«Він увесь загорнутий у майбутнє...»

      Мемуари — жанр благодатний, але дуже таки підступний. Оскільки людині, яка взяла на себе сміливість писати про того, кого знала й любила давно, з ким прожила під одним дахом не один десяток років, надзвичайно важко відмежуватися від суб'єктивізму, від звички бачити у своєму героєві лише чесноти, від, можливо, надмірної інтимності, яка звучить наче сама собою, без волі на те автора. Чи переймалася усім цим Людмила Стельмах перед тим, як почати писати спогади про свого чоловіка, драматурга Ярослава Стельмаха? Мені здається, ці умовності, які ще називають вимогами жанру, її благополучно обійшли. Книга «Мій кіт за тобою скучив» ніколи не стане взірцем класичних мемуарів. Її відвертість заперечує канони і форми, а бажання зберегти свою любов до чоловіка і після його смерті для Людмили Стельмах було рушієм ідеї цієї книги. Власне, без такого величезного бажання спогади були б перенасичені хронологією, фактами, для людяності  там просто-напросто не знайшлося б місця.

      Відомий драматург Ярослав Стельмах загинув три роки тому. Смерть ця була жахливою — вибухнув автомобіль, за кермом якого був Ярослав Михайлович. «Знаю точно, що він не страждав. Думка про останню мить його — мій біль і моя мука, — зізнається Людмила Стельмах. — ...Втрата свідомості за кермом. Я гадаю — судинний спазм. І все. Ніякої аварійної ситуації. Не залишилося навіть гальмівного сліду...».

      Ця книга заслуговує на те, щоб сьогодні, у рік його 55-річного ювілею, нагадати: Ярослав Стельмах був кращим українським драматургом останніх двох десятиріч, його п'єси («Драма в учительській», «Провінціалки», «Синій автомобіль», «Кохання в стилі бароко» та інші) дали поштовх новітньому українському театрові, він багато перекладав для театру (Саймон Вассерман, Міллер, Олбі)...

      У співавтори Людмила Вікторівна запросила родичів Ярослава Стельмаха, його друзів, режисерів, з якими працював драматург, побратимів ... Кожен iз них був щирим і не боявся бути насамперед другом, а вже потім відповідати своїм численним званням-регаліям. «Славко був увесь загорнутий у майбутнє, — цитую Миколу Жулинського. — Велика була слава Ярослава Стельмаха — драматурга, письменника, перекладача, але мені здавалося, що це лише початок — все у майбутньому. Та й молодеча його статура, його зарядженість на нові горизонти творчого самоздійснення, його виняткова зайнятість — все це переносило смакування товариством Славка в завтра, в нові дні, в майбутні роки...»

      Іноді книга Людмили Стельмах нагадує розповідь подруги, яка ділиться останніми новинами на особистому фронті. Коли Ярослав Михайлович залицявся до майбутньої дружини, то навіть свистів під вікнами, чим дуже тішив її малого сина. Сьогодні вона згадує про ті моменти як про найщасливіші в житті. Хоча щасливих днів за 28 років у них було так багато. Не оминула вона й історію родини чоловіка, сина класика української літератури Михайла Стельмаха, яка так і не стала надійним форпостом ні для Михайла Опанасовича, ні для Ярослава Михайловича. Тривалий час після смерті Стельмаха-старшого члени цієї родини все ніяк не могли поділити нерухомість, антикваріат, гроші... Доглядав стареньку матір Ярослав, збираючи для неї трави, відвойовуючи для неї у смерті дні, години...

      «Мій кіт за тобою скучив» — книга, що за формою схожа на синусоїду. Довільна структура, двомовнiсть, щирі емоції, які ніхто й не намагається «камуфлювати» правильно побудованими, але часто такими сухими фразами. Теплі листи, зворушливі записки, малюнки від онучки Зої — і це також було щастям, стверджує Людмила Стельмах. «Якщо читачам передасться любов до слова Михайла Панасовича та Ярослава Михайловича, якщо після неї вони візьмуть і прочитають ще книги — я буду дуже з цього втішена, — каже Людмила Стельмах. — І я знатиму, що ще не втрачена віра у пристойне майбутнє нашої країни».

      На презентації книги «Мій кіт за тобою скучив» був також презентований Фонд Михайла та Ярослава Стельмахів, який підтримуватиме різноманітні культурологічні проекти.