Будь-яку потрібну та корисну справу можна зіпсувати. Власне, для цього достатньо грати не за встановленими правилами, а за тими, що відповідають кон’юнктурі сьогоднішнього дня. Киянам обіцяли відкритий конкурс, на якому обиратимуть головного архітектора міста. Конкурс, котрий зрештою обернувся кулуарними домовленостями та зайшов у глухий кут. Фінальна нота прозвучала з вуст мера Києва Віталія Кличка: градоначальник пригрозив скасувати конкурс взагалі, якщо конкурсна комісія зрештою не визначиться з переможцем.
Що пішло не так?
«Я знаю, що в усіх членів комісії є різні думки, проте мета єдина — відкрито обрати кандидатуру головного архітектора Києва. Я закликаю всіх членів комісії відкинути особисті амбіції та знайти консенсус. Інакше я буду вимушений перервати конкурс та констатувати, що комісія не впоралася із завданням, покладеним на них киянами», — заявив Кличко на останньому засіданні комісії. При цьому мер додав, що комісія має виправити усі помилки та довести свою роботу до кінця, обравши для Києва кандидатуру головного архітектора.
Власне кажучи, від самого початку конкурс був радше спарингом між громадськими активістами та чиновництвом, котре бажало законсервувати старі традиції. Перші вимагали максимальної прозорості, другі цьому опиралися. До обрання архітектора справа ще не дійшла, але перемогу, судячи з усього, одержали ретрогради. За задумом, конкурсна комісія мала виробити критеріальну оцінку кандидатів, але замість цього обмежилася виставлянням «плюсиків». На цьому етапі комісію на знак протесту покинули представники громадських активістів Євгенія Кулеба та Наталія Кондель-Пермінова.
У підсумку найбільшу кількість «плюсиків» отримали п’ятеро з чотирнадцяти претендентів. На цьому поки що справа призупинилася. Раніше столична влада запевняла, що з 29 лютого до 4 березня будуть проходити публічні презентації п’яти кандидатів-фіналістів у Колонній залі КМДА за участю громадськості.
А 11 березня повинно було відбутися фінальне засідання комісії, де мали оголосити переможця конкурсу. Однак цього не сталося. Згодом керівник конкурсної комісії Олександр Спасибко заявив, що фіналісти презентуватимуть свої стратегії громадськості від 14 до 18 березня. Однак 14 березня презентації так і не розпочалися.
П’ятірка фіналістів
Серед кандидатів, які дійшли до фінального відбору, — керівник комунального підприємства «Інститут Генерального плану Києва» Сергій Броневицький, директор ТОВ «Проектні системи ЛТД» Андрій Миргородський, директор ТОВ «Компанія «Рабен» Сергій Казарянц, директор ТОВ «Проектне бюро «Місто» Юрій Скляренко, головний архітектор проектів ТОВ «Архітектурний дім» Ігор Писарець. Першим випробуванням для претендентів було електронне тестування на знання Конституції, антикорупційного та профільного законодавства. Двоє з учасників тестування — Сергій Броневицький та Юрій Скляренко — впоралися із завданням надто швидко, і це дало підстави підозрювати, що питання були відомі їм заздалегідь.
Утім це не єдиний негативний момент, пов’язаний із цими іменами. Сергій Броневицький у міській владі вже доволі давно. У 1997—1998 він працював головним спеціалістом відділу координації роботи проектних та будівельних організацій Київської міської державної адміністрації, з 2003-го очолював новостворену комунальну організацію «Центр містобудування та архітектури» при КМДА.У 2009—2010 роках виконував обов’язки начальника Головного управління містобудування та архітектури. А з 2010-го взяв під своє крило «Інститут Генерального плану Києва». Але попри такий солідний послужний список пан Броневицький не запам’ятався скільки-небудь видатними ідеями чи проектами. Не надто плідні роки, проведені на керівній роботі, говорять радше проти Броневицького, аніж за нього.
Що стосується Андрія Миргородського, то він відомий тісною співпрацею з найближчим оточенням екс-Президента Віктора Януковича, а також такими скандальними проектами, як реконструкція Поштової площі (йдеться про торговельно-розважальний центр, котрий співвідносять з іменем «завхоза» Януковича Андрія Кравця), реконструкція Гостинного двору, будівництво вертолітного майданчика для біглого «гаранта» тощо.
Ще більш неоднозначна персона — Юрій Скляренко, колишній головний архітектор Севастополя. Інакше, як «сепаратистським колаборантом» преса Скляренка не йменує. Відомо, що він займав свою посаду в Севастополі з 2011 року до літа 2014-го. При цьому, будучи державним службовцем, архітектор зобов’язаний був виїхати з анексованого Криму ще на самому початку тієї весни. Протягом березня, квітня і травня 2014 року Юрій Скляренко продовжував працювати на анексованому півострові і фактично перебував на службі у самопроголошеної окупаційної влади. Зокрема, Скляренко звітував так званому «народному мерові» Севастополя Олексію Чалому і разом з ним затверджував проект з будівництва в місті російського «президентського» кадетського училища, виконуючи особистий наказ Володимира Путіна. Про це свідчать новинні сюжети того часу місцевих севастопольських телеканалів.
