Бандурист. (Фоторепродукції з архіву Владлена Дубініна.)
Минулого року, презентуючи у Запоріжжі книгу «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», письменниця Оксана Забужко висловила захоплення греблею Дніпрогесу, «довжелезним» проспектом Леніна (який щойно отримав назву Соборний). І зауважила: «Дивно, що у вашому місті немає пам’ятника Шевченку...»
Здивування слушне: не беручи до уваги символ Шевченківського району перед одним із будинків міста, слід визнати — в центрі Запоріжжя пам’ятника Кобзареві досі немає.
Проте вже понад два десятиліття існує проект пам’ятника Тарасу Шевченку в Запоріжжі, затверджений у кількох творчих конкурсах, визнаний кращим серед робіт київських та дніпропетровських майстрів. Автор проекту-переможця — запорізький скульптор Владлен Дубінін.
Схаменувшись, пам’ятник збиралися встановити до двохсотлітнього ювілею Кобзаря, але з різних причин молодий Тарас зi старим кобзарем досі перебувають у вигляді макета в майстерні художника.
Колись погруддя Шевченка роботи Дубініна прикрашало запорізький книжковий магазин «Кобзар». «У 1990-ті там затіяли ремонт, я хотів забрати свою роботу. Мені кажуть: не треба, залиште. А пізніше приїхав — немає скульптури. Який Кобзар?! — кажуть. — А це ж було коване залізо, хороша робота», — з сумом згадує автор.
Це втрачений, хоча й реалізований задум 85-річного скульптора. А ще у доробку Дубініна — «Скорботна мати», молода та ніжна, що стоїть біля Вічного вогню на правому березі Запоріжжя, на місці боїв 1941 року за Дніпрогес. Художник відстояв своє бачення пам’ятника осиротілим жінкам, які не дочекались братів, синів, чоловіків. І стояли при дорогах країни, проводжаючи на війну, чекаючи з війни своїх рідних та коханих...
У Гуляйполі, біля хати, де колись жив брат селянського ватажка Карпо Махно, у 2008 році на кошти місцевої громади встановили дубінінський пам’ятник Нестору Івановичу. У Запорізькому краєзнавчому музеї є бюст Нестора Махна роботи Владлена Дубініна. В фондах музею — пристрасна фігура козацького полковника Максима Кривоноса та філософська композиція «Братання». У майстерні скульптора — втілені у глині та металі образи сучасників та героїв минулого. Богдан Богун, Тарас Бульба, Леонід Жаботинський, Володимир Ященко...
Непосидючий та жадібний до життя, Владлен Костянтинович завжди на часі, його «Братання» — відбиток першої світової війни, «Скорботна мати» — відлуння другої світової, а за пам’ятник афганцям на Алеї слави у Запоріжжі ветерани вважають Дубініна своїм другом. Рука комбата — у розпачі розкрита долоня — наче символізує запитання без відповіді: за що ми страждали на цій війні?
До пам’ятника Леніну, який півстоліття вінчав проспект Леніна у Запоріжжі, Дубінін, народжений у сьому річницю iз дня смерті «кремлівського мрійника» та названий батьками на його честь Владленом, ставився досить спокійно. Дзержинський, на його думку, — менш виправдана фігура, бо що, крім радянської ідеології, пов’язує чекіста з нашим містом?
Та підуть вони в історію разом, услід за менш цінними «клонами». Досі тривають розмови, що пам’ятник Леніну над Дніпрогесом імені Леніна (є ще й озеро Леніна — у такому нагромадженні імені радянського керманича довго існувало наше місто) прибирати не варто. Мовляв, без радянського вождя краєвид втратить довершеність. Бо ж звідси почалась ленінська електрифікація... Ім’я Леніна радянська пропаганда міцно поєднала з «лампочкою Ілліча» — важко відірвати. Але ж план ГоЕлРо насправді був лише калькою дореволюційних програм розвитку енергетики країни. Бо задовго до революції Гліб Кржижановський із товаришами сформулював головні принципи, які через п’ять років стали основою плану ГоЕлРо. Так, цей план підписав Ленін, а реалізували не тільки щасливі та натхненні, найчастіше — голодні та ув’язнені люди нової країни.
