«Сходжу на Говерлу двічі на рік»
Почесний громадянин Миргорода, колишня працівниця санаторію-курорту Анастасія Дойнікова — жива легенда. У 1980 році їй випала честь нести Олімпійський вогонь Полтавщиною, а для цього, говорить, потрібно було мати неабиякі спортивні досягнення: кілометр повинна була пробігти за 4 хвилини і 15 секунд, проте впоралася з цим завданням іще швидше. Вона майстер спорту СРСР і України, багаторазова чемпіонка України з лижного спорту серед ветеранів та марафонського бігу, а також у гонках на лижоролерах. Жінка 11 разів подолала дистанцію довжиною 100 кілометрів (в основному у віці після 50 років), укотре повторила її навіть позаминулого року в Одесі. От уже понад чверть століття їй немає рівних у своїй віковій категорії — на всіх змаганнях вона вперто добивається перемоги, займаючи перші місця.
«От бачите, в «Совєтском спортє» за 1966 рік моє обличчя на першій сторінці, тут мені 27 років, — показує моя співрозмовниця пожовклу від часу газету. — Бігаючи на марафонських дистанціях, я об’їздила весь Радянський Союз. Плавала й на байдарках, та навіть волейболом займалася — і це з моїм зростом 155 сантиметрів. Але фізичні дані не завжди відповідають досягненням спортсмена. Лише років п’ять тому освоїла роликові ковзани. Купила собі гарні ковзани та й катаюся. Щодня роблю пробіжку на відстань 10 кілометрів. Часто долаю 40 кілометрів шляху велосипедом до того місця, де колись стояла бабусина хата. І хоч уже не лише хати, а й хутора, де я з’явилася на світ, немає, проте мене туди тягне. Досі лажу по деревах — засохлі гілки обпилюю. У мене міцний характер, дарма, що за знаком зодіаку Діва. Узимку купаюся в ополонці, їжджу на лижні змагання (з 1988 року нікому на них не поступилася першiстю у своїй віковій групі) — весь час у русі, фізичні навантаження в мене цілорічні. Окрім усього, принаймні тричі на рік піднімаюся в гори. Бачите, багато видів спорту мають вікові межі. А щодо бігу, лижного спорту, гірського туризму, то тут можна змагатися з рівними собі за віком чи не все життя. Виграв чи ні, а себе переборов».
Анастасія Йосипівна давно збилася з ліку своїх нагород і підраховує їх хіба що за вагою. Наразі їхня вага становить три кілограми. От і нещодавно привезла з чемпіонату України з лижних перегонів серед ветеранів, що відбувся в Мецці лижного спорту — селі Тисовець, що на Львівщині, на висоті 1 100 метрів, три медалі за перші місця й до того ж отримала титул корифея лижних гонок.
Чому її тягне в гори? Пані Анастасія пояснює, що це як інфекція: якщо ти хоча б раз дійшов до вершини, стояв на ній, висота притягує тебе, мов магніт. Починаючи з 1972 року, вона вздовж і впоперек обійшла всі найвищі точки Криму й Карпат.
«Висота — це дуже престижно. Скажімо, Карпатські гори мають 10 вершин висотою понад дві тисячі метрів. Вважається: якщо ти піднявся на Говерлу — це вже пік досягнення. Я ж сходжу на Говерлу двічі на рік, іще не пропустила жодної «Говерляни» (традиційного сходження на найвищу вершину українських Карпат), яку проводить львівський клуб «Скеля», — посміхаючись, розповідає Анастасія Йосипівна. — Протягом багатьох років піднімалася туди і в дощ, і в заметіль: скажімо, торік і позаторік світу білого не було видно».
Найвищі вершини, які підкорила ця смілива жінка, — Ельбрус і Казбек. Причому на найвищу точку Європи — Ельбрус (висота — 5 642 метри) — Анастасія Дойнікова піднялася в 71 рік. «При сходженні на цю вершину для мене не було ніяких складнощів, — запевняє вона, — адже на висоту 4 200 метрів тебе піднімає канатна дорога. А далі керівник нашої миргородської групи Василь Ніколаєнко, з огляду на мій вік, приставив до мене двох чоловіків, аби ті у важку мить підстрахували. Однак насправді я їх підстраховувала: йшла попереду, а вони пленталися слідом. На вершині ж мої чоловiки плакали, немов діти. Від того, що перебороли себе».
