Поховали Гію

Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. Викриття тодішніх топових політиків (серед яких був і Президент України Леонід Кучма), підозрюваних у замовленні злочину, призвели до старту руху «Україна без Кучми» — по суті, першого українського Майдану. Трагічна доля Гонгадзе, котрий зник 16 вересня 2000 року, мобілізувала країну і, безумовно, сприяла змінам у кожному з нас.

За день перед похованням

Новина про поховання Георгія Гонгадзе з’явилася ввечері 21 березня. У лаконічному повідомленні від Валентини Теличенко (адвоката вдови Георгія Мирослави Гонгадзе) йшлося про те, що відспівування та поховання відбудуться в Києві, на Подолі, на території автокефальної церкви Миколи Набережного. Родина просила не звертатися до неї по коментарі, журналістів та фоторепортерів закликали не проводити зйомку в церкві та «тримати дистанцію».

Приготування, які передували похованню, чомусь трималися в секреті — це стало очевидним, коли новина про останню шану Георгію з’явилася за півдня до події. Ніхто не знав жодних подробиць, як і того, чому для поховання тіла Георгія, котре понад 16 років зберігалося у міському морзі, була обрана саме така дата і саме таке місце.

Андрій Федур, адвокат покійної матері Георгія Лесі Гонгадзе, відзначив правильність того, що тіло покійного нарешті буде віддано землі, проте нагадав: його колишня підзахисна, Леся Гонгадзе, заповідала бути похованою поруч із сином. Олександра Теодорівна померла 30 листопада 2013 року, не дочекавшись істини у справі про вбивство свого сина. Ймовірно, Георгія можна було поховати поруч із матір’ю, проте вдова покійного, очевидно, ухвалила інше рішення.

Мирослава Гонгадзе напередодні зустрічалася в Києві з Президентом України Петром Порошенком — вона отримала з його рук орден Героя України, котрим її чоловік був нагороджений посмертно. Втім указ про нагородження Георгія підписував ще Віктор Ющенко — це була одна з його перших ініціатив на посаді Президента України.

Мама Гії прагнула не пам’ятників та нагород, а в першу чергу встановлення винних у смерті її дитини. Що ж до Мирослави, то вона одержала посмертну відзнаку чоловіка 21 березня 2016-го.

«Дякую Президенту Порошенку за увагу до пам’яті Георгія. Для мене символічно зараз отримати нагороду Героя України, присвоєну Георгію посмертно ще в 2005 році. Гія пишався б цим званням. Він багато разів казав мені і публічно, що готовий віддати життя за Україну. Я сказала Президенту, що якби Гія був живий, він однозначно сьогодні був би на Східному фронті», — зазначила Мирослава Гонгадзе.

Багато нерозв’язаних питань

Покійна мати Георгія, Леся Гонгадзе, до останнього дня свого життя не вірила в те, що знайдене невдовзі після зникнення журналіста обезголовлене тіло належало її синові. Вона вмотивовувала це іншим розміром стопи у знайденого під Таращею трупа, відсутністю слідів поранень, які Георгій отримав ще у Грузії.

Та чи не головним аргументом для матері було те, що найперша проведена у справі незалежна експертиза не знайшла співпадінь між ДНК таращанського тіла та ДНК сухого зразка прижиттєвої крові Георгія, кілька крапель якої збереглися на медичній карті журналіста.

Проведенням цієї експертизи опікувався 15 років тому тодішній секретар тимчасової слідчої комісії Верховної Ради Сергій Головатий — він відвіз біологічні зразки до фахівців Німеччини, а по поверненнi звідти — в березні 2001 року — оприлюднив їхні висновки.

Генпрокуратура України не визнала «німецьку експертизу», наполягаючи на тому, що таращанське тіло належить Георгію Гонгадзе. Кожне наступне дослідження ДНК спростовувало висновки німців та звучало в унісон з офіційною версією слідства: таращанське тіло — це і є покійний Георгій Гонгадзе.

