«Інженери людських душ»: справжні і з членським квитком
Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.
Так скільки ж поетів — «хороших і різних»? Шановний Владім Владімич (звісно, не Путлер, а Маяковський) вважав, що «много». А насправді? Наприкінці минулого року, 17 грудня, «Літературна Україна» привітала вісімдесят п’ять нових членів Національної спілки письменників України. Одразу — вісімдесят п’ять «інженерів людських душ»! П’ятдесят п’ять чоловічої статі і тридцять жіночої. Найбільше до професійного літературного гурту прибилося митців, звісно, зі столиці та столичної області — двадцять три. Шість із Одеси, по п’ять з Миколаєва та Харкова, по чотири дали Івано-Франківськ і Тернопіль, три із Криму, решта — приблизно десь так же — хто більше, хто менше, Чернівці — один, а от із Волині, Житомирщини, Запоріжжя, Луганщини, Полтавщини, Сумщини та Херсонщини не прибуло жодного «інженера». (Либонь, поки що). Зате є по одному з Молдови, Москви, навіть зі Сполучених Штатів. Погано, коли жодного? Спробуймо розібратися разом. Але при цьому дозвольте мені заглядати до комори власного досвіду.
Священна територія і купа нових книжок на підлозі
Змалку все, пов’язане з літературою, ввижалося мені, якщо не відверто рожевим, то, принаймні, неспростовно світлим. Либонь, давалося взнаки незнищенне з дитинства зачудування і книжкою, і тим, хто її витворив. Звісно, майстер слова був і залишався людиною, але тільки стосовно плоті та крові. Цим його звичайність вичерпувалася, бо далі мені уявлялися особистості й незвичайні, й надзвичайні. У всьому. Геній і лиходійство для мене завжди були речами несумісними. Навіть екстравагантне зауваження Євгєна Євтушенка, що «спорт, незважаючи на всі махінації та бруд, узагалі-то значно чистіша річ, аніж література», пояснив позерством пересиченого загальною увагою поета. Збагнув УСЕ лише тоді, коли надибав у Володимира Базилевського — у нашого, українського, та ще й степового письменника — таке: «Літературне середовище жорстоке. Часто говоримо про милосердя, про любов до ближнього, виносячи ці поняття за межі професійного кола. Свідомо забуваємо, що письменницька професія одна з найтрагічніших, бо стоїть на аскезі самозречення».
Довго, ой як довго для мене ці істини залишалися недосяжними! Ніколи не дозволяв ні собі, ні комусь іншому кинути бодай крихітний камінчик у письменницький городець. Бо то — свята, священна територія. Перший сигнал, що «в сім’ї митців» щось не гаразд, отримав у квітні 2003 року, коли, увійшовши до колишнього ліберманівського особняка на Банковій-2, у галереї очільників Спілки не побачив портрета напівбілоруски-напівукраїнки Олени Шовгенової (Шовгенівої), за чоловіком — Теліги (мабуть, із білоруської — тєлєга, візок). Взявся розпитувати, чому ж це так, а у відповідь... Важко повірити: ті, до кого я звертався (а серед них опинилися й далеко не рядові спілчани), не розуміли, на що натякає цей «хлопець із Запоріжжя». Слава Богу, що хоч знали про героїчну загибель мужньої 35-річної письменниці в Бабиному Яру в лютому (22 числа) 1942-го. Утішно також, що багатьом відомий факт вимушено добровільної смерті разом із дружиною її чоловіка Михайла, але «до чого тут керівництво Спілки письменників»? Не відали «інженери», що, повернувшись у жовтні 1941 року до Києва, Олена Іванівна відродила нашу Спілку, організувала пункт харчування упосліджених письменників, активно співробітничала з часописом «Українське слово» Івана Рогача, видавала часопис «Литаври». І так — до своєї загибелі. Коли я вже аж занадто «діставав» декого зі своїми «чому?», то мені роздратовано зауважували: «Так вона, як ти кажеш, очолювала Спілку всього лише неповних чотири місяці!». «Лише чотири місяці...» Але ж які то були місяці! І хто це сказав, що вартість чийогось особистого внеску в загальну справу вимірюється терміном перебування на посаді, а не тим, що людина зробила!
