Жанр — кримінальна справа

Книжок пам’яті про Майдан вийшло чимало: нотатки очевидців, фотосвідчення, fb-рефлексії, навіть повісті. Але лише одна — у жанрі журналістського розслідування: Соня Кошкіна, «Майдан. Нерозказана історія» (К.: Брайт Стар Паблішінґ). Книжка уповні західного, сказати б, «пулітцерівського» формату, де головним є не фіксація емоцій, не селфі на тлі подій, а спроба зрозуміти, чому так сталося.

В основі будь-якого розслідування — допитування свідків. Книжка С.Кошкіної — низка «протоколів», інтерв’ю-зізнань головних дієвців тих подій. Бракує хіба розмови з Януковичем, але він цитується опосередковано, у розповідях «наближених до тіла». Ексклюзивом «Нерозказаної історії» є розпитування політичних антиподів (що, направду, є нормою нормальної журналістики, у нас не дуже поширеної) — з нашою авторкою охоче йдуть на контакт навіть ті, хто ніколи не дає інтерв’ю (наприклад, С.Клюєв). У передмові президент Київського інституту проблем управління імені Горшеніна Вадим Омельченко так пояснює цей феномен: «Дивно, що, знаючи безкомпромісність журналістки, число бажаючих дати їй інтерв’ю не зменшується. Вочевидь, тому, що в цьому випадку резонанс гарантований, а сам факт інтересу Соні Кошкіної до політика вказує на його значимість».

Може, на той час її респонденти і плекали надії на PR, але в результаті вийшло зовсім не те, на що вони сподівалися: повідомлення про злочин. Уже на початку книжки вона дає характеристики усім своїм співрозмовникам, аби читач не був легковіром і мав «здатність до реконструкції різноманітних форм медіа-контенту» (Сінді Шейбе, Фейз Рогоу. Медіаграмотність. Критичне мислення у мультимедійному світі. — К.: Академія української преси, 2014). Отже: «Сергій Льовочкін — один з архітекторів режиму» Януковича; «Ренат Ахметов та Юрій Іванющенко — найвпливовіші представники великого бізнесу за президентства Віктора Януковича»; Віталій Захарченко, Олександр Якименко, Олександр Лебедєв, Сергій Арбузов — ставленики Олександра Януковича, який чинив «негативний вплив на батька з погляду здійснення силового сценарію». Деякі персонажі раптом неочікувано зблискують: «Олександр Лавринович... був одним із тих трьох, хто в обличчя не побоявся заявити про неприпустимість «посадки» Юлії Тимошенко: Двоє інших — Ахметов та Іванющенко: Володимир Макеєнко вдень 20 лютого виступив із заявою, що переломила хід подій на користь Майдану».

Книжку Соні Кошкіної структуровано услід за хронологією Майдану. І тут виринають призабуті, але значущі, коли б не сказати символічні, деталі. Вона нагадує, що перше демонстративне насилля відбулося не в ніч на 1 грудня 2013-го, а напередодні: «29 листопада народний депутат від опозиції Сергій Пашинський намагався завезти під стелу Незалежності два автобуси з «озвучкою». «Беркут» їх блокував, відбулися сутички, вперше пролилася кров» (зокрема, проламано голову журналістові Глібу Гараніну). Тепер, з відстані часу, видно: влада ще до всього була налаштована реагувати однозначно — силою.

А ось іще одне цікаве календарне свідчення: «27 листопада олігарх Ігор Суркіс зібрав вузьке коло для святкування нещодавнього 55-річного ювілею. На захід прибули Дмитро Фірташ, Ігор Коломойський, Юрій Іванющенко й навіть Віктор Янукович. Саме там, у гостях у Суркіса, Янукович оголосив близькому колу, що заява Азарова — не блеф, і «в Європу ми дійсно не йдемо». Олігархи цією новиною були шоковані». А ще далі знаходимо свідчення тодішнього парламентського спікера В.Рибака, котрий після заяви уряду запитав Азарова: «Миколо Яновичу, як же так? Що ви робите?» А він відповів: «Мені велів президент».

Відомо, що за місяць перед тим (середина жовтня — середина листопада) Янукович «мінімум тричі зустрічався з президентом Росії... Саме після цього Віктор Янукович озвучив Штефану Фюле формулу «відкласти на рік». Що цікаво: в олігархічних колах перед тим вважали, що «автограф Януковича на Угоді фактично гарантував йому другий президентський термін». Чи розумів це тодішній «гарант»? Чи «пропозиції» Путіна були такими, від яких не відмовляються?

