Не сплутати б Божий дар з яєчнею

Усе в країні так різко змінює напрямки, що іноді від цих шалених вивертів забиває подих. От уже й донецький анекдот часів Януковича перекочував у Вінницю часів президентства Порошенка. Тепер він звучить так: «У Вінниці люди бояться виходити на вулицю, бо їх хапають і везуть на роботу в Київ». З часу, відколи Президентом став Порошенко й забрав у Київ екс-мера Гройсмана, нараховується уже близько десяти чоловік, котрих із Вінниці перетягнули на роботу в Київ. І це не межа.

Ще не було жодних голосувань за Гройсмана-Прем’єра, ще тривають «шлюбні» ігри довкола коаліції, що мала б за це проголосувати, а Вінниччина вже активно обговорює перетягування чергової порції кадрів з вотчини на високі посади в столицю.

«Час вінничан» б’є ключем

У накиданій шахматці гіпотетичного уряду Гройсмана залізобетонно проглядаються два вінничанини і дещо під питанням третій. Почнемо з останнього. Йдеться про нинішнього голову вінницької обладміністрації (ОДА) Валерія Коровія, який нібито може посісти крісло міністра економіки. Сам Валерій Вікторович запевняє, що жодних пропозицій не надходило, але про всяк випадок камінь в город нинішнього уряду кинув.

«…На сьогоднішній день стабільність в конкретній області більш важлива, ніж крісло міністра,— запевняє голова вінницької ОДА. — Якщо йдеться про економічне зростання, то я не приховую свого критичного ставлення до ефективності роботи Мінекономіки. Замість досягнення конкретних результатів ми чуємо лише про скандали в міністерстві. Зараз держава перебуває у стані кризи, і є багато «прогалин» в окремих секторах. Яка позиція міністерства у плані розвитку машинобудування і легкої промисловості? Цього ніхто не знає. Не будемо забувати, що Мінекономіки — базовий орган, відповідальний за економіку країни в цілому. Не розумію, як можна було жодного разу не обговорити проблематику промислового розвитку з експертами та керівниками підприємств. Адже ця сфера дає левову частку надходжень у бюджет і масу робочих місць. Усі чудово розуміють, що, розвиваючи машинобудування, даєш можливість появі суміжних підприємств та стимулюєш розвиток кількох інших галузей».

Отже, в усіх варіантах попереднього списку кандидатів у нові міністри вже засвітились прізвища ще діючого та колишнього заступників міського голови — Андрія Реви та Володимира Слишинського. Першому пророкують крісло міністра соціальної політики, другому — портфель міністра Кабінету Міністрів...

Стосовно Володимира Слишинського — він переїхав у Київ, коли Гройсман став спікером українського парламенту. Наразі Володимир Іванович виконує обв’язки керівника апарату Верховної Ради України.

Та найцікавішою фігурою у цій трійці є діючий відповідальний у мерії за соціальну сферу Андрій Рева.

«А вас, Штірліц, я попрошу залишитись»

На чиновницьку піраміду наприкінці буремних 90-х нинішнього чиновника виніс гребінь мітингів і протестів учителів, медиків, бібліотекарів, тобто працівників соціальної сфери. У їх авангарді й стояв офіцер, учитель історії однієї з вінницьких шкіл Андрій Олексійович Рева. Мітингувальники вимагали справедливості: їх зарплата має бути захищеною статтею бюджету. Нагадаємо: в той час педагоги, лікарі, працівники бібліотек місяцями сиділи без зароблених коштів. Добилися. Андрій Рева став головою вінницької міської організації освітянських профспілок. Про нього говорили з захопленням, ледь не як про живу легенду. А по досвід у Вінницю приїжджали колеги як з області, так і з інших регіонів. Скажімо, навчитись, як зробити так, щоб профспілкові лідери отримували свою зарплату після того, як її отримають усі освітяни? Аби не почали дрімати у й профспілковій колисці.

Активісту Андрію Реві було в той час стільки років, скільки більшості нинішніх молодих, переслідуваних режимом, майданівців.

Його і «вирахував» у вуличних протестах тодішній мер Вінниці Дмитро Дворкіс. Той самий Дворкіс, у якого стріляли у Вінниці посеред білого дня і якого врятувала зірка Давида, що висіла на шиї, — куля влучила саме в неї. Форматуючи свою команду, він не забивав нутро жагою помсти за все, далебі не компліментарне, висловлене на його адресу, а дивився в корінь, тобто на потенціал та непересічність людини, яка «мутить воду», хвацько підіймає громадські хвилі, сипле важкою артилерією аргументів. І якщо зі Слишинським усе було просто: грамотний адвокат гарно вигравав суди, необхідні Дмитру Володимировичу, тому чим посада у міськраді за Дворкіса погане для юридичної кар’єри місце? То бунтаря Реву потрібно було певний час переконувати, що в ролі чиновника він зможе більше зробити для всіх,хто в нього повірив. Ейфорія колосальної підтримки неформального лідера вінничанами зробила свою справу. Та й чимало останніх вірили в чудодійну силу зцілення крісел бюрократів від перебування в них подібних лідерів.