Серед декількох гарячкових сучасних ідей перебудови площі, яка щойно отримала назву Запорізька, — колесо огляду. Цей намір виглядає більше як протест, ніж як обміркована ідея. Ще є думка піднести на постамент Божу матір із покровами (розумні люди кажуть, що свята не може стояти окремо від церкви, а будівництво храму тут поки не планувалось). Може, тому з більшим задоволенням бачив би Владлен Дубінін на залишках Дурної скелі могутню фігуру бандуриста? Є й такий задум серед багатьох макетів у його майстерні «мыслей», як каже майстер.
До того ж якось забулося, що йдеться про запорізьке Соцмісто, яке проектували Григорій Орлов, Ольга Яфа, Георгій Лавров, Микола Коллі та інші архітектори під керівництвом Віктора Весніна, створивши унікальний комплекс, відзначений медалями на Всесвітніх виставках у Парижі та Нью-Йорку. Тож не треба повторювати більшовицький поспіх столітньої давнини. Бо започаткована у 1918 році програма монументальної пропаганди, несчисленні наслідки якої прибирають зараз із вулиць та майданів українських міст, колись дуже швидко знищила пам’ятки царських часів і збиралась увічнити призначених достойними 69 революціонерів. Скульптори не встигали ретельно продумати ідею, зважити кілька варіантів і створити цікавий образ героїв з революційного пантеону. Тому більшість із встановлених «за ленінським планом» в 1918—1921 роках монументів (тільки в Москві — 25, 15 — у Петрограді) до наших днів не дійшли.
А на місці залізного Фелікса, що своїм суворим поглядом спиняє історію, Дубінін поставив би Тараса Бульбу — це краще відповідає і назві запорізького майдану Волі, і подіям, завдяки яким цей майдан своє ім’я отримав. Січові стрільці на чолі з Василем Вишиваним та Кримська група запорожців під орудою полковника Петра Болбочана зустрілися тут у квітні 1918 року і провели парад, з’єднавши схід та захід України...
Титанічних зусиль докладає Дубінін, аби реалізувати давнішній та найважливіший свій проект: поставити комплекс скульптур на честь запорізького козацтва на острові Хортиця. То нав’язували йому у співавтори столичних художників, то вже майже закінчену роботу звинуватили в націоналізмі, то спиняла нестача грошей, то раптово оголошували новий конкурс. Незалежній Україні потрібні національні меморіали. Але... одна влада змінює іншу. Роки йдуть, життя минає. «Козаки в дозорі» (з початкової трійці їх залишилось двоє, автор прибрав зайве, бо — «толпа!») — відточені, вивірені, вдосконалені сотні разів — так і залишаються в макеті. Хортиця досі чекає на своїх героїв!
До речі, до створення «Козацького дозору» на Хортиці причетна ще одна людина, чия постать з часом стає все вагомішою для історії та культури нашого краю. Це вже після визнання незалежності України меморіальна дошка пам’яті Миколи Кіценка з’явилась на Музеї запорозького козацтва. А тоді, коли у неслухняних головах виник задум створити музей козаччини, Микола Петрович попросив молодого художника виліпити козаків — і створив Владлен Дубінін нескорених своїх дозорців. Але, звинувачений у націоналізмі, пішов Шелест, уже майже готову 13-метрову композицію козаків так і не зібрали, і Микола Кіценко, кар’єрою сплативши за сміливі свої задуми, сумно сказав скульптору: «Не встигли...»
...Закінчивши Дніпропетровське художнє училище за спеціальністю «живописець», Владлен Дубінін iз часом змінив фах і тепер пояснює своє рішення напівсерйозно-напівжартома: картину в музеї не кожен побачить і не кожного дня, а монументальне мистецтво завжди перед очима.
І хоча дипломна робота художника Владлена Дубініна «Іван Грозний на Пушкарській слободі» прикрашає тепер кабінет керівництва Дніпропетровського художнього училища, а роботи олією часів навчання у Харківському художньому інституті викликали захоплення глядачів і професіоналів на недавній виставці у Запоріжжі, він став скульптором. Уже в першій українській післявоєнній монографії зі скульптури — дві роботи Владлена Дубініна. Він — учасник та переможець багатьох конкурсів, автор низки меморіальних проектів пам’ятників, бюстів у Запоріжжі, Бердянську, Нікополі, Гуляйполі.
