Давній Рим

В інтелектуальній пам’яті людства професор Берлінського університету (та ще кількох) Т.Моммзен лишається таки істориком, який своєю студією змінив вектор наукової методології. Сучасники свідчать про надзвичайний лекторський талант професора, котрий понад усе прагнув подати своїм студентам минувшину, як низку переконливих прикладів щодо розуміння сьогодення. Він був захопливим публіцистом (в усному варіанті — як депутат рейхстаґу; на письмі — як редактор ліберальної газети, котру сам і видавав). Деякі його висловлювання шокували не тільки німецьку публіку, а й міжнародну спільноту, як-от реакція Т.Моммзена на внутрішню етно-політичну кризу в Австро-Угорщині: «Якщо чеський череп і не приступний для логіки, то він цілком приступний для побиття». Такий собі безберегий популізм a la Жиріновскій/Ляшко. Цікаво пояснюють цю іпостась Моммзена наші дослідники нобелівського процесу: «Його політичну філософію можна визначити як націонал-лібералізм. Перше він застосовував переважно для зовнішнього, тоді як друге — для внутрішнього вжитку» (Л.Є.Шкляр, А.Г.Шпиталь, Під знаком Нобеля. — К.: Грамота, 2006).

Отже, все, що робив Моммзен, — він робив, артистично адресуючи себе масовій авдиторії. В тому числі і наукові праці. Його «Римська історія» не має формальних ознак академізму: маса метафор, сміливі порівняння подій та постатей, між якими тисяча років, та ще й відсутність посилань. Тож правий Нобелівський комітет: це історичне дослідження водночас є й літературним твором. Приблизно так, як бачимо в історичних розвідках Едварда Радзінського або Вадима Скуратівського.

Весь цей екскурс у давноминуле потрібен, аби краще зрозуміти значення новітнього переобліку римських цінностей, вчиненого Умберто Еко в редагованій ним «Історії європейської цивілізації. Рим» (Х.: Фоліо). Це осяжна тисячесторінкова наукова праця також, як і в Моммзена, не обтяжена чисельними посиланнями. Либонь, це вияв довіри до авторів-істориків, котрі поза підозрою щодо маніпуляцій, чим і позбавляють видавців потреби переобтяжувати книжку зайвими деталями, здатними відлякати широкого читача. Тут так само, як і в Моммзена, головним є не календарне фіксування імен-подій, а історія думок та їхніх «батьків» — саме для кращого розуміння дня сьогоднішнього. Навіть улюблений Моммзенів прийом можна знайти: «Можливо порівняти Римську імперію з пануванням Сполучених Штатів у сучасному світі, що встановилося після розпаду Радянського Союзу. Грубі і гордовиті римляни/американці проти освічених і не войовничих греків/європейців, Красс і Буш у брудній месопотамській справі Карри/Іраку, через свою некомпетентність і неуцтво супротивника, з яким вони зіштовхнулися; Мітридат/Бен Ладен, колосальні осередки гніву».

Чимало повчального для сучасного українського читача можна видобути з цієї книжки. На початку йдеться про те, що універсальна спадщина Давнього Риму — це війна. «Міські організаційні структури формувалися під військові вимоги зі своїми цивільними податками, класифікованими й організованими в такий спосіб, щоб їх можна було в будь-який момент оптимально задіяти з метою захисту або завоювання», — Росія активно застосовує цей латинський заповіт на відміну від України, котра, можливо, через неувагу до класичного досвіду й уперлася в глухий кут? Ось іще один «військовий» приклад римлян, повністю ігнорований українською владою: «Більше половини солдатів набиралися з дуже невеликого числа членів першого класу. Громадяни з високою гідністю і великою спадщиною виявлялися і тими, хто мали частіше за інших іти на війну і більше за інших витрачатися на неї».