Дещо таки вдалось зробити. Наприклад, у новому запалі Рева й Слишинський виграли суд у Міносвіти, повернувши в школи безкоштовне користування підручниками.

Цікавим штрихом політичного портрету Андрія Реви є те, що тоді ж,наприкінці 90-х, він був основним конкурентом Петра Порошенка на виборах до ВР, незважаючи на відсутність багатих спонсорів, власного бізнесу і т.д. Але переміг Порошенко, чомусь народ, бажаючи мати високі соціальні стандарти, водночас віддавав перевагу «акселератам — олігархам». А Реву, подейкують, згодом Петро Олексійович запрошував у свою команду. У той період запальний активіст відмовився. Тепер статечний Андрій Олексійович по різні боки барикад із соратниками, з якими колись у мітингах та протестах починав свій тріумфальний шлях на чиновницьку піраміду. Скажімо, з тим же активістом Майдану Михайлом Сіранчуком, проти котрого наразі порушено кримінальну справу й проходять судові засідання.

Вимушена дружба глибокого заморожування

І Дмитро Дворкіс, і Петро Порошенко, і Володимир Гройсман своїм специфічним нюхом відчули в Андрієві Реві серйозного конкурента. Чистолюбний прагматик, логік, колишній військовий з енциклопедичними знаннями, він міг аргументовано рвати, «як Тузик грілку», всі пафосні заяви-обіцянки керманичів, але він обрав інший шлях. І його не заплямована репутація неодноразово ставала в нагоді місцевим керівникам, у справах, що їх потрібно було робити чистими руками. Скажімо, саме він виступав на передовій розгону стихійних базарів у Вінниці. А протистояння було подекуди диким. Однак озлоблені торговці не могли закинути Реві ні схем, ні наявності власних кіосків, ні конкурентної зацікавленості. Саме він кожен раз кидається на амбразуру, захищаючи перших осіб від невдоволених вінничан, котрі вимагають соціальної справедливості, вільного доступу до сесій міської ради, зниження тарифів і т.д. Протистояти подібним натискам громадськості мери — ні колишній Гройсман, ні теперішній Моргунов — не брались. Андрію Реві, попри все, ще подають руку колишні соратники та все ще не мають що закинути предметнішого, ніж служіння корисливому й лукавому режиму, сьогоднішні молоді активісти. Ну хіба що, можливо, від влади премії олігархічного походження, але ж «свічку ніхто не тримав». Однак, відмиваючи можновладців і даючи обіцянки, що їх вони виконують не завжди, Рева втрачає в очах пересічних вінничан переконливість, у нинішній риториці потонула щирість, натомість «вибилась у люди» зверхність.

Доношувати відповідальність

І що, передвиборчі мантри «настав час вінничан» працюють? Тож чи стане Андрій Рева, як міністр соціальної політики тим козирем, що його довго тримав у рукаві Володимир Гройсман? І знову Реві — найвразливіша ділянка роботи: соціальна політика з усіма жахіттями озлобленого злиднями українця; незрозуміла позиція держави щодо переселенців із зони АТО та тих, хто залишився на окупованих територіях, та ще чимало іншого. Знаючи честолюбство Андрія Реви, можна бути певним: він усіма силами намагатиметься дати тому раду. От чи дадуть упорядкувати — це інше питання.

Чи є «Лексус» біля під’їзду самоціллю Андрія Реви — навряд чи. Більше для нього важать відчуття власної значимості, амбіційні можливості, що дає нова масштабна посада.

Отже, якщо в країні з’являться проривні, прогресивні рішення у соціальній політиці, що також можуть врятувати від чергового етапу Майдану, то значить — щось таки вдалось. Якщо ж ні — влада випробовуватиме народ не довго. Вінницькі активісти, котрі опираються на власний досвід взаємин зі спікером парламенту, не вірять у ренесанс для всієї країни у виконанні нових архітекторів. Скажімо, «опальний» Віктор Малиновський порівнює владу з пилосмоком, що ковтнув у Вінниці все, що тільки можна, а «тепер і до країни добрався». І це все на фоні майстерно стерилізованого інформаційного простору. І, як вважає активіст, якщо за Прем’єр-міністра Наталії Яресько перерозподіл потоків міг би проходити повільно, то за глави Кабміну Гройсмана все відбуватиметься дуже швидко.