Інший кандидат — Сергій Казарянц — є розробником відомого плану реконструкції Києва до 2025 року. Плану, котрий передбачав легалізацію всіх незаконно захоплених ділянок, адже, за даними громадських активістів, Генплан-2025 розроблявся саме з тією метою, щоб узаконити величезну кількість нелегітимних рішень, ухвалених Київрадою в 2009—2011 роках. До речі, саме в цей період часу обов’язки головного архітектора столиці виконував Сергій Броневицький, котрий також був причетним до багатьох сумнівних процедур.
Найменше відомостей про останнього претендента на посаду головного архітектора Києва Ігоря Писарця. До участі у конкурсі Писарець займався проектуванням приватних будинків. Відома позиція кандидата щодо нашумілих київських МАФів: Писарець вважає, що кіоски повинні залишитись на столичних вулицях, тому що малий бізнес створює робочі місця і приносить гроші, а відтак пропонує лише стандартизувати їх зовнішній вигляд. У акваторії Дніпра пан Писарець вважає доцільним створити аквапарки та інші зони відпочинку.
Чому ім’я переможця має невелике значення
Що й казати, відомості про пошукачів крісла головного дизайнера Києва не надто вражають. Щонайменше четверо з п’яти фіналістів можуть бути обвинуваченими у тих чи інших протиправних діях або зв’язках, котрі їх компрометують. Втім навіть якби всі вони володіли найкращими професійними якостями, ці якості будуть нівельовані неможливістю їх розкрити. Простіше кажучи, майже немає значення, хто саме стане головним архітектором Києва. А для того, щоб ім’я цього посадовця набуло ваги, потрібно, аби ані мер столиці, ані Президент держави (чи близькі до них люди) не мали особистої бізнесової зацікавленості у будівельній сфері. Наразі в команді мера — повно людей, котрі роблять гроші на будівництві й котрі не потерпять жодних обмежень. Те саме стосується і команд Президента та Прем’єра — тріумвірату, котрий контролює низку активів у сфері будівництва та готельного бізнесу.
Але уявімо собі ідеальну ситуацію: у Києві змінився не лише головний архітектор, а й вся владна вертикаль. І на зміну сьогоднішнім правителям прийшли гранично чесні та непідкупні люди. Чи можна в такому випадку розраховувати на успіх? Припустімо також, що перед архітектором стоїть одне-єдине пріоритетне на сьогодні завдання: розібратися із новобудовами, розсортувати їх на законні та незаконні й добитися демонтажу останніх. Наскільки все це є реалістичним?
На шляху до реалізації названого завдання у чиновника можуть виникнути декілька перепон. Це, по-перше, наше містобудівне законодавство, яке протягом останніх 10-15 років міняли спонтанно та точково. Чисельні приписи та акти, пов’язані з цією сферою, становлять собою такий же хаос, як і саме київське будівництво.
На практиці це означає відсутність єдиних критеріїв для визначення законності чи незаконності зведення тієї чи іншої будівлі. Додаймо ще й відсутність естетичних стандартів — навіть при наявності необхідної дозвільної документації забудовник може породити такого архітектурного «монстра», котрий зіпсує увесь довколишній ансамбль.
Другий момент пов’язаний із вседозволеністю забудовника, котрий робить бізнес на житлових комплексах. У цій сфері бізнес може залучати кошти інвесторів на нульовому етапі, що породжує афери на кшталт «Еліти-центру». Такий — ненормальний, прямо скажемо — принцип ведення бізнесу — заохочує підприємців розпочинати будівництво на значних за обсягом земельних ділянках і кидати його, не довівши до логічного фіналу. Та ще й не гребувати порушенням правил безпеки — саме тому наші новобудови дають тріщини чи сповзають у Дніпро.
У Західній Європі зачатки будівельно-поліційного права почали закладатися ще в ранньому Середньовіччі — у період активного росту міст. Інституція, яку згодом назвали «будівельною поліцією», наглядала за міцністю споруд та їхньою вогнестійкістю. Ближче до ХХ століття приписи «будівельної поліції» поповнив цілий комплект санітарних вимог. А в наш час у Німеччині та Сполучених Штатах несумлінний забудовник може легко піти з торбами по світу — через суворі санкції, штрафи та арешти банківських рахунків.
В Україні немає жодної будівельної поліції. Тому (а також завдяки корупційній складовій) великі забудовники стали недоторканною кастою. Ще одна проблема полягає в тому, що порушення містобудівного законодавства не передбачає кримінальної відповідальністі, а лише адміністративну. Дуже шкода, бо загроза порушення кримінальної справи тримала б будівельний бізнес у потрібному правовому тонусі. Все перераховане робить роботу головного архітектора подібною до їзди київськими вулицями в час пік, коли ряд машин просувається на метр вперед, а потім тривалий час стоїть на місці нерухомо.
За таких умов зрозуміло, що міняти треба не лише підхід до обрання головного архітектора. Втім, як засвідчують останні події, навіть цю, доволі нескладну справу в нинішніх умовах неможливо довести до кінця.
