За ним сумує місто...

Будинки понад черкаським Дніпром

Ігор Калашник був знаковою особистістю для Черкас. Він усією душею любив це місто, розбудовував його і прагнув, аби воно було комфортним та затишним для містян. Багато черкащан тепер живуть у будинках, зведених багатогалузевим об’єднанням «Інтербуд», засновником і генеральним директором якого був Ігор Миколайович.

Черкаси — його мала батьківщина. Тут він народився й виріс. Його мама Маргарита Йосипівна працювала фельдшером на станції швидкої допомоги, а батько Микола Іванович був учителем фізкультури, керівником спортивного товариства «Колос». Молодший Калашник не пов’язав свою кар’єру ні з медициною, ні зі спортом, хоча в останньому й мав перспективи. Він вирішив стати будівельником і успішно здав іспити до Київського інженерно-будівельного інституту. А після навчання у виші повернувся до рідного міста. Почав працювати у «Черкасижитлобуді».

Ще наприкінці 80-х років доля звела Ігоря Калашника з черкащанином Сергієм Червонопиським, учасником бойових дій в Афганістані. Тоді в місті було започатковано будівництво молодіжно-житлових комплексів. На той час Калашник уже працював інженером Черкаського будівельно-монтажного управління №3 і очолити будівництво МЖК запропонували йому. Ігор Миколайович згадував ті часи, як дуже нелегкі: людям доводилося працювати і в борг, і безплатно, але вистояти всім допомагала віра, що все зміниться на краще. Добра справа вдалася. Тож спільними зусиллями будівельників i молодих сімей було здано в експлуатацію багатоповерхові будинки на розі вулиць Хрещатика та Смілянської, по вулиці Гагаріна, 71 -79.

Цікавою є історія багатогалузевого об’єднання «Інтербуд», котре було створене в Черкасах у 1992 році. Тоді виникла потреба забезпечувати житлом офіцерів iз гарнізонів, яких виводили з країн Європи після розпаду Союзу. Державного фінансування на такі проекти не передбачалося, втім кошти для цього виділяла Німеччина. Та гроші йшли прямісінько до Москви і там осідали. Ще не існувало міжурядових угод про соціальний захист звільнених у запас військових і ніхто не піклувався про розподіл грошей для держав, що стали незалежними. Тож своєрідним захисником інтересів таких людей і став «Інтербуд», очолюваний Ігорем Калашником. Саме він вирішив залучити на зведення такого житла інвестиції і разом із Сергієм Червонопиським оббивав пороги у кабінетах високих чиновників. І таки добився фінансування будівництва в Черкасах житла для 400 таких сімей. Ті інвестиції допомогли «Інтербуду» заробити кошти й на зведення житла вже безпосередньо для черкаських «афганців». Пізніше цю програму визнав український уряд, назвавши її такою, що заслуговує на підтримку, і фінансування надійшло з Державного комітету у справах ветеранів війни в Афганістані. Тож у 1998 році «Інтербуд» здав у Черкасах житло для майже 1500 сімей військовослужбовців, які переїхали у Черкаси, та афганців.

«Інтербуд» розпочинав забудовувати і новий міський мікрорайон «Митниця». Тож всі цегельні будинки, котрі височіють тепер над черкаським Дніпром, зведено під керівництвом Ігоря Калашника. За заслуги перед містом очолюване ним підприємство отримало знак якості «Вища проба», а сам керівник — орден «За заслуги» III ступеня, медаль «За ефективне управління» та орден Різдва Христового.

«Відчувалося, що ця людина живе правильними думками»

Згодом «Інтербуд» розширив сферу своєї діяльності й став багатогалузевим об’єднанням. У нього з’явилися солідні партнери у будівельному бізнесі, у тому числі й за кордоном, але соціальний захист воїнів-«афганців» і сімей загиблих залишився в пріоритеті. Для ветеранів з’явилася власна аптека, запрацювало спільне підприємство «СВА — Майра» з виготовлення сучасних інвалідних візків. Тоді Ігоря Калашника вибрали керівником Черкаського міського об’єднання роботодавців у галузі архітектури та будівництва. Він мав своє бачення розвитку Черкас і ніколи не боявся говорити правду.

«Черкаси — рідне мені місто, тут живе моя родина, і мені хочеться, щоб у майбутньому черкащани жили, не помічаючи влади. Якщо людина йде на роботу, працює, потім повертається в теплу оселю і жодного разу не згадує про владу, значить, люди нею задоволені», — говорив в одному з інтерв’ю для «України молодої» Ігор Миколайович, ставши депутатом міської ради.

Серед добрих справ Ігоря Калашника, які він устиг зробити для Черкас — зведення багатоповерхівок за програмою молодіжного кредитування, реконструкція будівель Черкаського молокозаводу, будівництво житлових будинків не лише на «Митниці», а й в іншому черкаському мікрорайоні — Південно-Західному, приватних будинків для афганців у Смілі, Золотоноші, Корсунь-Шевченківському, Умані, реконструкція двох корпусів радіологічного відділення обласного онкологічного диспансеру, будівництво Свято-Андріївського храму на Митниці. Шість років тому саме Калашнику довірили очолити в Києві об’єднану дирекцію з будівництва НСК «Олімпійський».

