Народний кандидат iз народом. (Фото Анатолiя МЕДЗИКА.)
Про доленосність майбутніх президентських виборів для громадян України й України як держави сказано і написано багато. Немає сумніву, що вибір лежить не в площині прізвищ, характерів, симпатій, а в площині напряму, курсу, яким буде розвиватися суспільство з листопада 2004 року. Ми так само впевнені, що цей вибір вирішальною мірою залежить від глибини усвідомлення виборцями суті того, що відбувається, розуміння, який, власне, вибір перед ними стоїть. З огляду на цю обставину якість перебігу виборчої кампанії (головні ідеї, робота виборчих штабів, поведінка кандидатів, піар-ходи, креатив тощо) має дати відповідь на питання: чи громадяни зрозуміють суть вибору, чи їм нав'яжуть штучні протистояння за допомогою маніпулятивних технологій.
Як люди, що впродовж останнього року перебувають в епіцентрі вироблення і реалізації стратегії виборчої кампанії головного кандидата на посаду Президента— Віктора Ющенка, хочемо публічно висловити свій погляд на хід великих перегонів та основні передумови їх успішного завершення.
Парламентські вибори 2002 року засвідчили поразку влади і перемогу опозиції. Правда, з двома застереженнями. Перемога опозиції була розділена між чотирма учасниками, які, до того ж, мали ідеологічні розбіжності, а 25 відсотків «Нашої України» були в дійсності не перемогою, а лише першим місцем у виборчих перегонах. Третя важлива обставина полягала в тому, що народу, який узяв найактивнішу участь в успіху опозиції на виборах, після 31 березня подякували, і він повернувся до своїх побутових проблем. А політична боротьба перемістилася в стіни парламенту. Народ же перетворився на глядача замість того, щоб залишатися активним учасником подій.
Пасивність «Нашої України» в перший місяць після виборів і, навпаки, активність Адміністрації Президента спочатку вирівняли ситуацію між владою й опозицією (за рахунок депутатів-мажоритарників), а згодом схилили її на користь влади. Тому головні ініціативи «НУ» з формування більшості на основі її фракції були наперед приречені, оскільки вони базувалися на ідеї компромісу з владою, а владі ніякі компроміси були непотрібні. «Наша Україна» тимчасово позбулася головної своєї сили — активної підтримки народу, а в підкилимних парламентських іграх Банкова виявилася сильнішою.
Унаслідок цього 2002 рік пройшов під знаком тактичних поразок опозиції. Формування пропрезидентської більшості, обрання Литвина спікером, вихід депутатів з опозиційних фракцій, поразка кандидатів від опозиції на довиборах у ВР, зміна голови Нацбанку — ось головні етапи боротьби між владою і опозицією.
2003 рік (до серпня) не вніс нічого кардинально нового. Стратегічно ініціатива перебувала в руках Кучми і глави його Адміністрації Медведчука. «НУ» вела переговори одночасно і з опозицією, і з владою, пробувала грати на парламентському полі, домовлятися з окремими фракціями більшості, вносила законопроекти, але ситуацію це не переламувало.
Паралельно, і про це треба чітко сказати, тривала скурпульозна, багато в чому непомітна робота з формування структури центрального та регіональних штабів «Нашої України». Налагоджували комунікації, відпрацьовували взаємодію підрозділів, здобували необхідний досвід. Ключова роль і найбільша заслуга в цьому процесі належала Романові Безсмертному. І якби не ця чорнова робота, внаслідок якої була створена дієздатна виконавча служба для збереження виборчої кампанії Віктора Ющенка, сьогодні взагалі не було б потреби говорити не те що про перемогу, а й про ефективну участь у виборах.
Критична точка вималювалася після оголошення Кучмою політичної реформи. Стало зрозуміло, що це можливість третього терміну Кучми в різних варіантах, через сходження на посаду чи Президента, чи Прем'єра, через позбавлення народу права безпосередньо обирати главу держави. Треба було, по-перше, не допустити цього, а по-друге, роз'яснити суть цього «троянського коня» для народу України.