Доки Леся Гонгадзе була жива, вона чи не щодня шалено опиралася тиску, який чинили на неї прямо чи завуальовано. Мотив цього тиску був один — жінку схиляли до згоди на поховання тіла. Проте Олександра Теодорівна продовжувала повторювати, що не знає, чиє воно, і має єдину мрію — бути похованою поруч зі своїм сином, маючи впевненість, що це справді він.

Мама Гії не здалася й тоді, коли був знайдений та заарештований екс-генерал МВС Олексій Пукач, котрий доти перебував у міжнародному розшуку. Згодом засуджений до довічного ув’язнення Пукач визнав, що разом із трьома своїми підлеглими — Костенком, Поповичем та Протасовим (усі, крім уже померлого Протасова, відбувають наразі ув’язнення) — вбив Георгія Гонгадзе та відрізав йому голову.

Та коли під час оголошення вироку Пукача спитали, чи зрозуміла йому його суть, той відповів дослівно наступне: «Буде зрозуміло тоді, коли Кучма й Литвин будуть разом зі мною. Запитайте в Кучми і в Литвина. Вони все розкажуть. Тому запитайте про мотив і про умисел у Литвина і у Кучми».

Про що можна було б запитати у Кучми

Суд над Пукачем почався й тривав уже за часів президентства Віктора Януковича. Але, як не парадоксально, він, по суті, не завершився й досі. Служителі Феміди ніяк не зберуться розглянути апеляцію захисників Пукача, котрі вимагають пом’якшення покарання. Через це вирок не вважається таким, що вступив в силу.

Ситуація стає критичною, адже минає шість років iз моменту затримання Пукача, що є порушенням законодавства. Без вироку підсудний, який провів за ґратами такий відтинок часу, має права вимагати не лише перегляду його справи, а й позбавлення його кримінальної відповідальності. Довкола Пукача відбуваються доволі незрозумілі ігри, проте й це не найгірше.

З трьох винуватців убивства Георгія Гонгадзе, на яких — як на підбурювачів та на замовників — вказував Олексій Пукач, у двох і по цей день триває цілком благополучне життя. Третього — екс-міністра МВС Юрія Кравченка — в березні 2005 року було знайдено застреленим. Офіційна версія слідства стверджувала, що Кравченко покінчив життя самогубством.

Що стосується Володимира Литвина, котрий під час зникнення та вбивства Георгія Гонгадзе обіймав посаду голови президентської адміністрації, то цей політик не тільки не раз обирався народним депутатом, а й двічі ставав Головою Верховної Ради. А ще голосував за ратифікацію скандальних «харківських угод», мовного закону Ківалова—Колесніченка, «диктаторських» законів від 16 січня 2014 року. І тепер безбідно засідає в стінах парламенту.

Досить непогано почувався (й почувається) й екс-Президент України Леонід Кучма. Певні хвилювання випали на його долю тільки в 2011-му, коли Януковичу заманулося натиснути на зятя Кучми — відомого українського олігарха Віктора Пінчука. Інструментом тиску стала порушена проти Кучми кримінальна справа (у зв’язку з убивством Гонгадзе). Втім згодом Печерський суд Києва закрив цю справу, визнавши її незаконною.

Відродження Кучми як активно діючого політика мало місце на початку так званого «мінського процесу» — низки перемовин із представниками «ДНР» / «ЛНР», на яких колишній керманич України представляє позицію Києва.

Зрозуміло, що з такою високою місією зовсім не корелюють темні плями на біографії Леоніда Даниловича. Ймовірно, що поховання Георгія Гонгадзе має уособлювати ту точку, котру нинішня влада ставить у цій справі. В усякому разі, цілком очевидним є те, що учасник мінських переговорів Леонід Кучма вже в жодному разі не стане фігурантом кримінального процесу, на котрому б судили замовників убивства Гонгадзе.

У подібній ролі він не потрібен Президенту Петру Порошенку. Місія Кучми наразі — «зшивати» країну, знаходячи спільну мову з посланцями «самопроголошених республік». Є певний символізм у тому, що справа Гонгадзе, почавшись iз Кучми, Кучмою ж і завершується. Система влади, побудована в Україні, подібна до змії, котра сам себе кусає за хвіст. За такої системи ми й надалі ховатимемо кращих, залишаючись iз гіршими.