Гірко було це чути під склепінням загальноукраїнського письменницького храму. А навесні року 2012-го — ще один сюрприз. Тоді якраз нове керівництво НСПУ невтомно віщало про необхідність перезавантаження в роботі Спілки, я ж, зачинивши за собою двері Будинку письменників, звернув увагу на купу нових книжок різних авторів. За пару кроків від стола чергового височіла вона похмуро під бетонованими східцями. Звідки? Їх, за розпорядженням нового керівництва НСПУ, вилучили у чергових, яким письменники (переважно ті, хто приїжджав до столиці з периферії) передали для продажу за вельми прийнятною ціною. Непоганий, смію зауважити, був засіб розповсюдження книжок. Без ліцензії, без відповідно обладнаного місця? Звісно, це вопіющеє нєподобство! Тому керівництво НСПУ, замість того щоб на законних підставах обладнати в тому ж холі Будинку письменників або ж неподалік спеціальний кіоск для торгівлі українськими книжками українських письменників, наказало кинути їх просто на підлогу, під східцями, — щонайменше кілька сотень найменувань! І нехай би «серед мотлоху» я розшукав два примірники свого «Інспектора Хорса» (п’ять черговий усе ж таки продав!), але ж там знайшов цілу пачку збірки віршів Леоніда Талалая, збірочку Бориса Мозолевського і ще багатьох-багатьох відомих авторів! Словом, книжки вже були звалені купою. Лишалося ту купу передислокувати на майданчик перед Будинком, для ефекту облити бензином або хоча б гасом і піднести сірника. Як робили це на площах у Берліні 1933-го чи в Луганську влітку 2014-го...
Невшанована гідно героїчна минувшина — з одного боку, ставлення до творів колег — з іншого. Не має майбутнього Спілка, до керма якою потрапляють люди, котрі дозволяють подібне. Хоч ріжте мене на шмаття, хоч смажте на вогні — стоятиму на своєму, бо знаю, що кажу. Змінили керівництво? Але не змінили структуру організації, не позбавилися баласту, що тягне всіх на дно.
Багато офіційно зареєстрованих
То був погляд ззовні, а сутність нашої Спілки почалася відкриватися мені в Одесі, під час традиційного Шевченківського свята у травні 2006 року, якоюсь розхристаністю письменницької делегації. Ми прибули до «жемчужины у моря» під священним знаком Великого Кобзаря, проте об’єднавчий фактор саме навколо цього не відчувався. Ходили-блукали поодинці або ж купками, зупинялися, щоб попити пива чи чогось міцнішого, і кожен начебто — сам у собі. Хіба що неоднозначна доповідь Володимира Яворівського, побудована, як мені здалося, на... протиставленні Шевченка Гоголеві і проголошена в Театрі опери та балету, могла б стати предметом дискусії. Але не стала. Ніхто про неї після урочистого відкриття заходу й словом не прохопився. Їхав начебто до побратимів по перу, скільки хотілося почути від них у довірчих розмовах, скільки сказати їм, але цього не сталося. Наприкінці другого дня «свята» почувався так зле, що раптом захотілося усамітнитися в готельному номері «наодинці з пляшкою» і добряче напитися...