С. Кошкіна схиляється до того, що усієї тої політ-шахової комбінації президент таки не розумів: «Янукович... на зустрічі з республіканцем Джоном Маккейном... у відповідь на репліки гостя щодо необхідності дотримання демократичних принципів відповів просто: «Ви ж нас у футбол засудили!». Мовляв, про що з вами взагалі розмовляти?.. У картині світу Віктора Януковича футбол займав місце набагато важливіше, ніж народ рідної країни». Може, й не розумів, але точно відчував на рівні кримінального інстинкту. Бо вже «2 грудня із Межигір’я спеціальні банківські машини почали вивозити готівку... Три, здається... Мінімум два мільярди доларів» (свідчення А.Сенченка).

Авторка книжки, звичайно, фіксує видимі прояви ситуації («беркутівець» збив її з ніг і, намотавши на руку цей шарф, волочив через півплощі»), але навіть її побіжний погляд аналітичний: «Тієї ночі в центр міста стягнули 1318 силовиків. З них 300-400 — «вевешники», решта — «Беркут». Це — супроти 200 (максимум 400) студентів. І бачить С.Кошкіна як професійна журналістка не лише те, що провокує масові емоції: «І ось ці міліціонери самі (!) допомагали студентам вирватися — роз’єднували скріплені між собою щити, буквально виштовхуючи молодь із площі». Та головний її інтерес — на невидимому боці, за лаштунками телевізійної картинки: про участь Льовочкіна та Клюєва у стравлюванні «студентського» і «політичного» Майданів у грудні; про засідання Кабміну в січні, де дозволено силовикам використовувати водомети за мінусової температури; про таємний «гуманітарний вантаж» з Росії — понад 13 тисяч гранат, частина котрих була споряджена досі невідомим газом (тодішній Мінздоров дав «добро» на їх використання!); про чартерні авіарейси «регіоналів» 22 лютого («лише в «Жулянах» таких рейсів було зафіксовано на ранок 64». Зрештою, деякі залаштункові зізнання пояснюють більше й точніше. Наприклад, А.Клюєв — О.Турчинову: «Ну так що ж, це війна, а на війні всі засоби хороші», або О.Янукович — С.Таруті: «Мусимо послужити країні, позбавити її від цих ідіотів».

Окрема «сторінка» — про «тітушок» («саме вони 18 лютого, отримавши без усілякого контролю й обліку зі складів МВС вогнепальну зброю, мали втопити Майдан у крові. Точніше, розстрілювати на місці кожного, хто спробує вирватися з кільця «Беркута»). А перед тим, як кільце ще не замкнулося, «тітушки» на світлофорах чатували й громили машини з червоними хрестами... О третій годині ночі на Великій Житомирській був упритул застрелений журналіст В’ячеслав Веремій. Його витягли з таксі, яке пригальмувало на світлофорі, і застрелили». Навіть такий компетентний у розумінні цього контингенту персонаж як Ю.Іванющенко висловився відверто: «Допомагати бандитам у формі вбивати людей? Це не по моїх законах».

Через два роки Майдан залишає нам більше запитань, ніж відповідей. Чому, наприклад, його не було «зачищено» 18-20 лютого? Ось версія А.Авакова: «Не вистачило сил. В якийсь момент у «Беркута» закінчилися патрони й гранати». А ось — О.Турчинова: «Вони розуміли, що для того, щоб узяти сцену, всіх, хто там залишився, треба вбити». Не уникає узагальнень і сама авторка: «Конкретної команди починати «мочити» протестуючих не віддавали. Це була ланцюгова реакція, спалах звірячої злості, що накопичилася за три місяці, жага крові, яку неможливо було вгамувати, не заплативши за це людськими життями... Події 18—20 лютого — наслідок інструкцій, які видавалися напередодні». Є навіть висновок, що трохи відбігає від жанру журналістського розслідування у бік політологічної аналітики: «Якщо в столиці України відбулася буржуазна — з усіма її класичними ознаками — революція, то на сході — пролетарська».

Подібні узагальнення мусили би пройти апробацію в середовищі теоретиків. А безліч свідчень, наведених у книжці «Майдан. Нерозказана історія», — експертизу слідчих прокуратури. Бо ця книжка, написана «бойовим «комбатом» української журналістики», як зазначено у передмові, таки мусила би стати томом кримінальної справи.