Навіщо «бити» етнічну карту?

      Тема міжетнічних та міжнаціональних стосунків стає все популярнішою в ході нинішньої виборчої кампанії. Втім суспільству нічого доброго від такої дискусії чекати не доводиться, оскільки етнічну карту політики витягують із засаленої колоди як дієву технологію передвиборчої агітації та пропаганди, як популістський засіб підняти власний рейтинг або тицьнути виборця носом в уявну національну пляму на іміджі опонента. Тим часом у передвиборчих програмах кандидати в президенти приділили міжнаціональним стосункам дуже мало уваги.

14 років без відповідей

      Україна є поліетнічною країною — це зафіксовано в Конституції та законах України. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в нашій країні існує 134 різні етнічні групи, які ідентифікують себе як громадяни України. З них більшість складають етнічні українці — понад 37,5 мільйона осіб, окрім того, проживає в Українi також понад 8,3 мільйона росіян, 2,8 мільйона білорусів, майже 259 тисяч молдаван, 248,2 тисячі кримських татар, 204,6 тисячі болгар. Представники всіх національних меншин — це 22,2 відсотка від загальної кількості населення, при цьому українська поліетнічність має виразну специфіку — понад 80 від усіх неукраїнців становлять етнічні росіяни.

      У результаті міграційних процесів за останні роки в Україні зросла кількість вірменів і азербайджанців. Чисельність більшості інших національних груп, зокрема болгар, молдован, білорусів, євреїв, татар, циган, німців, навпаки, скоротилася. Триває масове повернення в Україну раніше депортованих представників кримськотатарського народу, яких у складі населення Автономної Республіки Крим зараз понад 12 відсотків. Тобто у порівнянні з 1989 роком їх кількість у Криму збільшилася у 6,4 раза. Часто окремі події, пов’язані з репатріацією та інтеграцією кримських татар і ускладненнями у взаєминах репатріантів і влади, стають своєрідними «заручниками» політичного процесу, коли на взаєминах «християнського» і «мусульманського» світів пробують вибудовувати свої політичні іміджі деякі українські політики.

      Потребують державної уваги і взаємини «більшості» з ромами та основні проблеми, з якими стикається цей народ в Україні. На 2001 рік громада ромів налічувала близько 47,6 тисячі осіб, з яких майже 14 тисяч проживало на Закарпатті та по 4 тисячі — в Донецькій, Дніпропетровській та Одеській областях. Однак, на думку окремих науковців, представників ромської громадськості та посадовців, чисельність ромів, якi мешкають в Україні, значно більша. Так, за розрахунками Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, кількість представників ромського етносу в Україні сягає близько 200 тисяч осіб, однак роми часто приховують свою етнічну приналежність.

      За даними «Вісника етнополітики» № 6, що видається в рамках проекту «Концептуальні засади етнонаціональної політики: між теорією та практикою» програми Канадського бюро міжнародної освіти, інтегрованість ромів у економічне, культурне і політичне життя українського суспільства залишається вкрай недостатньою. Близько половини ромських дітей не відвідують школи або регулярно пропускають уроки, високими є серед ромів рівень захворюваності і смертності, гострою проблемою є забезпеченість житлом.

      Законодавчо проблему нацменшин Україна начебто почала врегульовувати давно: засади етнополітики викладені ще в Декларації про державний суверенітет України в 1990 році та Декларації прав національностей України в 1991 році. Проте аналіз ситуації показує, що чинні норми потребують змін. Зокрема, деякі положення Закону України «Про національні меншини в Україні», ухваленого в 1992 році, сьогодні виглядають декларативно, деякі з прав меншин, які зобов’язана забезпечити держава, просто не мають механізмів реалізації. Це стосується права на представництво в органах влади та права на самоврядування, питання здобуття освіти рідною мовою та збереження історично-культурної спадщини. Досі невизначеним залишається і статус кримськотатарського народу, який після десятиріч вислання повертається на свою етнічну територію в Крим і за межами України не має іншої материнської держави.

      Окремо варто згадати мовну проблему, адже понад 5,5 мільйона етнічних українців, за даними перепису-2001, вважають рідною мовою російську. Таким чином, в Україні існує три мегамовні групи — україномовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни. Отже, питання, яким чином Українська держава вибудовує власну цілісну політичну націю, на 14-му році незалежності залишається надзвичайно актуальним.

Програми без панацеї

      На мовній ситуації вирішив зіграти кандидат Віктор Янукович, який за місяць до виборів фактично повторив технологію Леоніда Кучми 10-річної давнини, заявивши, що «російська мова повинна бути діловою мовою на території України і другою державною», а українці зможуть мати подвійне громадянство. Тобто дав обіцянку, виконати яку складно навіть Президентові. Адже визначення державної мови та подвійного громадянства чітко врегульовані в Конституції України, змінити яку може Верховна Рада, але ніяк не глава держави.

      Тема «націоналізму» у виконанні «Нашої України» доволі часто стає предметом експлуатації політичних опонентів — варто згадати історію із заявами Олега Тягнибока, провокації проти Віктора Ющенка від УНА Едуарда Коваленка та псевдопідтримку у виконанні «націоналіста» Козака, котрий з телеекранів обіцяє «разом із Ющенком» обмежити використання російської мови. Сили, які вирішили активно використовувати етнічну проблематику в передвиборчих цілях, забувають про надчутливість цієї сфери і про сталість стереотипів, сформованих за допомогою засобів масової інформації, без яких сьогодні неможливий жоден конфлікт у цій царині.

