«Війна робить людей правдивішими, а значить — кращими»

09.02.2016
«Війна робить людей правдивішими, а значить — кращими»

Олена Звєрєва. (з сайта ar.volyn.ua.)

З Оленою ми не бачилися кілька років. Раніше часто зверталася до неї як до практикуючого психолога по коментарі. Знала, що вона була на Майдані й рятувала поранених у стінах Київської міськдержадміністрації. І що з перших днів війни активно включилася у волонтерський рух, надає психологічну допомогу нашим бійцям. Нині вона координує соціальний і медичний напрями роботи обласного центру допомоги учасникам АТО при Волинській облдержадміністрації. Отож втиснутися в її щільний графік тепер дуже непросто. У щоденній круговерті Олени Звєрєвої вже давно стерлися грані між особистим і громадським. До цього звикли її найрідніші люди, хоча не всі розуміють оцієї «зацикленості». Втративши надію виманити її на горнятко кави у місто, під завісу робочого дня їду в заметіль у село Ліпіни, де в обласній психіатричній лікарні вона проводить прийом у психотерапевтичному центрі «IQ». Застаю чергу пацієнтів. Ніколи не думала, що стільки людей сьогодні звертаються по допомогу до психолога! Люди різного віку, чоловіки й жінки.
...Олена викроїла час для нашої відвертої розмови. Розмови болючої, як оголений нерв. Бо приймати щодня стільки чужого болю, як приймає на себе ця тендітна жінка, зміг би не кожен здоровий чоловік. І головне — цей біль для неї не чужий...

«Починаєш вірити, що на небі бракувало янголів»

— Два роки після Майдану вже позаду. А здається, що пройшла ціла вічність. У вас таке ж відчуття?

— Так. Нещодавно зустрічалася наша скальпельна сотня. Ми не бачилися два роки, навіть не телефонували одне одному. З’їхалися геть усі. Виявилося, що всі займаються волонтерством, а дехто поїхав у зону АТО. Осторонь не залишився ніхто.

— Ви коли поїхали на Майдан?

— У січні, коли не було ще розстрілів, але були гумові кулі. Ми тоді в Профспілках дислокувалися. Спочатку думала, що надаватиму психологічну допомогу. Але була гостра потреба в хірургах, лікарів не вистачало. Тому 19 січня я привезла перев’язочні матеріали, медикаменти, почали розгортати хірургію в мерії, бо в Профспілках усе згоріло. Хлопці знімали двері, клали на тумбочки — це були наші операційні столи. Розпаковували весь інструментарій, зажими, скальпелі, стерилізували все — готувалися надавати допомогу. Але не в такому обсязі і не таку, коли стоїш на колінах і робиш пряме переливання крові. Це вже військово-польова медицина, такого на практиці я ніколи не робила.

— Даруйте, ви клінічний психолог, із хірургією мали стосунки раніше чи вчилися всього в екстремальних умовах?

— Свого часу мені довелося десять років пропрацювати в ургентній хірургії, тому знала, що робити і як. Але пряме переливання крові... Ми рятували пораненого хлопчика з Харкова Влада Зубенка. 21 рік, єдиний син у батьків. У нього було важке поранення кулею СГД (снайперська гвинтівка Драгунова): куля прострелила печінку, вдарилася в хребет, а далі посікла повністю нирку. Бік був фактично вирваний. Його донором був хлопчик із Чернівців із третьою групою крові резус мінус. Тільки спитала, чи не хворів гепатитом, — і все, напряму катетером брали його кров і вливали Владу. Він дуже хотів жити і обіцяв нам: «Доктор, выживу!»

Ми ще жартували: «Владе, ти тепер теж бандерівець, бо в тобі тече бандерівська кров». Він помер у лікарні десь через тиждень. Тому коли мені говорять про схід, про Харків, я кажу: там стільки патріотів України, які зараз воюють, щоб звільнити Україну, яких ще треба пошукати. Просто там розплодили дуже багато різної сволоти. Коли батьки Влада приїхали по його тіло, вони прийшли до нас, ми плакали, обійнявшись. 20 лютого «швидкі» на Майдан не доїжджали, бо міністр Богатирьова віддала наказ, щоб жодна машина туди не їхала. Хлопці помирали від крововтрати, больового шоку, від закритого пневмотораксу, коли треба було просто вставити трубочку й вихлюпнути кров, — і вони жили б...

Таня Мялковська, моя колега, художниця з Луцька, викликала «швидку» з усіх телефонів, які були. Потім прокуратура нам телефонувала, чи можемо давати свідчення. Які ще свідченння? Там усюди є записи. Ні одного «беркутівця» за два роки не посадили, нікого не притягнули до відповідальності. Ця зграя нашу доброту сприймає як слабкість. А їх не можна жаліти. Я зараз страшенно шкодую, що не зробила того, що просив мене боєць із перев’язаною головою, коли побачив біля автобуса з кримським «Беркутом» нашого майбутнього гаранта: «Лікарю, можна я йому дам...». Я зашикала на нього: «Ти що, на нас телекамери дивляться. Ми європейці, не осоромся». Зараз би сама допомогла це зробити.

— Це коли виводили кримських «беркутівців» з Майдану?