Тоді я вперше відчув, що нас дуже багато. В Україні аж занадто багато офіційно зареєстрованих «інженерів людських душ». Кількість зайвих (бездарних, але напрочуд спритних) не просто зашкалює — у ній загрозливо розчиняється сутність необхідних і достойних (талановитих і делікатних). І саме ядуча атмосфера отієї більшості накриває всіх, саме вона й визначає сьогодні сутність НПСУ, а отже — її авторитет у суспільстві. Ота байдужість, нерідко навмисне підкреслена, — як до буденних справ, так і до успіхів чи невдач колег, — то реакція на наявність серед достойних сірої маси нездатних, то своєрідний щит, засторога від посягання на твою особистість. То — навіяне, нав’язане штучно створеними сумними реаліями письменницького буття. Отоді, у травні 2006-го, побачив нашу Спілку не лише зблизька, а й ізсередини. Мимохіть відчув її сутність. Нас, гостей, було десь близько сотні. Ядро делегації становили, як заведено вважати, наші провідні письменники, критики, літературознавці, тож неважко уявити, з яким хвилюванням роздавав я свою збірку новел «Дев’ять молитов у серпні». Більше півсотні роздав. Звісно, з автографом та ще й із візиткою між сторінок. До цього вже були схвальні відгуки од відомих колег із Києва, Вінниці, Дніпропетровська, та хотілося уточнень. Зокрема, один учитель із Кіровградщини написав мені, що в новелах є щось тютюнниківське... Спершу зрадів, а потім подумалося: то, виходить, я епігоню? Словом, хотілося почути глибокі відгуки. Не обов’язково у вигляді газетних публікацій (боронь, Боже!), навіть не в формі листів звідусіль (як міг на таке сподіватися!), а через посередництво бодай телефонного дзвінка. Проте не дочекався нічого. Якби, дорогі читачі, оце зараз я вилаштував список наших літературних високодостойників, у чиїх руках опинилися тоді мої «Молитви...» і хто й бровою не повів, щоб згодом бодай шепнути щось авторові з цього приводу, ви отетерієте. Бо не повірите, що такі люди можуть бути настільки нестандартно...чуйними.. Тоді я ще не знав: в Одесі мелькнув не виняток, мені відкрилося огидне правило. Так уже воно у нас повелося: ти комусь із маститих чи не дуже вручаєш свою книжку — продукт своєї праці — надто, коли висилаєш поштою, напружено чекаєш реакції, а, як казав Владімір Висоцкій, «в ответ — тишина». Це все одно, як ти ввічливо промовляєш до людини «Доброго дня!», а вона дивиться на тебе, чує і мовчить. ПІДКРЕСЛЕНО мовчить! Скільки разів пізніше я в тім переконувався! Раніше про це якось не думав, а запізніло збагнув, що то перевірений і надзвичайно надійний засіб «нейтралізації конкурентів».
НСПУ втратила колишній суспільний авторитет, і то є правдою. На цю тему у нас «плачів» найвигадливіших варіантів -— кількатомник можна видавати. Але чому? Куди той авторитет подівся? Хтось украв? Сам вивітрився? До цих питань «плакальники» навіть не наближаються, позаяк констатацію очевидного, загальновідомого та ще й вельми драматичного (якщо не трагічного) явища озвучувати набагато вигідніше — тут ніколи не помилишся, хіба начотником обізве хтось аж занадто прискіпливий, але то дрібниці.
Авторитет НСПУ почав знижуватися із набуттям Україною незалежності. Поступово, але неухильно. Насамперед через те, що держава, проголосивши себе суверенною, відмовилася від імперської спадщини, до якої належав і письменницький гурт. Нехай та відмова багато в чому була схожа на декларацію про наміри, відтак чимало пережитків компартійного минулого у стилі нашого буття благоденствує й понині, але зриме, те, чого легко можна було позбутися, відкинули. Зокрема, творчу Спілку пустили на самоплив: мовляв, нехай митці годують себе самі, бо ми впевнено ступаємо на стезю ринкових стосунків. А ще: Спілка — сталінський витвір, то чого ж там із ними панькатися!
Звісно, ідея створення Спілки письменників СРСР належить Сталіну. У ній керманич більшовицької імперії вбачав один із бастіонів новітньої державності, і не помилився. Творчий бастіон держава взяла на утримання (а як же інакше!) і не прогадала: радянські письменники соціальне замовлення партії виконували більш ніж сумлінно. Усі? Ті, котрі вважалися радянськими, — поголовно, а хто шукав інших шляхів для реалізації свого творчого потенціалу, опинялися спершу на Соловках. Потім на Колимі. Затим — у спецтаборах Мордовії. Сталін та його приспішники чітко виписали стиль поведінки для «інженерів людських душ», і хто його неухильно дотримувався, на життя не скаржився. Заслуговують такі на осуд? Хіба що з боку їхніх колег-сучасників, які не дотримувалися. Нам же мораль дозволяє брати все лише до відома, про що ми, на жаль, не завжди пам’ятаємо. Але це — інша тема. Зараз — про долю СПУ-НСПУ.