Наш прихід у центральний штаб збігся з цією критичною точкою і був викликаний саме потребою внести щось якісно нове у перебіг подій і виборчу кампанію, що де-факто вже почалася. Ми прийшли, за великим рахунком, з однією ідеєю: для того, щоб зупинити владу, не дати їй реалізувати свої сценарії і перемогти на майбутніх виборах самим, треба включити народ у процес прийняття політичних рішень, зробити його активним учасником подій, закликати його до підтримки діяльності Віктора Ющенка і «Нашої України».
Була запропонована ідея референдуму за збереження прямих президентських виборів. Вона трансформувалася у збір підписів і стала, по суті, першим масовим виходом «НУ» в народ, підключенням народу до активностей «Нашої України» після виборів-2002. За часом ця акція збіглася з iншою, не менш значимою, — форумами «Нашої України», з-поміж яких чималий суспільний резонанс мали лише останні. Різниця була лише в тому, що форуми збирали явних симпатиків, а збір підписів був роботою безпосередньо в народі й передбачав підтримку громадянами нашої ідеї.
Активність «Нашої України» восени 2003-го була першою спробою після тривалої перерви налагодити безпосередній зв'язок iз народом і покликати його до участі в політиці. Крім того, вони дали нам цілу армію добровольців-активістів, започаткували проект власної масової газети. Штаби й добровольці стали відігравати роль постійних зв'язкових від «НУ» до народу і в зворотному напрямку.
Формулюючи такі механізми, ми виходили з того, що класична рекламна кампанія і піар, які в цивілізованих демократичних державах відіграють головну роль у виборчих кампаніях, в Україні за умов тотального контролю за інформаційним простором з боку Адміністрації Президента є недостатніми і негарантованими. Також ми виходили з того, що реальна політична ситуація спонукає громадян до дійсно кардинального вибору шляху розвитку, а не просто зміни декорацій. Тому ключовими у виборчій стратегії було названо не технології й рекламу, а ідеї, носіями яких є політичні сили та кандидати у президенти. Це зовсім не означало, що технології та реклама не потрібні в цій виборчій кампанії. Просто їхня роль — підпорядкована. Вирішальними для Ющенка ставали його ідеї та вчинки.
Формулюючи своє бачення лінії поведінки у виборчій кампанії, ми відштовхувалися від думки, що головним, базовим протиріччям українського суспільства на цих виборах є конфлікт між основною масою бідного народу та купкою олігархів-мільярдерів, які захопили владу. Звідси випливала парадигма протистояння: народ проти кланів. Отже, основа конфлікту передусім соціальна, а потім політична, оскільки владу олігархів цементували й легітимізували Кучма та підлеглий йому глава АП Медведчук.
Влада нав'язувала інший, штучний, поділ суспільства на східних і західних українців, на лівих і правих (який хоч і існує, проте не є визначальним). Відповідно до цього поділу, Банкова за допомогою ЗМІ позиціонувала Ющенка як кандидата Західної України, а Януковича — Східної. Крім того, відбулася спроба масованого нав'язування людям образу Віктора Ющенка як «націоналіста» і «американського агента».
На противагу виборча команда Ющенка висунула дві контртези. В.Ю. виступив з ідеєю захисту соціальних інтересів простих громадян. Внесений у ВР проект закону про приховані урядом 10 мільярдів, масове 10-тисячне пікетування Кабміну з вимогою повернути гроші народу, демонстрації прихильників «НУ» 1-2 травня в більшості обласних центрів показали, хто реально бореться за інтереси людей, а хто на них спекулює. Вінець цих зусиль — визнання урядом Януковича 8 з 10 мільярдів гривень додаткових надходжень до бюджету і внесення відповідних змін в закон про держбюджет-2004.
Друга теза, яку було висунуто, — це гасло «Ющенко — народний кандидат». Воно виявилося дуже конкретним і концентровано відображало головне протистояння між народом та владою. Почасти появі цього гасла підіграв сам Кучма, заявивши у квітні про те, що чинна влада повинна мати свого кандидата на виборах. Донести це гасло до виборця вже було справою техніки — за допомогою агітаторів, листівок, безпосередніх зустрічей.