Ім’я Ігоря Калашника пов’язане і з залученням на Черкащину відомого світового інвестора, яким є клініка гемодіалізу «Фрезеніус», та відкриття її філії у Черкасах. Це був надзвичайно важливий проект у житті Ігоря Калашника. Хворі на ниркову недостатність черкащани відчули на собі європейські стандарти медицини, і він пишався цим. Його заслуга і в розробці, разом з іноземними фахівцями, унікальної концепції комплексного розвитку Черкас, котру презентували у посольстві Великобританії і завдяки якій ішлося про мільярдні інвестиції та десятки тисяч нових робочих місць (реалізації проекту завадила чиновницька бюрократія).

А останнім часом Ігор Миколайович опікувався ще й громадською організацією «Форум розвитку Черкащини». Серед іншого його особливо турбувала екологія рідного краю.

«Ігор Миколайович — один iз небагатьох, кому боліли питання екології. Разом з екологами він добився виділення коштів на очищення річок Золотоношка та Суха Згар, а потім разом iз нами виїжджав, аби побачити на власні очі проведення таких робіт», — зауважує Людмила Ткаченко, голова Черкаської обласної екологічної асоціації «Еко-світ». І уточнює — в усіх екологічних починаннях можна було розраховувати на його підтримку. Ігор Калашник, підкреслює, був лідером по життю, гарним аналітиком, толерантним, дуже позитивним, мав неординарний характер, відчувалося, що людина живе правильними думками. У його громадській приймальні завжди товпилися люди і для кожного він знаходив час. Навколо Калашника кипіло життя, було багато молоді, він умів слухати, був опорою для багатьох і обов’язково дотримував слова. За словами пані Людмили, Ігор Калашник був справжнім патріотом рідного краю, щедрим на поради, заряджав своїм ентузіазмом і енергією тих людей, котрі працювали поруч.

«У нього були плани щодо утилізації та переробки сміття, з цих питань він їздив за досвідом до Німеччини. Дуже прикро, що так раптово обірвалося його життя, він міг ще стільки хорошого здійснити...» — важко зітхає Людмила Ткаченко і вірить, що реалізувати задумане вдасться рідним та друзям Ігоря Калашника.

На вулиці Калашника...

Одного із його друзів, Олександра Радуцького, нині обрано секретарем Черкаської міської ради. Він каже, що товаришував із Ігорем Калашником більш як 10 років і вважав його за старшого брата. «Ми з дружиною та дітьми любили гостювати у нього, нерідко сім’ями виїжджали на природу. Ігор умів товаришувати. Відчуття радості від спілкування із ним не можна замінити нічим», — наголошує пан Олександр. Каже, востаннє розмовляв із другом за кілька днів до трагедії. Він саме повернувся з Єрусалима і був сповнений надій та планів.

«Він був для мене взірцем людяності, порядності, справедливості, мудрості. Його життя — це приклад для багатьох, як треба жити, виховувати дітей та любити рідне місто», — переконаний Олександр Радуцький. Родина для Ігоря Миколайовича, уточнює, багато значила. Він дуже любив і поважав своїх батьків. Коли вони були живі, щодня провідував їх, дзвонив. Свого сина назвав на честь батька.

Сину Ігоря Калашника Миколі нині 28 років. Згадуючи дитинство, він каже, що батько був надзвичайною людиною. У вихованні його та молодшої сестри ніколи не застосовував жорстких методів, у визначенні майбутнього радив робити самостійний вибір і був щедрим на поради. «Казав, не хочу, щоб ти жив моїм життям чи торував чужий шлях. Він був дуже волелюбний і завжди цінував свободу. Тому й інших ніколи не затискав у «рамки», — каже Микола Калашник. За його словами, батько умів щиро співчувати людям, поділяв із ними їхнє горе чи радість. У важкі хвилини розмова з ним додавала енергії, мотивувала. «Я розмовляв із батьком за кілька годин до того, як у нього стався серцевий напад. Ми говорили про його та мої справи», — пригадує Микола. І зауважує: батько мав багато задумів на майбутнє. Хотів збудувати на Митниці дитячу поліклініку, якої у цьому мікрорайоні не вистачає. Для її будівництва вже завершували розробку проекту.

«Ігор Миколайович залишив яскравий слід в історії Черкас та нашої Спілки. Він докладав великих зусиль для допомоги нашим ветеранам, інвалідам, сім’ям загиблих. Прагнення розбудовувати рідний край робили його потужною фігурою на Черкащині. Сумуємо...» — додає Сергій Червонописький, голова Української спілки ветеранів Афганістану.

За Ігорем Миколайовичем у Черкасах сумують не лише його родина — дружина Тетяна Павлівна, син Микола та донька Анна, а й численні друзі та колеги, за ним сумує місто. І в ньому обов’язково має з’явитися вулиця, названа іменем Ігоря Калашника. Щоб пам’ятали людину, яка будувала Черкаси. І така пропозиція вже прозвучала.