Не як краще писати, а як вижити
Опинившись у вільному плаванні, письменницька організація одразу відчула, що переваг у пересуванні житейським морем-океаном саме у такий спосіб набагато менше, аніж вад. На це — самовіддано, без жодних прицілів на якісь преференції, — започатковуючи Народний рух України, товариство «Меморіал», відновлюючи товариство «Просвіта», наша Спілка аж ніяк не сподівалася, бо заслуговувала на краще ставлення до себе. Як із боку суспільства, так і з боку держави. Тепер можна писати про що завгодно? Пишіть! А хто друкуватиме? Хто виплачуватиме гонорари? Де право на додаткові метри у помешканні члена СПУ? Де тверда оплата за виступи перед читачами? Доволі довга вервечка безвідповідальних «де?». Іншими словами, вибачте за тавтологію, вільне слово стало коштувати аж занадто дорого. Відтак починаючи вже з Х з’їзду СПУ 1991 року (І з’їзду, за новітнім літочисленням) головна проблема творчого угруповання все чіткіше починає окреслюватися не словами «як краще писати», а «як вижити». Кому? Дуже важливе питання. Воно потребує окремого дослідження, я ж у цих нотатках скажу лише, що питання «кому?», на жаль, далеко не однаковою мірою торкається рядових членів Спілки та її київських керманичів. Зокрема, рядові члени платять лише внески й годуються від діяльності, жодним чином не пов’язаної з письменництвом, тоді як київські літературні очільники утримуються на кошти Спілки. Плюс — відповідні письменницькі лікувальні заклади у столиці, плюс близькість видавництв та літературних часописів. Усе це визначає неоднакове становище навіть рядових — столичних і периферійних — членів СПУ (згодом НСПУ). Про керівництво ж зайве й казати. Проблема загострювалася, і 1996 року процес розшарування спричинив розкол Спілки: письменники Юрій Покальчук, Юрій Андрухович, Микола Рябчук та Ігор Римарук вийшли із СПУ й 1997 року організували альтернативну творчу структуру — Асоціацію Українських письменників. Раніше, 1992 року, виникла Міжрегіональна спілка письменників України, що об’єднує літераторів із 19 областей.
Про що все це свідчить? Про те, що творча структура, створена 1934 року для функціонування в одних суспільно-політичних умовах, опинившись у зовсім інших і анітрохи не модернізувавшись, захиталася. Скільки списів ламалося на кожному з’їзді, починаючи з першого (1991), скільки звинувачень лунало на адресу керівництва НСПУ! Приходили до управління нові люди, обіцяли навести лад, наче щось робили, проте все лишалося по-старому. Мало того, ситуація неухильно погіршувалася, що засвідчили події осені 2003-го та зими й весни 2004 років. Посипалися звинувачення на Володимира Яворівського — тяжкі й не позбавлені підстав. Усі завмерли в очікуванні революційних змін, пов’язуючи їх із обранням 2011 року головою НСПУ Віктора Баранова, та невдовзі знову заговорили і про гендлювання майном, і про зловживання з присудженням премій, навіть про внутрішню та міжнародну ізоляцію української літератури. Дійшло до того, що на позачерговому VІІ з’їзді НСПУ(29.11.2014) так поспішали обрати нового очільника, замість померлого Віктора Баранова, що для головної доповіді в.о. голові НСПУ Олександрові Божку відвели аж... п’ятнадцять хвилин, для виступів — не більше трьох. Загалом же на з’їзді не пролунало й звуку про Слово, про Творчість, лише нарікання: на керівництво НСПУ, на українську владу, на недолугу «Літукраїну», на колег. Усі говорили про нагальність змін, дехто силкувався навіть окреслити чіткий план дій виходу із кризи, і все це, мабуть, обнадіювало марновірних, але приречено вело не туди. Бо з головним так і не впоралися: не дійшли згоди про зміст терміна «криза» та його місцезнаходження. Занадто абстрагують його і вбачають переважно в особі «зовнішнього ворога», у середовищі «п’ятої колони»; загалом усе це є, проте корені клятої кризи у природі НСПУ, її гніздечко — у гурті самих письменників. Хвороба, яка підступно загострилася за часів незалежності, — зросла чисельність «інженерів людських душ». Прикро це чути, мабуть, кожному спілчанину, бо тоді в ролі кандидата на скорочення може опинитися будь-хто, принаймні теоретично це дуже можливо. Ну то й що? Неприємно, незатишно, але це так. Іншого виходу немає. Ігнорування цього очевидного факту ще глибше заганяє хворобу всередину, аж поки загальнописьменницький організм не згниє вщент. А він уже загнив — листопадовий (2014) з’їзд показав це з усіх боків.
