Питання про криваві дні лютого 2014-го
Будучи головою Української спілки ветеранів Афганістану, кавалером численних орденів (зокрема нагороджений двома орденами Червоної Зірки) та медалей, уродженець Чернігівщини Олег Міхнюк завжди був привітним і скромним. Пройшов непросту школу життя. Либонь тому і став сміливим, відвертим та щирим, як говорять його бойові товариші.
На підтвердження слів побратимів Олега варто лише взяти уривок інтерв’ю з Олегом, в якому він оприлюднює ту інформацію, яку навіть опісля двох років ніхто не обговорює: «На сьогодні подають інформацію про 82 загиблих... А де ті 312 осіб, які зникли безвісти? Згодом, після того, як Маріїнський «зачистила» міліція, наші бійці повернулися, аби забрати убитих — їх там не було... Де вони поділися?
Де інші люди, яких було вбито і які залишалися не лише в парку, а й на Грушевського та інших вулицях після бойових дій? Цього ніхто ж не знає. З’ясувалося, що в крематоріях Байкового кладовища спалювали тіла убитих людей... усі три дні (18–20 лютого). Ми зв’язувалися з людьми, які там працюють. Вони розповідали, що міліція їх виганяла і там провадила спалювання. Кого спалювали, ніхто не може сказати... Як ідентифікувати оті тіла?..
Багато поранених і зниклих безвісти. Один загиблий з нашої сотні — Дагдилович Андрій. Зникли дев’ятеро людей — ті, хто стояв на вулиці Грушевського. Там найбільші втрати. Тому що силовики ту барикаду «зім’яли». У Будинку профспілок також згоріло багато людей. Точної кількості ніхто не знає».
«Афганська» сотня Майдану
«Був Олег і суворим, і химерним, і ласкавим, він був різним, — згадує дружина Ірина про свого чоловіка. — Легко відходив, шалено любив життя, був «фанатом» риболовлi й полювання. Про свої поранення розповів лише раз, та й то в присутності побратимів під час одного із застіль, коли був під невеликим «шафе». Як правило, розповідав лише кумедні історії про службу в Афганістані, а «складні» моменти оминав... У нас дома зберігається ніж iз кров’ю «духа», який спускався з гір і хотів узяти в полон пораненого (вдруге) Олега...»
Чоловіки, які пройшли Афганістан, по іншому дивилися на події на Майдані, адже мали чималий досвід. Піднялися, коли влада застосувала силу до мирних демонстрантів, вийшли на Майдан. І не було сумнівів у тому, що вони стануть на боці справедливості. Ці далекі від політики люди знають справжню ціну життя, миру й спокою в країні. Тому чітко дали зрозуміти, що вимагають повного «перезавантаження» влади... Тож Олег Міхнюк у період Євромайдану став сотником Восьмої «афганської» сотні Самооборони Майдану, у складі якої були переважно ветерани війни в Афганістані. Тоді їхнім девізом було гасло: «Від Афгану до Майдану»! І питання вибору в них не стояло — сидіти вдома чи йти захищати право на свободу і незалежність країни.
Ірина пригадує, як з Олегом дізнались про побиття молоді в листопаді 2013 року — телефон не замовкав. Запитували: «Що ти будеш робити?». Відповів не відразу, подумав, увечері порадився з дружиною. Вона висловила свою думку: «Олег, я розумію, що хлопці на тебе надіються. Ти повинен зробити сам вибір, але знай, що такого комунікатора, такої людини, як ти, за якою підуть... не буде!» І вже через декілька годин на Майдані були поставлені намети, польові кухні та буржуйки «афганців».
«Готували протестувальникам концтабір у вигляді стадіону заводу «Арсенал»
Учасники бойових дій в Афганістані з перших днів без жодної команди вийшли на Майдан, заявили: «Не допустимо кровопролиття!». Із перших днів і фактично до 18 лютого їхня сотня виконувала свою головну функцію — миротворчу. Проте їхнi дії не подобалися тодішнім можновладцям. Олег тоді вже знав про плани команди Януковича стосовно протестувальників.
Олег Міхнюк сміливо розкривав план Клюєва в інтерв’ю Валентині Розуменко: «Нас iз боєм відтіснили від Маріїнського палацу. Правоохоронці почали застосовувати світлошумові гранати і сльозогінний газ. «Афганський» «сектор відповідальності» стояв біля метро «Арсенальна». Нас намагалися оточити й загнати у заздалегідь приготовлену пастку. Всій Самообороні і мітингувальникам, згідно з планом Клюєва, було вготовано концтабір у вигляді стадіону заводу «Арсенал». Нас силкувалися туди загнати. Але ми вибили перших, хто там стояв, — «тітушок». Зупинили рух тролейбусів, перегородили ними вулицю і дали змогу людям відійти. Не дозволили замкнути кільце: протестувальники відійшли по Московській вулиці через станцію метро «Печерська» і вийшли на бульвар Лесі Українки. Наша сотня виставила розвідгрупи, які бачили: щойно ми відійшли від станції метро «Арсенальна», з боку вулиці Мазепи та площі Слави замикалося кільце — йшли «тітушки» і солдати Внутрішніх військ. Перспектива була одна — концтабір. А там, на стадіоні, купчився ще й їхній резерв: автобуси з особовим складом внутрішніх військ і «Беркута».
