Іван Корнійович — український «китаєць». (Фото автора.)
У київській гімназії східних мов № 1 четвертого жовтня урочисто відкрили пам'ятну дошку, присвячену 55-річчю з дня проголошення Китайської народної республіки і відповідної річниці початку вивчення китайської мови в Києві. Були запрошені гості — з посольства, парламенту, Всеукраїнського товариства китаєзнавців... На жаль, серед них не було людини, яка стояла біля витоків школи, де вперше почали навчати талановитих дітей з усієї України мови і культури загадкової Піднебесної. Іван Корнійович Чирко нинішньої весни встиг закінчити редагування Великого українсько-китайського і китайсько-українського словника, що його замовив кілька років тому Харбінський університет. Поруч із веселою порцеляновою статуеткою китайського Бога Довголіття — подарунком посла КНР — ми разом з ним перегортали розрізнені сторінки багаторічної перекладацької праці й не знали, що бачимо людину дивовижної долі, розуму і мужності востаннє. Начебто відчуваючи, що словник — його лебедина пісня, Іван Чирко напередодні подарував свою величезну бібліотеку з китайськими культурними раритетами знайомому чиновнику з МЗС. І згадував свою історію любові до Піднебесної з гумором і легкою ностальгією... У травні цього року його не стало.
Цей чоловік з чіткими інтонаціями колишнього військового і м'якою вимовою інтелігента волів розмовляти українською, хоч більшу частину довгого життя йому довелося спілкуватися російською, викладаючи паралельно китайську, японську і готуючи переклади з англійської. Після закінчення сільської школи в Чернігівській області, захопившись точними дисциплінами, він мріяв учитися у Київському політехнічному інституті. Мав усі шанси туди вступити, але у приймальній комісії почув дивний вердикт: «Ви ж досягли призовного віку! Потрібно спочатку пройти службу в армії.».
Маючи в шкільному атестаті лише оцінки «відмінно», одержав право вибирати вид військ і округ. Вибрав залізничний батальйон Київського округу, щоб було ближче до дому. І через пару днів уже сидів із поголеною головою в ешелоні, що прямував на Далекий Схід, де, виявляється, дислокувався в 1940 році діючий склад київських залізничників... Він багато років займав високі офіцерські посади, залишаючись у сержантському чині, — тому що все життя вперто ігнорував військову кар'єру. І ледве мобілізувався з діючих військ тільки в 1952-му, після американсько-корейської війни. Вирішив, що цього разу нарешті покінчив з армією, але все знову перевернулося: у 1976-му він пішов на пенсію з Київського загальновійськового командного училища імені Фрунзе...
«А ви знаєте, що російське китаєзнавство започаткували і розвивали українці? — усміхаючись, поставив свої запитання Іван Корнійович, випереджаючи мої журналістські. — Ще Петро I наказав послати з православною місією в Китай київських архімандритів. Сказав: хохли, мовляв, стільки років польському католицизмові з успіхом противилися, отже, тільки їм під силу й духовна місія на Сході... На той час російська дипломатія терпіла там повне фіаско: вищі військові чини, яким зазвичай доручали налагоджувати дипломатичні стосунки, не могли змиритися, що китайському імператорові, згідно з ритуалом, необхідно кланятися кілька разів! Не розуміли змісту прислів'я: «У чужий монастир зі своїм статутом не ходять!» — от і вилітали з Піднебесної, як із гармати, не встигаючи ні про що домовитися... А ченці з Києво-Могилянки перевели на китайську мову українську граматику Мелетія Смотрицького і більше ста років вдумливо збирали і систематизували інформацію про культуру Китаю, яку потім вдалося видати друком у Петербурзі...»
У Івана Корнійовича чимало дослідницьких висновків, за які в минулому сторіччі можна було загриміти «далеко»... Правда, далі Далекого Сходу, куди його в 1940-му закинула власна необережність (а може, таки доля?), начебто й нікуди. А до свого випадкового ремесла перекладача-сходознавця він завжди ставився з глибокою повагою, вважаючи, що саме воно не раз і не два рятувало не тільки від службових негод, а й від смерті.