Нас, членів НПСУ, неприпустимо багато. Переважна більшість власників членських квитків — люди у Спілці випадкові. Звісно, не в розумінні того, як вони там опинилися, стосовно механізму добору талантів, то якраз він у нас відрегульований чітко, відтак — у цьому сенсі він є частиною закономірного процесу. Випадкові люди у Спілці — це ті, котрі, як нині кажуть, за визначенням не гідні бути членами творчого угруповання. Згадую, як розпочинався, як розгортався і як закінчувався VII позачергоговий, і думаю: хіба можна уявити учасником подібного, даруйте, збіговиська, скажімо, Панаса Мирного? Чи став би Нечуй-Левицький уперто стовбичити біля сцени з президією, щоб почули тільки його слово і рахувалися лише з ним? Чи зважилися б Гемінгвей, Достоєвський, Гребінка, Бальзак, Гюго, Франко, Діккенс, Марко Вовчок, Джек Лондон чи Леся Українка верзти на повний голос те, що віщали окремі делегати з «трибуни з’їзду»? Ніколи, нізащо і ні за яких обставин. Бо лізти геть зі шкіри, аби потрапити на чергову (позачергову) столичну белетристичну тусовку у статусі повноправного делегата, чатувати коло сцени і полум’яно виголошувати революційні кличі, — то тяжкий хрест і ситний хліб невдатних і нездатних. Лише їх! Через те й отримали ми всі «з’їзд» замість З’їзду!
Як ти Спілку назвеш...
Від того й лихоманить Спілку, яку одні ласкаво називають «свинарником» (чув таке особисто з вуст одного з наших літературних генералів), а другі не менш зворушливо — «колгоспом». Через те й накопичуються проблеми. Звісно, я аж ніяк не закоханий у сучасну НСПУ, але приміряти до неї пікантні псевдо снаги не вистачає. Для кого Спілка «свинарник»? Для отого, кого ще молодим хлоцем витягла вона з якоїсь Твердохлібівки чи Завинилівки на столичні асфальти, кому організувала постійну столичну прописку й дала достойну квартиру? А хіба наступні його шалені успіхи — аж до звання Героя України — падали з неба, а не зумовлювалися письменництвом, зокрема й належністю до СПУ? Другий спритник охрестив Спілку «колгоспом», але вже після того, як вона перетягла його із засушливого таврійського степу на благодатні Печерські пагорби і дозволила перепробувати цілу низку спілчанських та навколоспілчанських посад...
«Свинарник» у складі «колгоспу» зростав і зміцнювався не сам по собі, а за участю наших попередників, нині ж — нас самих. Перший з’їзд (1934, після з’їзду письменників СРСР року 1932-го), що відбувся у тодішній столиці України, Харкові, зафіксував 206 членів творчої Спілки. Далі — тотальні репресії (лише в один день, 3 листопада 1937 року, в лісовому урочищі Сандармох було розстріляно 100 найяскравіших представників української творчої інтелігенції), війна, знову репресії. Сталін винищував українських митців упень, але на ІІІ з’їзді (1954) говориться про 324 члени СПУ та 95 кандидатів (тоді була й така категорія «інженерів», за аналогією до партійної)... Словом, станом на 1991 рік в Україні значилося вже 1095 письменників, сьогодні ж їх 2075. Усе через те, що на теренах — спершу УРСР, а згодом незалежної України — зросла кількість громадян? У жодному разі! Навпаки, рівень чисельності населення у нас неухильно зменшується: 51,7 мільйона (1989), 51,9 (1991), 50,89 (1997), 49,4 (2000), 42,9 (уже без Криму, станом на 1.09.2014).
