Вінницький фонтан вражає уяву провінційної публіки барвистістю світло-музичної феєрії. На жаль, подібні видовища — це ще не атрибут європейського життя, а лиш маленький крок до нього.
До 2014 р. Вінниччина приваблювала загальну увагу своїми економічними можливостями, рошенівськими кондитерськими фабриками, музичним фонтаном, прозорим офісом міськради, деякими іншими «принадами», що, в кінцевому підсумку, чудовим чином створило області славу нібито локомотиву європейських перетворень. Зате тепер регіон перетворився на справжнє дзеркало, яке відображає серйозні процеси загальнонаціонального масштабу. Адже влада на Печерських пагорбах, яка визначає шлях розвитку держави, опинилася в руках окремих вінничан.
Мабуть, через це останнім часом безтурботний і прогнозований плин подій у вотчині Президента все частіше порушується гучними скандалами. Візьмемо хоча б останній — з відставкою екс-начальника Вінницької національної поліції Антона Шевцова. Що це: сутичка місцевих особистостей чи протистояння не тільки і не стільки регіонального, а загальнодержавного рівня?
Давайте розберемося. Без сумніву, минуле і сьогодення нинішніх вищих посадових осіб держави, пов’язане з Вінниччиною, впливає або може значно вплинути на життя усієї країни. Зараз на порядку денному політична криза. Йде напружений пошук виходу з неї. Правляча еліта намагається сформувати новий уряд і кандидатом №1 — і при цьому реальним, прохідним кандидатом у Прем’єр-міністри — є Володимир Гройсман.
Говорити про Шевцова не цікаво. Зовсім не важливо, хто він: сепаратист чи патріот, агент ФСБ чи ЦРУ, державний зрадник чи полум’яний борець із корупцією. Проте обставини його призначення на посаду начальника поліції в базову область Петра Порошенка, гучне вигнання, що супроводжувалося дороговартісною піар-кампанією і відкритою боротьбою міністрів, «губернаторів», силовиків, спецслужб, — доволі симптоматичне. Деякі політики і навіть аналітики відразу намагалися побачити в цих подіях протистояння Володимира Гройсмана і Петра Порошенка. Так здається, але чи так воно насправді?
Ось факти. У січні 2016 р. спікер намагався посадити в крісло начальника поліції свою людину — Юрія Педоса. Президент вирішив інакше, і головним правоохоронцем Вінниччини став Антон Шевцов. Чому так сталося? З чим ми маємо справу: з конфліктом керівників двох гілок влади чи з чимось іншим? Можливо, ключем, що відкриває заповітну скриньку, є події 6 грудня 2014 р., обставини яких намагався розслідувати Шевцов? Це було одним, але не єдиним і не найголовнішим його завданням на новій посаді. У той день Володимир Гройсман намагався «призначити» на посаду голови Вінницької облради Валерія Коровія, прибравши з неї Сергія Свитка, представника Майдану. Про це відкрито заявила лідерка вінницької «Батьківщини» Людмила Щербаківська, а Олег Ляшко проінформував громадськість як про факт, що Голова Верховної Ради України, сидячи в одному з вінницьких готелів, рвійно керує «захопленням» влади. І програв! Президент відразу ж змінив голову ОДА Анатолія Олійника на вчорашнього невдаху Коровія. Тоді цю подію прокоментували, як остаточну передачу області Порошенком в управління Гройсману. Наступні події підтвердили, що команда спікера прибирає до рук область по-справжньому. Це було видно і з кадрових призначень, і взагалі з рішень, які ухвалювала нова виконавча влада. Зовні хвилювання поступово заспокоїлися. А далі грянули вибори в органи місцевого самоуправління. Їх результати змусили Президента замислитися.
Ні, йшлося не тільки про відносну невдачу БПП у вотчині Петра Олексійовича. Виявилося, Президент не має в області серйозних кадрів і надійної соціальної бази, а ось Гройсман має і гарячково нарощує потенціал свого впливу. Звісно, на виборах Володимир Борисович не протидіяв, але й не допомагав, як належить чи то союзникам, чи то патрону і клієнту. Вийшло зовсім парадоксально: у власній царині хазяїн має один інтерес, а нібито його люди — свій окремий.
Наш Президент — людина рішуча і вольова, тому вирішив укріплювати свої позиції в краї, приславши розібратися свого роду «смотрящєго», який блискуче впорався з виборами в Чернігові. І Шевцов моментально викрив усе те, що ховалося за красивою вивіскою «європейської» Вінниці. Тут він і допустив фатальну помилку — нарив докази участі Гройсмана в подіях 6 грудня 2014 р. У Президента з’явилися додаткові фактори впливу на спікера. Але він не зумів зберегти це в таємниці, більше того — стало відомо, що обласний поліцейський хоче оприлюднити зібраний матеріал. А ось це вже не було потрібно нікому. Тому його і «злили» куратори. Далі була «добровільна» відставка, «разводняк» із втечею з країни. При затриманні шукали важливий компромат, але не знайшли, тож Шевцов виявився у підвішеному становищі: звинувачення не знято, але поки що на волі.
Яка особиста участь Президента в цих подіях — не відомо. Але в світлі цих подій гарант зрозумів, що потрібно негайно проводити децентралізацію влади, інакше країну може захопити хвиля місцевих сепаратизмів у вигляді тотальної феодалізації. Тому місцеве самоуправління повинно перебувати під надійним контролем центру в ім’я єдності і цілісності держави. І ніякого нагнітання ситуації в цьому немає. Подивіться на організаторів вінницьких безпорядків. Це насамперед Валерій Коровій — голова облдержадміністрації, Сергій Моргунов — вінницький міський голова і претендент на посаду начальника поліції Юрій Педос. Бюджет акції — понад 60 тис. доларів. Проблема не лише в моральних якостях цих керівників. Біда в іншому: вони не тільки так мислять, а й щоденно таким чином вирішують усі питання. Тому Президент має рацію — в країні і на місцях потрібно рішуче навести порядок.
Важливо й інше: історія взаємовідносин Президента і спікера свідчить про те, що не все так гладко в «датському королівстві». Глава адміністрації Президента заспокоює Захід, нібито Володимир Гройсман буде самостійним Прем’єром, який з легкістю говорить Президенту «ні». Вінницькі події свідчать про те, що можливий майбутній Прем’єр може дійсно перетворитися в самостійну фігуру. Чому? Та тому що його особисті інтереси можуть суттєво розійтися з інтересами Президента на глобальному рівні; і прем’єрське «ні» розривними кулями полетить у гаранта, якщо той буде заважати йому. Враховуючи, що Україна — парламентсько-президентська республіка, наслідки можуть бути катастрофічними.
Коли нещодавно Володимир Гройсман вийшов до журналістів, щоб заявити: «Я готовий бути Прем’єром», несподівано погасло світло і настала гробова тиша. І відразу ж акули пера назвали це поганою прикметою, мабуть, проводячи аналогії з падінням вінка на Віктора Януковича. Я не забобонна людина, але життя щоденно доводить, що подібні знамення часто збуваються. Тому, вибираючи владу, від якої залежить доля держави, потрібно тисячу радів подумати. І головне — пам’ятати: світло для всіх нас може погаснути раптово і назавжди...
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