Не бракує промовистих аналогій і в царині внутрішньої політики. Спочатку Вічним містом правили царі, що мали «настільки велику владу, що в наступний республіканський період ця влада була свідомо розділена між декількома персонами» (першопоштовх тим реформам, до речі, дав римський «Майдан» задовго до нової ери). У тодішніх царів відібрано судочинство та ухвалення загальнодержавних рішень. Щоправда, для розрулювання серйозних проблем — як внутрішніх, так і зовнішніх — сенат призначав кризового менеджера, що іменувався тоді диктатором. Але й він попервах був цілком підзвітний тодішньому парламентові: «Його місія могла тривати тільки шість місяців, протягом яких він мав втрутитися і розв’язати ситуацію, для якої був призначений, а потім повернути повноваження консулам».

Але дуже скоро диктаторство перетворюється на самоціль — і постає імперський Рим з його калігулами та неронами. До речі, коли Теодор Моммзен зрозумів, що диктаторство завжди переростає в тотальну узурпацію влади, він відмовився писати останній том своєї «Римської історії»: історик вірив у рятівну здатність «демократичної монархії», але Римська минувшина часів цезарів геть спростовувала ті надії.

Ось іще декілька прикладів, суголосних нинішнім українським реаліям. Стосовно банківської кредитної системи: у Римі «забороняли лихварство вище 1/12 позиченого капіталу». Або щодо антикорупційних обмежень для політиків: «Сенаторам та їхнім дітям заборонено мати більше за один торговельний корабель, здатний перевозити 300 амфор». А тут — про культурну політику: «У Римі бібліотеки, які у грецьких державах були доступні лише правителю та кільком ученим, стають публічними... Бібліотеки є частиною чіткої культурної політики, яка спрямована на контроль над літературними творами». Звичайно, цензура бібліотек — ознака диктаторська; але ж вони активно наповнювалися!

Чимало паралелей у мовній політиці. Довший час римські «освічені класи були переконані в тому, що грецькою мовою, яка була частиною їхньої культурної спадщини, краще можна було виражати філософію». Та правителі не присідали перед грекою, а шукали шляхів культурного «імпортозаміщення». Вже «Катон мав задум створити твори латиною, які посядуть місце грецьких відповідників», а «у філософських творах Цицерона насамперед наявна цікава спроба інтегрувати філософію з політикою і риторикою»; пізніше перший римський критик Квінтиліан «віднайшов рівновагу між грецькою та римською літературами, демонструючи, що римляни мають письменників, які на рівних спроможні суперничати з греками».

В «Історії європейської цивілізації» читач знайде багато екскурсів в історію повсякдення, приміром, таке: «День починався зі сходом сонця... Усі суспільні та особисті справи мали закінчуватись до полудня». Чимало тут і «несподіваної» латини: «Одне і те само дієслово вживається, щоб сказати — «обробляти землю» і «шанувати богів». Земля була приватною власністю, священним об’єктом. Відтак «хто навмисно зрушить камінь, що позначає межі полів іншого власника, вважається проклятим, приреченим на волю підземних богів, він виганявся із спільноти городян і роду людського Риму і тому міг бути безкарно страчений». Схоже, віджимання підприємств було тоді вельми ризикованим заняттям.

Інакше виглядає після читання цієї книжки звична термінологія, коли, наприклад довідуємося, що Термін — ім’я бога, який піклувався непорушністю кордонів у державі та побуті, а Геній — дух глави сімейства. Слово fatum (доля) виступає у давньоримській традиції «як «всевладне слово»... здатне змінити дійсність». Тож вислів «фатальні події» — це про віртуальний влив слова. Навіть деякі цілком сучасні обряди постають в іншому світлі: приміром традиція після весілля заносити молоду в новий дім на руках викорінюється не з пошанівку, а з примусу — з міфу про викрадення сабінянок.

Така ось несподіванка у читацькому репертуарі «Історії європейської цивілізації. Рим. Під редакцією Умберто Еко». Здається, щось подібне на книжковому ринку трапилося й 1902-го.