Що ж виходить — людей меншає, а письменників більшає? Того й чекай: невдовзі ми станемо вже не «самой чітаємой», а «самой пішущєй» нацією у світі? Саме час готуватися, щоб започаткувати Національну спілку читачів...
Власне, тут не до сміху, бо за кількістю тих, хто пише, має буцімто зростати й кількість тих, хто читає. І це якось має впливати на рівень суспільної моралі, коли вірити поетичному афоризмові про ефект і наслідки поширення «разумного, доброго и вечного». Власне, не якось там впливати, а неодмінно позитивно! Стан же нашого сучасного суспільства, за логікою речей, свідчить про те, що ніякого відповідного впливу воно на собі не відчуває. Принаймні у тій кількості або ж такої сили, щоб стрімко перетворюватися на суспільство високої моралі, позитивних імпульсів воно не отримує. У чому ж річ? Погано сіємо? Сіємо добре, але забуваємо поливати? Чи сіємо зовсім не те?
Обирайте, дорогі читачі, що кому більше до вподоби. Я ж затято грішитиму на занадто велику чисельність... Ні, не тих, хто мережить аркуші словесами (нехай собі мережать на здоров’я), я про кількість осіб, об’єднаних у професійну творчу Спілку. Гарно ви сказали, дорогий Владім Владімич, що наша «мова величава и проста», а от із заявою про «хороших и разных поэтов», яких може бути «много», переборщили. Гарних поетів — справжніх, глибоких — багато бути не може. Та й, вибачте, не треба їх стільки. Нехай пишуть усі, хто має бажання, нехай множаться лави поетів і прозаїків, проте до СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ слід приймати лише тих, чиє письмо воістину позначене високим талантом, хто створює високі літературні твори, відтак дійсно складає творчу ЕЛІТУ у відповідному творчому сегменті. Іншими словами, щоб слово «письменник» лунало врочисто, а надто — «член Національної спілки письменників».
Суспільна НЕДОповага
Із Маяковським, отам, де він каже про «хороших и разных поэтов», яких у нього «много», здаєтьcя, з’ясували. Тож ідемо далі... Нас дійсно занадто багато, через... проникнення до лав НСПУ малообдарованих, ледь обдарованих і геть бездарних. Співвідношення... боюся навіть сказати яке, принаймні, якби Спілка скоротилася втричі, а то й у чотири рази, це пішло б тільки на користь. Не лише їй, а й суспільству. Письменнникам — бо отримали б від держави ті преференції, без яких творче угруповання повноцінно існувати у нас далі не зможе, а суспільству — через відновлення авторитетної структури митців, на яку знову можна було б спиратися, зміцнюючи демократичні засади.
Якби комусь забажалося сотворити уявний, узагальнений, я б сказав, класичний образ митця (зокрема письменника), що виставлялося б на перший план вдачі такого майстра слова? Он хтось підказує: талант, сердечність, делікатність, шляхетність, розважливість, довірливість, щирість, схильність до усамітнення, непрактичність. Згодні, дорогі читачі? Чудово! Я теж підтримую обома руками. А тепер уявімо всі гуртом такий же узагальнений портрет, але не зовсім відсторонений, не геть абстрактний, а на основі сучасної громадської думки про НСПУ... Які чесноти випало б згадати в першу чергу? З талантом, схоже, виникла б напруга. Сердечність, делікатність і шляхетність поступилися б місцем самовпевненості, нахабству й зарозумілості. Далеко від них не опинилися б і дражливість, чванькуватість, інтриганство, підступність, прагматичність, жага усіляких белетристичних тусовок. Перебільшую? Не я один, зі мною ви, дорогі читачі, а також колеги, які, попри все, бодай зрідка опиняються в гущі народу, відтак чують, що про нас мовлять люди.
