«Мій тато — це я»

Перша належить ізраїльській письменниці Тірці Атар, що народилася 1941-го й пішла з життя через нещасний випадок зовсім молодою, 1977-го. Акцентую на цьому, бо в її творі ще немає дидактики, притаманної старшим авторам. Її книжка — це дитячі рефлексії на дошкільні спогади часів першої тамтої війни за незалежність. Сюжет простий: тато — на війні; вряди-годи повертається у коротку відпустку: «І що він робитиме всю суботу? Буде спати, і спати, і спати, і спати». Реакція мовби й не дитяча: «А ми сядемо дивитися на нього тихенько, дивитись на нього тихенько довго-довго, багато годин...».

Книжка «Від війни плачуть» — це потік свідомості дитини, ґвалтовно заскоченої незрозумілими агресивними змінами у маленькому приватному просторі. Авторка не намагається пояснити свої дитинні реакції — може, й не знає як. Вона ніби прийшла на прийом до психоаналітика. І тут постає серйозна проблема: книжка призначена для читання дітям батьками, а молоді батьки, здається, не готові розшифровувати невідомі вже другому мирному поколінню воєнні фобії. Тому її зовсім не зле було би спорядити фаховою консультацією психолога.

У ритмізованій оповіді Т.Атар є чимало психологічних свідчень. Одні одразу надаються на інтерпретацію в системі дорослих координат, як-от раптова відмова дітлахів гратися в улюблену гру — «у війну». Аж ось подибуємо сцену, коли трирічного хлопчака однолітки жорстоко допитують, де його тато (знаючи від батьків, що той загинув на війні) й він «тихо спокійним голосом промовля: «Мого тата зараз немає. Зараз мій тато — це я». Важко сказати, чи це авторська метафора, чи правдива реакція дитини.

Щось подібне знаходимо і у другій книжці «Мій тато став зіркою»: «Тепер мені треба дивитися на все те не двома очима, а чотирма. І за тебе!.. Коли Йорданка виросте, я розкажу їй, який у нас тато. — Глянь, — скажу я, — на мене. Оце такий. Наш тато — викапана я». Авторка цього твору Галина Кирпа — людина старша, можна припустити, що це віднайдена дорослим відповідь. Але не висотана з пальця — тут вчувається міфологічна традиція. «Возвращение и возрождение — вот умения, которые необходимо освоить», — зазначає про суть виховання американська психологиня Клариса Пінкола Естес (Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. — К.: Софія, 2002).

У книжці Г.Кирпи чимало психо-дидактичних знахідок, починаючи із заголовка (тато став зіркою — так мама пояснює дитині загибель батька на барикадах Майдану): «Якщо довго дивитися, можна помітити, як одна зірка моргає. Напевно, то мій тато. Він завжди моргав, щоб мене посмішити». Але є тут і про нові інстинкти, що вкорінюються у психіку повоєнних дітлахів: «Юля одного разу бачила, як з неба падав літак. Він увесь палав. Відтоді вона боїться дивитися на небо».

Про обидві книжки можна сказати словами вищезгаданої К.Естес: «Текст, который рушит устои... Врасти в эту книгу — и расти дальше... Сказка как жизнеобеспечение души». І не забути про художників, які їх проілюстрували так, що стали співавторами. Скажімо, після ізо-супроводу тексту Т.Атар Катериною Садовщук звичайнісінький кавун, символ вседайного літа, вже не буде сприйматися нами так однозначно...