Логічним продовженням такого підходу стала реалізація запропонованої нами ідеї масової підтримки самовисунення Ющенка як народного кандидата 4 липня на Співочому полі в Києві. Саме там відбулося символічне поєднання Лідера з Народом. Так само цілковито правильною виявилася стратегічна ставка на безпосереднє спілкування Віктора Ющенка з людьми. Послідовне дотримання цієї лінії й посилення зв'язку з народом — головна умова перемоги на виборах. По суті, у нас є головна перевага, якої немає у влади, — сам народ. Максимально перевести його підтримку з пасивного в активний стан — ось яке головне завдання завершального етапу виборчої кампанії.
Однозначно посилили виборчі позиції Ющенка об'єднання з БЮТ та створення коаліції «Сила народу». Прихід у команду Олександра Зінченка засвідчив готовність В.Ю. до сприйняття інших середовищ. Це виявилося найкращою ілюстрацією незакритості структури, відкрило двері для тих, хто був не згоден iз владою, але ще не готовий приєднатися до опозиції. Важливим сигналом для суспільства стало оприлюднення виборчої програми Ющенка, спочатку в липні, а потім і на мітингу 18 вересня у Києві, який бачила вся Україна. Ця програма відповідає на основні запити та надії основної маси громадян нашої держави.
Сьогодні ми переконано можемо стверджувати: менш як за місяць до дня голосування Віктор Ющенко виграв битву за електоральні симпатії і за довіру виборців. Але існують три великі проблеми, які треба вирішити для успіху кампанії.
Перша — треба виграти суперечку за те, хто сильніший у цих виборах, суперечку за силу. Соціологічні опитування, де більша частина людей віддають свої симпатії Вікторові Ющенку, але на питання, хто врешті виграє, відповідають, що Янукович, відмова більш як половини людей узагалі відповідати на такі запитання — яскраві ознаки того, що значна частина суспільства ще боїться влади, впевнена у фальсифікаціях та не вірить у власні сили, у свою спроможність щось змінити.
На чому будується це уявлення про силу кандидата від влади? На особистих фізичних даних Віктора Януковича? Сумнівно, особливо у світлі його реакції на потрапляння яйця на куртку в Івано-Франківську. Сила Януковича базується не на його ідейних переконаннях і не на його моральному авторитеті. Це винятково сила адміністративного ресурсу, до того ж, не повністю йому підконтрольного.
Сила Ющенка — в реальній підтримці мільйонів людей, які готові до активної підтримки. Хто ще з політиків може сьогодні зібрати на майданах без жодного примусу півмільйона людей по всій Україні, як це було 18 вересня? Сила Ющенка полягає в його особистій мужності вийти, незважаючи на хворобу, на Європейську площу в Києві і сказати те, що він сказав. Сила також у сказаних словах: «Ми єдиний український народ», бо в них глибока віра у простих людей від Карпат до Донбасу. В цьому, між іншим, полягає і його велика місія, яка виходить далеко за рамки конкретної виборчої кампанії.
Цей феномен підтверджують і соціологічні дані. Вони засвідчують, що Віктор Ющенко постійно зберігає лідируючі позиції в рейтингах.
Та народ водночас не вірить у чесність влади на виборах, очікує фальсифікації. Цьому потрібно протистояти, пропонуючи свій шлях і формулу перемоги, механізми захисту свого волевиявлення.
Тому на завершальному етапі виборчих перегонів складову участі народу треба постійно посилювати, чітко і ясно попередивши владу: ми не дамо фальсифікувати вибори. А якщо влада піде на протизаконні дії чи зрив виборчого процесу, то ніхто не забере в народу право чинити опір таким діям і захистити результати виборів. Бо зрив виборів чи навіть силовий варіант — це не боротьба проти Ющенка. Це агресія влади проти народу, позбавлення його конституційного права визначати, якою має бути влада.
