Історія повсякдення у поштівках

Краєзнавчі книжки — література сталого попиту. Аж так, що для багатьох регіональних видавництв це економічна підвалина. Візьмемо за приклад івано-франківське видавництво «Лілея-НВ». Знаємо його за «інкубатор» новітньої прози вищого ряду. Прохасько, Іздрик, Малярчук, Єшкілєв, Андрухович Ю. та Андрухович С. — усі вони стартували тут. Паралельно з’являлися так само елітні краєзнавчі видання — згадати, бодай, елегантний фотопоетичний альбом «Наш Станиславів», що у рейтинґу «Книжка року’2002» посів друге місце в номінації «Візитівка».

Випуск художніх текстів настільки ж теоретично прибутковий, наскільки конкретно ризиковий. Коли ще ті письменники стануть модними і продаватимуться накладами, вищими за тисячу примірників? Тож із другої половини 2000-х «Лілея-НВ», маючи на той час блискучий беклист, започатковує серію «Моє місто»: невеличкі (100—150 сторінок) економні у виготовленні книжечки місцевих дослідників та публікації мемуарів про Станиславів.

Коли чисельність серії перевищила три десятки випусків, що гарантовано розходилися з огляду на оптимальну ціну/якість, стало ясно, що з’явився потенційний покупець і на більш вишуканий поліграфпродукт — що, власне, і є фішкою «Лілеї-НВ». 2012-го виходить бібліофільського вигляду (суперобкладинка, високоякісний папір, двоколірний друк) хрестоматія з історії Івано-Франківська, куди увійшли спогади, друковані раніше в економ-серії. Того ж року мистецько-забіяцький проект «Ґвара. Автентична Львівська Абетка» став лавреатом рейтинґу «Книжка року».

Аж ось рік тому в Івано-Франківську постало нове видавництво «Мантикора». Воно також почало з публікації прози вже відомих авторів — Єшкілєв, Грабар, Деркачова. Четвертою книжкою став історико-мистецький альбом «Велика війна у маленькому місті» — Перша світова у Станиславові. Видання є добре вкомпонованим жанровим міксом. З одного боку, це путівник містом, що пережило три російські окупації упродовж 1914—1916 років, відбите у тодішніх місцевих поштівках (перед Великою війною у місті працювало кілька друкарень). З іншого — історико-краєзнавча реконструкція бойових дій та історія повсякдення. Кожна зі складових не є чимось новим на книжковому ринку, але в поєднанні (плюс нові поліграфічні техніки) утворює ексклюзивний продукт.

Публікація старих поштівок була видавничим гітом середини 2000-х. Бібліоексперти високо оцінили альбоми, що стали справжніми книжковими подіями: «Старовинний Харків у поштових картках» (Х.: Колорит, 2004), «Киев на почтовой открытке конца ХІХ — начала ХХ века» (К.: Видавець Ашот Арутюнян, 2005), «Одеса на старых открытках» (Одеса: Евен, 2006), «Мукачеве у старовинній листівці» (Ужгород: Карпати, 2006), «Від серця до серця. Волинь у поштовій листівці початку ХХ століття» (Луцьк: Ініціал, 2008), «Севастополь на фотографиях и открытках» (Сімферополь: Салта, 2009). Івано-Франківськ подібного досі не мав, хіба що згадати ювілейне видання «Станиславів — Станіслав — Івано-Франківськ» (Л.: Манускрипт-Львів, 2012), де була спроба — принаймні в розділі «У роки Першої світової війни» — ілюструвати текст саме поштівками.

У згадуваній серії «Моє місто» виходила й книжка франківського історика Сергія Адамовича «Станиславів у часи лихоліть Великої війни (1914—1918)» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2013). Тепер — у книзі «Велика війна у маленькому місті» — маємо вдале поєднання двох технологій, історико-краєзнавчої та поштівково-ілюстративної. Автор основного тексту — дослідник Іван Бондарев, лідер тамтого краєзнавства (понад 120 публікацій; інші автори тримаються порогу 30 матеріалів). Якщо С.Адамович послуговується насамперед архівними матеріалами, то І.Бондарев надає перевагу свідченням очевидців, що, звичайно, підвищує читабельність тексту. А ще він виступає у ролі археолога тих самих поштівок, пояснюючи деталі, що ховаються від сучасного погляду. Бо, як дізнаємося з книжки «Світова війна у поштових листівках» (Чернівці: Зелена Буковина, 2014), «через втрату значення і читабельності тогочасної символіки поштових карток вони стають анахронічними й можуть порівнюватися з письмом народу майя, яке до наших днів ще не до кінця розшифроване».

Поштівки під час Першої світової виходили гігантськими накладами. Причина проста: закрите письмове листування з фронтом заборонене. Історики вважають, що саме тоді відбулася перша широкомасштабна інформаційна війна. В уряді Австро-Угорщини створене додаткове міністерство — Воєнне інформбюро, до штату якого зараховано 160 художників та фотографів. «Формування громадської думки відбувалося не тільки шляхом дискурсивної аргументації, але й повинно досягатися за допомогою візуальних інсценувань». Медіаграмотна людина має знати, що сюжети тодішніх поштівок є пропагандою, і автор «Великої війни у маленькому місті» І.Бондарев повсякчас нагадує про це.

Поштівки з розділу «Довоєнний Станиславів» ще позбавлені пропагандистської компоненти — вони оптимістично-ейфорійні. Авжеж, у перший рік ХХ століття населення міста становило 33 тисячі, а на початок війни збільшилося удвічі. Життя як свято. Театр, чотири кінотеатри, сім книжкових та канцелярських магазинів. Залізниця з’явилася у Станиславові на три роки раніше, ніж у Харкові, і на чотири — аніж у Києві. Комерція в надійних руках (половина населення — євреї). Соціум чітко структурований: вищий клас, середній, пролетарі. Для кожного — свої кав’ярні; та, що для середнього класу, передплачувала, як значила реклама, «всі польські й німецькі часописи».