      Тим часом реальні проблеми міжнаціональних стосунків не знайшли відображення у політичних програмах кандидатів у президенти. Претенденти на найвищий пост здебільшого обмежилися штампами про мир та суцільну суспільну злагоду.

      Так, кандидат від Партії регіонів Прем'єр-міністр Віктор Янукович декларує подібні до положень Конституції програмні фрази про те, що він забезпечить «вільний розвиток російської мови, піднесення мов етносів та самобутніх національних культур». До речі, жодного слова про заявлене днями російським журналістам подвійне громадянство та державний статус російської мови в його програмі не сказано. Це, схоже, піар-хід політтехнологів, якi працюють на Януковича, просто «на ходу». А ще — явна суперечність із чинною Конституцією України.

      Віктор Ющенко сьомим кроком із десяти програмних зобов'язань обіцяє «сприяти єдності народу України, орієнтації суспільства і держави на загальнолюдські цінності — свободу, демократію, міжнаціональну і міжконфесійну злагоду, взаємну повагу і толерантність, справедливість і добро...».

      На відміну від Януковича, лідер Компартії Петро Симоненко у передвиборчій програмі не лише говорить про всебічний розвиток державної української мови і культури, а й обіцяє надати російській мові статусу офіційної. До речі, коли Петро Миколайович балотувався у президенти в 1999 році, він збирався надати «російській мові статусу державної».

      Соціаліст Олександр Мороз фактично обходить питання мови та культури, обмежуючись глобальними фразами про «подолання морально-духовної кризи в суспільстві — однієї з причин занепаду України» та «заборону пропаганди насильства та жорстокості у засобах масової інформації».

      Прогресивна соціалістка Наталія Вітренко під час виборів 1999 року у сфері міжнаціональних відносин обіцяла громадянам рівноправність незалежно від їх національності, а російській мові — надати статусу другої державної. Під час нинішніх виборів Наталiя Михайлівна слово у слово повторила те ж саме, але про російську мову в нинішній програмі Наталії Михайлівни не йдеться.

      Кандидат у президенти від Партії промисловців і підприємців Анатолій Кінах у своїй програмі обіцяє бути «свідомим і послідовним прихильником соціального миру між різними верствами суспільства, етнічними, національними та релігійними групами, соціальної справедливості і рівних соціальних прав».

      Ідея панславізму як такого займає найбільше місце в передвиборчій програмі лідера Слов’янської партії України Олександра Базилюка. Зокрема, він говорить про «слов’янські цінності», які потрібно відроджувати в родині, у всьому суспільстві.

Технології без підстав

      У випадку нинішніх президентських виборів можна сміливо сказати, що тема мови та культури, тези про надання російській мові статусу державної не будуть визначальними чинниками в контексті розподілу голосів. Як показують соцопитування, виборців здебільшого цікавляться соціальною політикою та економічним розвитком держави.

      При цьому варто пам’ятати, що й раніше банальна «експлуатація» статусу російської мови не приносила претендентам особливих електоральних набутків. Зокрема, про це свідчить досвід виборчого блоку СЛОн, який у 1998 році декларував підтримку двомовності, курс на стратегічний союз з Росією, сприяння середньому бізнесові і діяльності «російсько-культурної» громади України. Однак виборці не спокусилися на соціальні слогани, помножені на проросійську риторику, відтак партія отримала менше 1 відсотка голосів і не потрапила до Верховної Ради. А в 1999 році за кандидата Базилюка, так само орієнтованого передусім на проросійські ідеї, як і зараз, проголосувало «аж» 34тисячі 508 виборців або 0,14 відсотка.

      Водночас небезпека поглиблення штучного розпалювання теми міжрегіональних протиріч та посилення гри у міжнаціональних взаєминах існує. Серед технологічних інструментів для віртуального міжнаціонального протистояння в суспільстві та нагнітання суспільних жахів варто звернути увагу й на такий засіб, як спроби створення новітніх стереотипів з історично негативним забарвленням. Показовим, зокрема, є використання вельми специфічного терміна «нашисти», що ним називають представників «Нашої України» у мас-медіа, на які має вплив СДПУ(о), та комуністична партійна преса. Цей неологізм воєнного зразка є одним із прийомів маніпулювання негативними асоціаціями. До цього ж технологічного ряду відносяться й ініціативи Української національної асамблеї Євгена Коваленка, який має більш ніж неоднозначну репутацію в політичних колах, радикально підтримати Віктора Ющенка як кандидата в президенти проти його бажання та волі. 

      Гарантій того, що деструктивні сили не використовуватимуть етнічну карту й надалі, не існує. Натомість існує ризик того, що в ході передвиборчої гонитви раз по раз повторюватимуть спроби штучно, точніше віртуально, актуалізувати питання, пов’язані зі сферою міжнаціональних взаємин, перевести їх в річище брудних технологій, включити особливо гострі моменти (насамперед, «наявність в Україні антисемітизму» та потенційних утисків російської мови), в основну тематику виборів. Поза тим справжні проблеми й потреби національних громад, на жаль, будуть залишатися поза увагою політиків.

Юлія ТИЩЕНКО,

Український незалежний центр політичних досліджень.

Матеріал підготовлений у рамках проекту «Організації громадянського суспільства на шляху до відкритості: спільна стратегія» за сприяння Фонду розвитку ЗМІ посольства США в Україні.