Невіртуальний Дмитро Богомазов.

      Тут саме проситься приказка про чоботаря без чобіт, оскільки саме поняття «театр» у нас асоціюється з набором певних матеріальних ознак: партер, сцена, вішалка, врешті-решт, з якої театр і має починатися. Для заснованого три роки тому Дмитром Богомазовим театру «Вільна сцена» все це залишається мрією. Аби вона здійснилася, треба, щоб місто зрозуміло, що такий театр йому конче необхідний. Чотири вистави «Вільної сцени» — «Горло «Sanctus», «Морфій», Morituri te salutant та остання прем'єра «Роберто Зукко» — які не залишилися без компліментів від найвибагливіших критиків, змусили-таки відповідальних осіб міста пообіцяти збудувати приміщення для «Вільної сцени». На Троєщині. Років через десять. «Мені тоді виповниться п'ятдесят... Чи матиму я тоді потребу цим займатися?...» — розмірковує Дмитро Богомазов. А чи матимемо ми колись сучасний театр? — це вже тема до роздумів для тих просунутих театралів, які не втомлюються бити ноги в пошуках адреси, за якою гратиме свою чергову виставу «Вільна сцена». Свій новий сезон «Вільна сцена», яка дуже просить не називати її віртуальною, незважаючи на кричущу відсутність стаціонарної сцени, знову починає «у приймах»: з великими труднощами продовжено оренду невеличкої кімнатки для репетицій, куди з нижнього поверху раз по раз прибігають працівники однієї фірми і вимагають дотримуватися тиші, бо актори заважають їм працювати. Ну а в оренді сцени, будемо сподіватися, Дмитру Богомазову не відмовлять колеги, які якщо й страждають від невирішеного житлового питання, то не так очевидно.

      «З позиції сучасного театру ми не є маргінальним явищем, ми — мейнстрім, — каже Дмитро Богомазов. — З позиції іншого театру, мабуть, ми маргінали. У чому особливість сучасного театру? На Заході він існує як атрибут сучасної спільноти. І я б говорив про тоталітарний та демократичний театр. Тоталітарний театр — це коли публіці нав'язують емоційний стан: коли потрібно, всі плачуть або ж сміються. Цей театр готує підсумок і користь, яку людина, може винести для себе у фіналі, він навязує і думки, і висновки. Сучасний театр не нав’язує ні емоційного стану, ні висновків. Він пропонує людині в залі бути особистістю. Пропонує хотіти, думати, могти».

      Кожною своєю виставою Богомазов підписується під цими словами, які для театру традиційного звучать, мабуть, не надто милозвучно. Вистав у режисера вистачає. У Київському театрі драми і комедії, Національному імені Лесі Українки, незалежні проекти, два спектаклі в Одеському музично-драматичному театрі імені Василька — «Едіп» та «Щастя поруч», — що мають шалену популярність у місцевих театралів. Підписується Богомазов у тому, що треба «хотіти, могти і думати», і останньою прем'єрою «Вільної сцени» «Роберто Зукко», якою театр увійшов у трудову творчо-осінь-2004. П'єса Бернар-Марі Кольтеса просто не могла залишитися поза увагою Дмитра Богомазова, оскільки в цій роботі класика сучасного європейського театру, який дописував її, вже будучи хворим на СНІД, є те, без чого сучасний театр неможливий — магнетизм. Історія серійного вбивці Роберто Зукко нависла над театром останніх десятиріч важкою дощовою хмарою. І люди, які екстрім визнають у вигляді епізоду із бойовика, просто ходять із парасольками. В Україні знайшовся сміливець, який відкрутив вентель... І ще один сміливець — що став під цей дощ. Свій послужний список Віталій Лінецький поповнив ще однією роллю, витягнувши її на світ із таких хащ підсвідомості, про існування яких переважна більшість його колег навіть не здогадуються.

      Що далі?... Та все те саме. Сподівання на якнайшвидше вирішення житлової проблеми і робота. У портфелі Дмитра Богомазова нині — п'єса «Річард ІІІ», в Черкасах у листопаді він випускає «Отелло», в Одесі готує «Гамлета»... До постійної трупи «Вільної сцени» зараховані сім молодих акторів, хоча на прослуховування приходило значно більше. «До театру просилося багато київських акторів, — розповідає Дмитро Богомазов. — Але їм важко тут буде працювати. Він запитає мене: а де моя гримерка? І що мені казати, що немає в тебе ніякої гримерки? Наші актори — вони ж і монтувальники... Ми так працюємо». А тим, хто прагне сучасних вистав, бажає тренувати своє мислення, воліє «хотіти, думати, могти» й надалі доведеться чекати чергової вистави «Вільної сцени», яку театр знову гратиме «у приймах».