Спочатку він, як і належало залізничному «стройбатівцю», будував тунель під Амуром у Хабаровську. Але в перші дні війни був спішно відряджений на курси радистів у село Розенгартовка (німецьких колоністів, не по своїй волі відряджених на Далекий Схід цілими родинами, було не менше, ніж українських). Став стрільцем-радистом. У березні критичного для радянських військ 1942-го брав участь у боях під Ржевом, про справжні масштаби яких більшість співвітчизників довідалися тільки після горбачовської перебудови. Тоді він почув по радіо лише коротке згадування про «бої місцевого значення». Але про стрілецькі успіхи особисто сержанта Чирка центральні військові газети написали з подробицями. Завдяки одній із таких публікацій, прочитаній високими чинами спецслужб, він зненацька перетворився на радиста-розвідника — знову на східному фронті.
Іноземні мови, що з роками перетворилися для Івана Корнійовича на хліб насущний, він почав учити, виловлюючи і розшифровуючи радіоповідомлення з ворожого стану. Щоправда, коли взимку 1943-го двадцятирічний чернігівець увійшов до школи військових перекладачів східних мов у Владивостоцi, першою його думкою було: «Куди це, ти, Ваню, потрапив?». Навчальний рік на той час уже перевалив за половину, і на брунатній класній дошці його майбутній одногрупник Йося Фєнкін упевнено малював ієрогліфи, що їх курсантам належало вивчити до наступного уроку...
«Зранку займалися в класі: 22 години на тиждень — китайською, 4 години — японською, 2 — англійською, — згадував Іван Корнійович. — А в армійську «мертву годину, коли всі спали, з другом Колею Кочиним ми пробиралися в бібліотеку, щоб на дозвіллі перетворювати хитромудрі закарлюки східних ієрогліфів на слов'янську кирилицю».
Саме під час самостійних занять з давньокитайської літератури він ще більше зацікавився символізмом древньої ієрогліфіки. «Якщо уважно вдивитися в картинку, у кожнім значку можна побачити цілу сценку з діючими особами, яка передає не тільки прямий, а й символічний зміст поняття, — казав Іван Корнійович. — Наприклад, ієрогліф «вибір» першопочатково зображував князя між привабливою жінкою і чашею з вином», — захоплено заглиблювався він у тему, яку готовий був обговорювати протягом вечора безперервно.
А шістдесят років тому група юних військових перекладачів перетворювалася вечорами на вантажників порту: заробляли гроші на дошки, парти, чорнило для навчання... Через півтора року з шістнадцяти курсантів, які подавали надії, дипломи одержали десять. Іван Чирко, незважаючи на те, що припізнився з початком навчання, знову виявився відмінником. Його відразу забрали в розпорядження штабу розвідки 5-ї армії — перекладати матеріали, здобуті в тилу Кваньтунської армії.
Переможного травневого вечора 1945 року військова частина Чирка організувала танці. У розпал солдатських веселощів просто на танцмайданчик примчалася машина командира розвідників 5-ї армії: «День провоювали — не знаємо, з ким!» — повідомив схвильований полковник Родіонов, заштовхуючи до неї Івана. Виявилося, на весь величезний східний фронт від Уралу до Владивостока на той час було всього 68 перекладачів. Серед солдатів і офіцерів, що потрапили під перші обстріли японців, таких не виявилося взагалі.
«Мене відрядили одразу до трьох дивізій — Казанцева, Казар'яна і Городовикова, — згадував Іван Корнійович. — Швидко зрозумів, котрий потрібно триматися подалі від контррозвідки: нічні допити полонених змусили згадати шкільного вчителя української і російської мов Андрія Петровича Скрипця, що після короткої відсутності в школі почав панічно боятися вечірніх відвідувачів і, змучений набутим безсонням, чекав арешту. До речі, саме Андрій Петрович, довідавшись, що служити мені доведеться на Далекому Сході, порадив: «Ваню, обов'язково скористайся ситуацією — вчи китайську!..»