Стосовно снайперів Олег говорив: «Вони перебували на даху Національного банку України, на Будинку профспілок. Із даху Кабінету Міністрів кілька снайперів працювало. Від Жовтневого палацу стріляли, від готелю «Україна» та «Козацького». Це була не перестрілка. Це був відстріл. Людям поцілювали в ноги, руки, серце і голову. Гралися...»
Він ще тоді говорив, після 20-го лютого, про посланців з сусідньої держави: «Вони знімали квартири в центрі Києва, в готелі. Після їхнього від’їзду в помешканнях знаходили гільзи, гранати, боєприпаси... Думаю, зрозуміло, для чого це все було. Вони приїхали сюди «порозважатися».
Зона антитерористичної операції
Дружина Олега Міхнюка пригадує: «Спершу, весною 2014 року, вони з хлопцями, в основному — розвідники, їздили на схід на два-три дні «зондувати» ґрунт, вивчали територію. Хоча мені тоді чоловік про це не розповідав. Відвідували батальйон «Айдар» i закуповували для бійців амуніцію, їжу. Згодом вирішили, що потрібно вирушати самим в АТО. Олег зібрав свою роту, тридцять два надійних і перевірених хлопців, із Восьмої «афганської» сотні Майдану: зокрема, водії-механіки, снайпери — і всі поїхали на схід».
Ірина добре запам’ятала останню зустріч у Києві з Олегом, коли він повернувся на чотири дні, з яких два присвятив сім’ї: «Він відключив телефон, і ми поїхали за місто. Лише тепер аналізую і розумію, що його душа вже віщувала біду, адже був зовсім іншим... замкнутим, зануреним у роздуми, багато мовчав. І навіть, коли жартував, в очах була страшенна туга... Уві сні «воював», скрикував...»
13 серпня 2014-го — знову повернувся на фронт... Невдовзі загинув його побратим — львів’янин Андрій Марунчак. Він був першим. Як потім розповідали друзі, Олега це дуже «підірвало» психологічно. Для нього це була втрата близької людини. До цієї смерті все складалося якнайкраще, бо Олег мав добру «чуйку», незважаючи на те, що бої тривали постійно. Та й хлопці пройшли пекло... «Наша «афганська родина» дуже велика. Географія — це вся Україна, — так Міхнюк характеризував своє майданно-«афганське» братство. — Тут не лише учасники бойових дій в Афганістані, є люди, які пройшли Югославію, Ірак, ветерани військової служби, молоді хлопці, які відслужили, долучилися до нас».
Загинув від розриву фосфорного снаряду
Після трагедії, коли Олега не стало наприкінці серпня 2014-го, дружина багато разів їздила на схід і не розуміла, як її чоловік міг загинути — розум не сприймав... «На похоронах — ну так.., ніби схожий, хоча тіло якесь замаленьке, навіть виникало питання: «Чи його я поховала?» — каже вдова. — Бачила всі фото судмедексперта, через лупу розглядала всі наколки, рани після Афганістану. Удар був ззаду: спину всю розірвало, була посічена ліва рука, відірванi гомiлка, ступні на обох ногах...Тіло було нашпиговане металевими осколками й залишками від розтрощеного дерева. Не могла зрозуміти, чому тіло стало таким маленьким — згодом пояснили, що снаряд був фосфорним, і тіло вигоріло зсередини (хлопці довго не могли загасити)... У багатьох бійців виникає астма саме через використання противником фосфорних снарядів, адже повітря з фосфором стає отруєним і «спалює» легені».
Ірина їздила в батальйон «Айдар», хлопці показували їй, де спав чоловік. За «афганськими» традиціям, ліжко-місця Олега й Андрія були застелені, ніхто їх не займав. «Проте я попросила хлопців, аби речі розібрали, кому що треба», — каже вдова.
Ірина родом із Вологди. Всі її родичі — в Росії. Вони її розуміють і підтримують, спілкуються по скайпу. Більше того, розповідала Ірина: «Моя молодша сестра планує переїхати з Вологди сюди, бо її молодий чоловік — також з України!»
«Я завжди буду жити з теплою пам’яттю про Олега, — сумно промовляє Ірина. — Ніколи не забуду нашого віртуального знайомства. Я зателефонувала в офіс до своєї подруги. Слухавку підняв незнайомий чоловік i покликав мою подругу: ми з нею переговорили про свої справи. І ось наприкінці розмови чую, як той незнайомець гукає: «Запитай у своєї подруги, якщо вона не заміжня, чи не потрібен їй чоловік iз пільгами?!» Згодом я заїхала в офіс до цієї подруги, де ми вперше з Олежком i побачились, познайомились і разом п’ятнадцять років... Вічна йому пам’ять».