Друга проблема: як реально протидіяти фальсифікаціям? Тільки через оприлюднення основних прийомів спотворення волі виборців та оголошення населенню основних способів протидії, а також за допомогою тотального контролю самих виборців (зсередини і ззовні) за ходом голосування, підрахунком голосів, транспортуванням бюлетенів, узагальненням результатів у ЦВК і оголошенням підсумку виборів. Не тільки Ющенко чи «Наша Україна» зупинять фальсифікацію, а сам народ, всі ми разом, через активну участь у виборчому процесі в день виборів, у ніч підрахунку, на другий день, не дамо владі себе обдурити.
Третя проблема — звинувачення опозиції в екстремізмі, спробі підняти мало не збройне повстання, щоб повалити існуючу владу. Ця технологія спрямована на залякування українського обивателя загрозою насильницьких дій і сутичок, які нібито ідуть від прихильників Ющенка. Це спроба налякати населення повтором подій 9 березня 2001 року біля стін АП. Сюди ж відносяться постійні заяви Леоніда Кучми, що він не допустить дестабілізації і захистить чинний лад за допомогою міліції, спецназу, армії тощо.
Ми маємо дати адекватну відповідь на цю брехню, яка межує з хворобливою маячнею. По-перше, влада, яка чинить такі дії (зокрема й профашистськi провокації УНА Коваленка), перебуває в стані агонії, оскільки вже не має інших способів утриматися, крім нагнітання істерії. По-друге, Віктор Ющенко лідирує у виборчих перегонах, він забезпечений реальною масовою підтримкою і не має ані найменшої потреби в екстремістських діях та безпорядках для досягнення перемоги. І ми повинні ще не один раз у жовтні продемонструвати свою силу, вивівши на вулиці ще більше людей, ніж у попередніх акціях. Але ця сила буде спокійна й дисциплінована, будь-які провокатори будуть негайно виловлені й передані міліції, будь-яке биття вітрин, пошкодження автомашин та інші хуліганські вчинки будуть негайно локалізовані і припинені. По-третє (і це — найважливіше), треба заявити, що головним джерелом нестабільності в Україні є саме влада, бо вона розуміє, що програє, і тому готова на все, щоб самозберегтися. Тому влада, а не народ, готує фальсифікації, влада, а не народ, планує, якщо не тотально,то вибірково зірвати вибори там, де найбільшу перевагу має Ющенко. Це влада, а не народ, влаштовує показову демонстрацію сили у вигляді військового параду в Києві 28 жовтня за три дні до виборів. Для чого? Щоб влаштувати населенню репетицію «силового» варіанта на випадок перемоги кандидата від народу?
І, насамкінець, хочемо викласти, можливо, трохи емоційні і мрійливі, однак усе-таки докази нашої впевненості в перемозі ідей, принципів та вчинків, сповідуваних Віктором Ющенком та «Нашою Україною».
Згадайте, що отримала б Україна і наші громадяни від цієї влади, якби не зусилля й протест «Нашої України» на чолі з Віктором Ющенком. Процвітання корупції, борги перед бюджетниками, незабезпечення коштами декларованих пільг, розкрадання підприємств, зниження заробітної плати, приховування мільярдів гривень у бюджеті, політичну реформу, придушення незалежної преси, вбивства неугодних режиму, зростання цін, інфляцію, одноразові доплати з украдених у самих громадян коштів, зниження престижу професій, постійний відтік громадян на заробітки закордон, нав'язування штучних протистоянь та провокацій. А тепер уявіть, що цієї діючої влади не стане. Який імпульс до розвитку отримає вся країна, якщо до державного керма прийде людина, котра не боїться брати на себе відповідальність, виконує обіцянки, пам'ятає про громадян і має їх довіру!
Громадянам України потрібна влада, яка розуміє, а не боїться своїх громадян, яка забезпечує порядок і спокій, забезпечує добробут і високі життєві стандарти, яка дотримується законів у інтересах усіх громадян, а не переписує їх собі на догоду.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