«Пішла б і в Гімалаї — спортивна форма дозволяє, а от кошти — ні»
Своє 75-річчя пані Анастасія зустріла на одній із найвищих гір Кавказу — Казбеку (висота — 5 033 метри), а загалом і в кавказьких горах бувала неодноразово. «Мені довелося демонструвати свій паспорт іноземцям, бо ніхто не вірив у мій вік. Альпіністи з Ізраїлю, Австралії, чи не всієї Західної Європи подарували мені долари, євро, ліри, злоті, — пригадує. — А туристи з моєї групи знайшли десь гірські квіти. Хоч висота Ельбруса й більша, проте підйом на Казбек набагато складніший — не для слабкодухих людей. Перша спроба взагалі була невдалою, бо одному з членів нашої групи через нестачу кисню стало зле, і ми змушені були повернутися — у горах свої закони. Узяли ж висоту тільки з третього разу. От бачите, на висоті 4 300 метрів на льодовику Гергеті вирішили влаштуватися на ночівлю, — показує фотознімки Анастасія Йосипівна. — Розчистивши сніг, поставили намети. Надворі температура 12 градусів морозу. Проте не лише через холод, а й розріджене повітря на такій висоті немає сну — так, якесь забуття. О 4-й годині ранку підйом — і знову вперед. От ідемо льодовиком Гергеті у зв’язці, адже в ньому, бачите, які тріщини. На вершину ж, озброївшись льодорубами, піднімалися майже рачки, бо вона занадто крута. Оце мій напарник Андрій Різницький, з яким ішли в одній зв’язці, він майже вдвічі молодший за мене, проте вік у туризмі не має значення. Головне — яка в тебе фізична форма. О пів на першу дісталися вершини. Від почуттів, що переповнювали, я поверх пухової куртки наділа вишиванку».
— І де тільки берете сили, щоб долати висоту?
— Завважте: іще ж несеш на собі два рюкзаки. У них спальний мішок, та ж пухова куртка, намет, туристичне спорядження, продукти — загалом, буває, тягнеш на собі 25, а то й усі 35 кілограмів, — продовжує розповідь пані Анастасія. — Бо внизу гори температура +42 градуси, а на вершині — мінус 12. Несемо й газові горілки, і казанки, щоб мати можливість приготувати їжу. Воду ж топимо зі снігу, що залягає на льодовику. Аби піднятися на Казбек, цілих сiм днів тільки адаптувалися до гірської місцевості: піднявшись за чотири дні на висоту 4 100 метрів, потім спустилися до висоти 3 700 метрів — отак і ходили туди-назад, щоб організм звик до висоти. Коли ж піднялися на найвищу точку, почалася така заметіль, що назад ішли майже наосліп. До того ж там така сила вітру, що тебе може просто знести й замести: до речі, на камені, що стоїть на вершині, багато табличок з іменами загиблих... Простих гір, як відомо, не буває.
Хоч Анастасію Йосипівну Бог милує: за все життя жодної травми в горах, на лижні чи біговій доріжці не отримала. Усі її травми побутового характеру: от, скажімо, перечепилася через велосипед і зламала три ребра та ключицю. Проте вже через три тижні ходила горами Криму. Вона й сама водить групи туристів, яким за 60, у Карпатські гори, а свою внучку Настю вперше повела на Говерлу, коли тій було лише 11 років. Нині дівчина — член збірної команди України з баскетболу, навчається в Інституті фізкультури.
— А яку ще вершину плануєте підкорити? Куди тепер збираєтеся? У Гімалаї? — запитую.
— Пішла б і в Гімалаї, — відгукується моя героїня. — Спортивна форма дозволяє, а от кошти — ні. Пенсії катастрофічно не вистачає, на неї дуже не розженешся, ви ж знаєте нинішні ціни: скажімо, тільки квиток на переліт до Грузії коштує 4 тисячі гривень. Дякувати санаторію-курорту, який допоміг мені коштами як колишній працівниці. А загалом після кожного сходження на ту чи іншу гірську вершину, як правило, доводиться рік, а то й більше борги віддавати. На змагання добираюся електричками, до того ж обираю безплатні старти, та й узагалі економлю на кожній дрібниці.
Попри все, зізнається Анастасія Йосипівна, спорт допомагає їй у житті. «Якщо людина виходить на пенсію й не має хобі для душі та тіла, вона тут же згасає, бо виявляється, що той багаж, який ти накопичив за все життя, нікому не потрібен. Скажімо, із моїх однокласників уже мало хто лишився в живих, — констатує 76-річна спортсменка, яку старість і справді вдома не застане. — Займатися спортом мене підштовхує й те, що в моєму віці страшно стати тягарем для близьких людей. Тому доводиться працювати над собою, аби весь час бути на плаву».
Ця дивна жінка бідкається, що наша держава у здоровій нації не зацікавлена: спорт став недоступним для основної маси людей, а отже, перестав бути масовим. За її словами, навіть за «совєтів», на які Анастасія Йосипівна ображена за те, що чи не всю її родину «згноїли» на Соловках, дбали про фізичний розвиток людини.