Але перед війною — чверть населення військові. Це було настільки звично, що відбилося у світлинах: «На поштівці бачимо, що людей більше цікавив фотограф, аніж брава кавалерія на Сапіжинській». У Станиславові квартирували не тільки гусари-улани-драгуни, а й військова еліта, артилеристи. І.Бондарев пише, що Ф. Енгельс у статті до «Нової американської енциклопедії» складає шану австрійському війську і його гармашам зокрема, а також значить: «Серед найкращих військових письменників багато австрійців». Ну, так — і Лев Толстой був артилеристом, котрий став письменником після «Севастопольских оповідань». Це про те, що передвоєнний Станиславів мав чималий інтелектуальний прошарок.

Ось бачимо поштівку із «замком» — будівлю польського спортово-військового товариства «Сокіл», де «головний наголос робили на фехтуванні, важкій атлетиці і гімнастичних вправах. Ці вправи було так вдало скомбіновано, що їх взяли на озброєння російські військові училища». А ось будинок, де банк «Райффайзен», що нині є чи не головним в Україні. До речі, головний Австро-Угорський банк припинив роботу у Станиславові лише 1924 року, коли самої імперії вже кілька років не існувало — така от була фінансова стабільність.

Деякі свідчення із книжки «Велика війна у маленькому місті» важко осягнути пострадянській людині. Наприклад, головний стратегічний об’єкт (за Лєніним) — пошта-телеграф-телефон — містився у приватній будівлі: «Кам’яниця державі не належала, і відомство орендувало її у місцевих олігархів Хованців». Навіть окупанти-росіяни мали зважати на місцеву специфіку: коли у злиденній Росії за умов воєнного часу був один закон — розстріл, то у Галичині, з її традицією приватної власності, будівлі, з яких вели вогонь по москалях, мали конфісковувати або накладати грошові стягнення, а вже потім, по-лєнінському, брати заручників.

До речі, згідно з окупаційним російським розпорядженням, порушників санітарних вимог могли ув’язнити до трьох місяців чи оштрафувати до трьох тисяч рублів. То була захмарна погроза. Ось калькуляція заробітків 1916-го: різнороб за день праці (з харчуванням) отримував російський рубль; кваліфіковані працівники — до 3 рублів, околоточний (по-нашому, дільничний інспектор міліції) — 60 руб., діловод поліції — 128, поліцеймейстер — 182. А поруч — ціни на ринку: житній хліб 1-го сорту за кг — 47 коп., м’ясо — 1 руб., масло — 4 руб., яйця — 60 коп. за штуку, молоко — 35 коп. за літр. А за здавання незареєстрованої зброї пропонували до 6 рублів. Повій (яких зайшлі росіяни нарахували у числі 85), що уникали медогляду, арештовували на три доби — очевидно, що триденний простій дорівнювався у штрафному вимірі до екологічних санкцій. Тут же є свідчення про корупцію серед поліцейських чинів, навіть сталі суми хабарів лишилися в архівах — від 50 копійок до 5 рублів.

Австрійські поштівки репродукують чимало сюжетів, що зазвичай не є об’єктом видавничого фотографування. Наприклад, цех із копчення ковбас для війська або табори біженців. Надто багато світлин із руїнами, що мали б викликати додаткову ненависть у солдатів-земляків. Підписи: «Руїни Станиславова, спричинені росіянами». Як пише І.Бондарев, насправді головні руйнування заподіяла австрійська артилерія. Але ж як тут обійти сучасні асоціації: росіяни влаштовували вогневі та спостережні пункти у житлових будинках та архітектурних пам’ятках (у Ратуші, наприклад).

У книжці І.Бондарева («Велика війна…») дуже багато свідчень щодо пропагандистських боїв. Ось, до прикладу, австріяки поширюють чутки про росіян-людожерів; але один із торговців вирішив перевірити це під час чергового їхнього заходження до міста: «На порожню площу виїхав козачий кінний патруль. Один із козаків, проїжджаючи повз Шмуля, про всяк випадок перетягнув його нагайкою».

Під час другої окупації росіяни вдалися до радикальних заходів: «вимкнули інтернет» (заборонено тримати голубів, «що надаються до далеких польотів») та заборонили друк поштівок. Відтак, поза публічною увагою залишилося тотальне розкрадання муніципального майна. У книжці — повний перелік реквізицій, ось лише кінець: «Вкрали навіть ректифікаційний апарат з фабрики дріжджів і спирту Лібермана». Хто б сумнівався. Газові стовпи та ліхтарі на вулицях міста зникли теж.

У книжці «Велика війна у маленькому місті» є знімок станиславівських вояків, зроблений в ательє Маріуполя 1918-го. Як вони туди потрапили — невідомо. Чудовий сюжет для екшн-повісті. Пригадується, як 2007 року видавництво «Грані-Т» випустило розкішний альбом скульптур Пінзеля й додало до того дві книжки-детективи про загадкового майстра. Автором одної був Володимир Єшкілєв — автор післямови до «Великої війни…». Гарна післямова, але Єшкілєв цілком би міг написати екшн-додаток — незгірш за «Фелікс Австрія» Софії Андрухович.

Але ж у видавництва «Мантикора» книжка «Велика війна у маленькому місті» — лише четверта. Усе попереду? Тим паче, що «Мантикору описав у романі «Пафос» Володимир Єшкілєв», як свідчить експерт з містифікацій Юрій Винничук (Книга бестій. — Л.: Піраміда, 2003).