Пристрасть мінських містобудівників до елементів київського вуличного декору очевидна — кияни, котрі побували в білоруській столиці, мали можливість розчулитися: ледь з'явившись на Майдані, скляні «теплиці»-піраміди постали на двох центральних площах Мінська — Незалежності і Жовтневій, а в центральних скверах, де не візьмися, вишикувалися бронзові скульптури. Правда, за словами колишнього головного архітектора Мінська пана Чадовича, «вони нікого не означають».
Помпезно відсвяткувавши влітку 60-річчя звільнення Білорусі від німецько-фашистських загарбників, міські власті вирішили прикрасити величним монументом Партизанський проспект столиці й оголосили конкурс на кращий ескіз пам'ятника, відразу обумовивши, що центральною фігурою повинна стати жінка. Адже в Мінську, на відміну від Москви і Києва, за шiсть післявоєнних десятиліть так і не сподобилися поставити власну «Бабуродiну».
Урочисте відкриття монумента планується через кілька тижнів, поки ж будівельники поспіхом довершують шліфування верхнього майданчика бетонного «стовпа», зібраного з блоків, тріщини між яким забиті наразі вкрай неакуратно. Нагорі «стовпа» буде встановлений зубр, що зметнувся на диби, якого осідлала напівгола жінка з піднесеним до небес прапором. Утім вершницею жінку назвати важко. На ескізі видно, що вона не сидить верхи на зубрі (зубр — звір величезний, спина в нього широка, і дама, навіть якщо вона гарна гімнастка, ногами цієї спини не обхопить), а стоїть навколішки на його спині, однією рукою вчепившись у гриву звірюки, а іншою — стискаючи древко. Прапор частково обвивається навколо композиції, і оскільки оглядатимуть пам'ятник (планується запросити на урочисте відкриття лідерів сусідніх партизанських держав) знизу, зубр може видатися просто великою рогатою твариною, а прапор — білизною, яку жінка знімає на сильному вітрі.
Авторство проекту в офіційних виданнях називається «колективним», у Мінському комітеті містобудування мені запропонували ту саму «колективну версію», тому важко довідатися, кого ж персонально надихнула леді Годіва на створення проекту цієї композиції. Хоча, дивлячись на проект пам'ятника, спадають на думку і книги подружжя Голон про Анжеліку. Там є такий образ: напівбожевільний священик, у мозку якого раз у раз проносяться візії оголеної красуні на єдинорогові, в якій священику дуже хочеться упізнати Анжеліку.
Думаю, мистецтвознавці прочитали б довгу оглядову лекцію про те, з яких часів і чому корячись, скульптори і художники почали зображувати батьківщину не інакше, як погано одягнену жінку з прапором у руках. Мабуть, найбільш вдалою бачиться тут «Свобода на барикадах» Делакруа. Розпач напівоголеної француженки, з божевільним поглядом, що рвонула з прапором назустріч кулям, не має ніякого відношення до ідеології. Цій жінці, образ якої символізує насамперед жертовний розпач, байдуже, прапор якої партії в її руках, їй важливо лише те, що він випав з мертвих рук її чоловіка, сина, брата, котрий ішов умирати за цей прапор — і її розпач зрозумілий. Це моя окрема думка. Мінська ж Анжеліка-Годива на зубрі якщо і може викликати співчутливе розчулення, то тільки як щаслива мисливиця, якій удалося осідлати зубра заради того, щоб її соратникам-партизанам було що зварити в казанку.