Місце для свого Кобзаря — на площі навпроти Запорізького музично-драматичного театру — Дубінін вистраждав у довгих емоційних баталіях. Молодий Шевченко стоїть поруч зi сліпим кобзарем, тримаючи руку на його плечі, та дивиться вдалечінь. Може, вдивляється в береги Хортиці, може, уявляє події сумної кобзаревої пісні...
Дубінінський Тарас такий, яким той побачив святі козацькі місця під час першої подорожі Україною. У 1843 році студент Санкт-Петербурзької академії мистецтв побував на Запорожжі, за народними переказами, посидів під грушею на подвір’ї Прокопа Булата у козацькому поселенні Вознесенівка, а син Прокопа возив уже знаного на той час автора «Кобзаря» човном до острова Хортиця. Хтозна, може, і в наших місцях наспівали йому тих сумних пісень, з яких склалася збірка «Три літа»?
Тарас у першу свою подорож Україною був, за спогадами сучасників, безвусий, ніжний юнак (Пантелеймон Куліш), але Афанасьєв-Чужбинський після першої зустрічі занотував, що «глаза его светились таким умным выразительным светом, что я невольно обратил на него внимание»... Павло Зайцев так описав тодішнього поета: «Шевченко носив тоді сірий довгий сурдут «у талію» з оксамитним коміром і модний, високо, аж під підборіддям зав’язаний шаль-крават. Про зачіску не дуже дбав. Голив вуса, але залишав негусті бакенбарди. Був середнього зросту, але міцної тілесної будови... Виразисті сірі очі світилися... розумом і дивною добрістю».
І наш скульптор Владлен Дубінін постарався втілити у своїй роботі описаний сучасниками та дослідниками портрет Тараса Шевченка. І місце для пам’ятника, до речі, особливе: саме тут, за визначенням знаного запорізького краєзнавця Віктора Фоменка, був центр фурштату, з якого згодом утворився Олександрівськ, від якого веде історію сучасне Запоріжжя.
Владлену Костянтиновичу подобається, що його витвір постане серед широкої площі на широких сходах і поет опиниться між людей.
На сторінках нашої газети ми вже зустрічалися з відомим українським археологом і археозоологом, кандидатом історичних наук Олегом Журавльовим. Майже три десятиріччя своєї пошукової діяльності він присвятив давній грецькій колонії Ольвії, що неподалік мальовничого міста на Дніпровському лимані Очаків, овіяного звитяжною славою запорозьких козаків. >>
Міжнародний скандал, що потихеньку розгорається у Львові, має всі шанси перерости на повноцінне протистояння наукових еліт з українською владою. Річ у тім, що київські чиновники «рекомендували» віддати Польщі цінний архів імені Оссолінських, що зберігається в Науковій бібліотецi імені Василя Стефаника, а польська сторона натомість віддасть Україні архів Наукового товариства імені Тараса Шевченка. >>
Усі ми прагнемо пізнати навколишнiй світ, їдемо в далекі чужі країни. Але часто забуваємо, що наша земля містить у собі багато нерозгаданих таємниць. Одне з таких таємничих місць розташоване на Черкащині — у серці загадкових трипільських земель. Журналiстка «УМ» відвідала цi трипільськi території й побувала в осередку культурної спадщини тих часів — історико-культурному заповіднику «Трипільська культура». >>
Вони нагадують паралельну реальність або Харків у минулому, гонористо проігнорований сучасністю. Варто звернути з тротуару центральних вулиць трішечки вбік, одразу перед очима з’явиться він — будиночок із дерев’яною верандою, яку догори обплів столітній дикий виноград. >>
Архітектори, члени Українського національного комітету Міжнародної пам’яткоохоронної організації ICOMOS, переконані — через новобудови, які руйнують історично сформований краєвид давнього Львова, місто може бути виключеним зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це питання вже навіть було включено до порядку денного на минулорічній 37–й сесії Комітету Всесвітньої спадщини. >>
Археологія завжди залишалася дещо «закритою» сферою, адже загалу, як правило, стає відома лише частина результатів діяльності археологів у вигляді сенсаційних знахідок. Але це — лише вершина айсберга, під яким — безперервна скрупульозна робота, що їй немає рівних за значимістю в дослідженні історії людства, зокрема дописемної. >>