Послуг мовознавця гостро потребували тоді не тільки контррозвідники, тому статус вільного перекладача давав можливість маневру. Правда, й з іншими бувало несолодко... Конфлікт із розвідниками Чирку теж назавжди запам'ятався... Офіцери розвідки намагалися в походах по тилах запастися документами, зносили йому цілі купи японських паперів, сподіваючись, що саме їхні трофеї — найважливіші й безцінні. Один авторитетний бойовий капітан притяг папку з ієрогліфами і схемами на картатому тлі, стверджуючи, що це — карта мінних полів. Чирко придивився: «Так ні, — каже, — це всього лиш інструкція для в'язання жіночих кофточок». Той страшенно образився! Як розлютиться: «Та я тебе — до стінки!». Вихопив пістолет... Загалом, якби в окрузі була хоч одна людина, здатна Івана Корнійовича замінити, кінець прийшов би не тільки його кар'єрі...
У серпні 45-го Чирка відправили в чергову подорож по тилах. Китайська бригада, яка підпорядковувалася японцям, здалася радянським військам, і сержантові доручили сформувати два ешелони для відправлення військовополонених, які капітулювали, в табір.
«Японські начальники відмовлялися розмовляти з радянськими представниками нижче полковника, а переконати їх, що перекладач з погонами старшого сержанта займає у своїй армії полковницьку посаду, було неможливо, — згадував пан Іван. — Але не потрапляти ж під трибунал за невиконання важливого стратегічного завдання! На станції Лафачжань, коли спливали ледь не останні хвилини відпущеного часу, упіймав цивільного китайця, який виявився диспетчером. Досвід домовлятися з місцевим населенням за спиною в японців уже був — сало, цукор і борошно зробили свою справу: о 14.00 два сформованих ешелони вже виїхали в Гірін, де розташовувався штаб 5-ї армії...».
Потім була і робота перекладача у військово-дипломатичних місіях, і участь у розшифровці кодів і радіодепеш американо-корейської війни, в якій Радянський Союз «не брав участь»... Але як тільки Хрущов активізував демобілізацію військових, кмітливий Іван Корнійович, таки добився дозволу стати «цивільним» і після багатьох років далекосхідних мандрівок виїхав в Україну.
У Київ він повернувся в 1952-му. Виявився єдиним китаєзнавцем на всю столицю, тому його терміново викликали до міністра культури Івана Білодіда. Одержав пропозицію організувати у Святошині школу-інтернат з поглибленим вивченням китайської мови.
«Не було ні книг, ні викладачів... Ледве відшукав Тоню Соболь (її батько — китаєць, мову вона знала добре) і Миколу Іларіоновича Литвиненка (той закінчив Харбинський політехнічний інститут). Утрьох почали складати підручники, працювати з дітьми,— згадував Іван Корнійович, — Спочатку було всього 40 учнів. Через півроку до мене прийшли «важливі люди», повідомили, що потрібно скоротити штат на одну людину, і настирно порадили звільнити або «підозрювану в англійському шпигунстві» Тоню, або «склочника» Миколу Іларіоновича, котрий посмів домагатися належної йому за законом квартири».
Після коротких роздумів пішов зі школи тоді сам Іван Чирко: саме з'явилися замовлення на переклади, що гарантували йому матеріальну незалежність. Та й не міг він залишити без роботи людей, яких iз такими труднощами знайшов і умовив допомогти.
...«Китайський інтернат» уже став гімназією східних мов, у якій сьогодні навчаються сотні дітей, — українських, китайських, японських, в'єтнамських, корейських, арабських... У військовому училищі, де Чирко готував перекладачів, також згадують про колишнього викладача з найглибшою повагою. А з виходом нового словника і студенти цивільних вузів України та Китаю запам'ятають це прізвище.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