Звідки ж оця суспільна, скажімо так, НЕДОповага? Як вчиняємо, так і маємо. До лав НСПУ протовпилося забагато нездар, котрим, щоб не лише опинитися в незаконному статусі письменника, а й утвердитися в ньому, ні до чого делікатність зі шляхетністю. Заради себе, незамінного, застосовуються насамперед самовпевненість і нахабство. Далі — підступність, інтриганство, прагматизм. Ані натяку на якусь там дебільну творчість! Переважна більшість проблем НСПУ — через широкі прояви вузького й низького в людині. Оті всі наші перманентні майнові проблеми, нескінченні міжусобиці, доноси, наклепи — від нездар. Спілку дійсно треба перезавантажити, але не так, як просторікували, нічого не роблячи, попередники нинішньої команди Михайла Сидоржевського, а шляхом... Перше: саморозпуск НСПУ. Друге: залучення до творчого угруповання справді гідних. При цьому змінити правила прийому. Вони мають бути максимально жорсткими: залучати до лав НСПУ лише високообдарованих, чий талант підтверджений значними творами. Не якимись ситуаційними метеликами в тридцять чи сімдесят сторінок, а повноцінними книжками. Власне, стоп, зараз я пишу нотатки, а не новий статут НСПУ, то наголошуватиму не на деталях, а на речах засадничих.
Із нинішньої НСПУ до оновленої зможе потрапити лише 500 чи навіть 400 осіб? Прекрасно! Саме цей гурт держава бере на своє повне утримання. До речі, ваш покірний слуга, дорогі читачі, не верещатиме від образи й розпуки, якщо літературна люстрація забракує і його. Він уже забракований. З того незабутнього дня, як отримав квиток члена НСПУ. Бо ніякої залежності від Спілки не відчуваю. Книжки свої пишу сам, сам їх оформлюю, сам шукаю (інколи знаходжу) гроші на видання, сам розповсюджую. Скоро вже сам — і тільки сам! — і читатиму їх. Отже, я вже готовий. Головне — повернути українському письменству його честь і авторитет.
Ризикну навіть висловити геть крамольну думку: навряд чи озлидніла б вітчизняна духовність, якби її сучасний літературний сектор вичерпувався територіями Олеся Гончара, Григорія Тютюнника та Ліни Костенко, а найсучасніший — вигонами трьох чи п’ятьох поетів — прозаїків (прізвища назвати не наважуюся). Навпаки, духовність, власне, все суспільство лише виграло б, оскільки не потерпало б так жорстоко через тяжку повинність споживати загримований під вірші й прозу непотріб та бути свідком наших нескінченних чвар. Водночас значно помітнішими стали б постаті названих (та кількох не названих) митців, а все, ними створене, — застребуванішим. Власне, посилилася б увага й повага до Слова. Ви чуєте, панове графомани, насамперед, не з гурту необтяжливих аматорів, а з когорти дебелих професіоналів, надто — обласканих усілякими преміями, званнями та нагородами? Хіба не здогадуєтеся, як дорого платить суспільство за вашу славу?
А відібраний півтисячний гурт письменників-професіоналів, підтримуваний незрадливою державою, працюватиме саме на державу, на суспільство, на всю українську громаду так, як не зможе це робити ніякий інший гурт. І тут уже я не жартую. Саме письменники, і тільки вони, можуть зміцнити основу основ нації, без чого вона існувати не може, — Слово. Ніяких поліклінік НСПУ, ніяких баз, іншого рухомого й нерухомого майна у власність віддавати «інженерам» не слід — це тільки викликатиме нездорові прагнення серед їхніх керманичів і спрямовуватиме творчі зусилля куди не слід. За все платить держава. Письменників мають обслуговувати у звичайних поліклініках на пільгових засадах. Відпочивають «інженери» в будинках творчості, де разом із ними — художники, артисти, кінематографісти. Відновлюються платні публічні виступи. Встановлюється достойний гонорар за книжки та окремі публікації. Відкриваються видавництва, які випускають книжки лише українських та УКРАЇНОМОВНИХ письменників і не тисячними, а двадцяти-тридцяти-стотисячними накладами й розповсюджують їх по всіх-усіх бібліотеках: обласних, міських, районних, сільських, вишівських, шкільних і т.д. Частина книжок іде вроздріб. Для цього треба гроші? Не так уже й багато, і лише для початку, для старту.