— Так. Ми казали, що не можна їх відпускати, бо це кримський «Беркут». Ми їх лише прогнали коридором ганьби. Тепер вони в повному складі воюють на Донбасі проти нас. Неймовірно шкода тих жертв, бо вбито найкращих. І справді починаєш вірити, що на небі бракувало янголів. А цих чортів — ні в пекло, ні в рай, я не знаю, куди їх можна. Хіба добривом під дерева... Тому ця нація не має права зволікати, якщо хоче ще бути живою.

— Згадала вашу розповідь про львів’янина, якого принесли до вас із простреленою рукою, а у нього така дивовижна вишиванка була й ви хотіли розрізати рукав, щоб її зняти...

— Він просив: «Не ріжте! Краще з рукою. Це вишиванка моїх прадідів, вона передається в нашому роду найкращому чоловікові. У мене вдома троє синів...» І ми не розрізали її, зняли якось і поклали закривавлену в пакет.

— Майдан показував зразки дивовижної мужності й витривалості. Як психолог можете сказати: що рухало людьми, що давало сили витримувати неймовірну напругу, випробування морозами, безсонними ночами, коли люди засинали на барикадах стоячи?

— Тільки ідея. Що б не говорили, ніякі наркотичні, ніякі тонізуючі засоби не здатні так мобілізувати організм. Так, дехто пив адреналін з ампули, щоб не спати, але він діє буквально сорок хвилин. Тримала ідея. Це ще описав Віктор Франко, коли в концтаборах у жахливих умовах виживали ті, хто мав ідею і віру. А ті, хто був фізично міцним і сильним, як наш «Беркут», ламалися й гинули. До речі, цікаво, що хлопці з добровольчих батальйонів поверталися з війни більш збереженими, менш травмованими, бо ними рухали ідея, віра й відчуття спільноти. Люди, які не мають цього відчуття, дуже швидко ламаються.

«Найгірше — це кинути воїна в умови війни і заборонити воювати»

— Уявімо, що було б, якби з владою тоді домовилися, вона попросила вибачення за побитих студентів, народ пробачив, Майдан розійшовся, діждалися виборів Президента. І що?

— Можна уявляти що завгодно. В історії немає «якби». Нічого не змінилося б. Олігархи не мають бути при владі. Це аксіома. Бізнес і політика не можуть об’єднуватися. Знаєте, коли повернулася з Києва додому, я довго не могла плакати. Казала, що ми не маємо піддаватися смутку, маємо продовжувати те, за що віддала життя Небесна сотня. Це справді були найкращі сини нашого народу. Ми хотіли змінити нашу країну. Ніхто не думав, що той нарід на таке сподобиться. І що після всього прийшло до влади? Таке враження, що загальна маса нашого народу хвора на шизофренію. Бо знову привести до влади таких самих можуть тільки хворі люди. Тому коли мені кажуть, що АТОвці хворі, я кажу, що це ми хворі. А вони правдивіші за всіх нас, бо відчувають і знають, що таке неправда, що таке брехня. Так, вони дезадаптовані, не можуть знайти себе в цьому брехливому, зрадливому світі. Тому їхня поведінка, може, не зовсім в’яжеться з нормальною. А робити вигляд, що в нас немає війни, а тільки АТО, і використовувати найкращих синів, заводити їх у котли і нищити, при цьому набиваючи собі кишені, — це нормально? Звичайно, обурення і гнів усередині закипають.

— Ми живемо нині в двох паралельних світах. На Донбасі йде війна, гинуть люди, мільйони біженців, а півкраїни живе так, ніби нічого не сталося. Нас переконують, що оголошення війни й введення воєнного стану принципово нічого не вирішило б ні в становленні армії, ні в її забезпеченні. І може, вже й України не було б...

— Тоді була б націоналізація заводів, і «Рошена» в тому числі, припинилися б відносини з Росією. Та була б цілою Україна, а не надкушеною, як тепер. Коли наші підрозділи 24 серпня перед Днем незалежності у 2014 році вже зачищали Жовтневий район Луганська, їм надійшов наказ відійти на попередні позиції. І про це я чую кожен день, спілкуючись із бійцями. І починаю розуміти, де собаку зарито. Що б мені не говорили, я переконана, що у нас підла, зрадницька влада, яка вилізла на трупах. Я знаю, як їх хотіли відмолотити ще там, на Майдані, коли хлопці стояли з бруківкою, а вони ховалися за тілами вбитих. Майдан прощався з Небесною сотнею, вони стали на коліна на сцені і відразу повтікали. Більше їх ніхто там не бачив. Це наволоч, яка прийшла на крові, використала найкращих, щоб вилізти. Це як, вибачте, розкалатали вигрібну яму — і все поспливало. Просто дивуєшся, де на цій такій добренній, працьовитій нації оце паразитство все побралося? І ця непотріб уся тепер сидить у владі й сито посміхається.

У нас моральні каліки при владі. Коли народний депутат, який заїхав в «Айдар» і просто привіз свого ставленика, має посвідчення учасника бойових дій — як хлопцям можна до цього ставитися? Приїхав турист спитати: «Як ви тут, хлопці? Я привіз вам шкарпетки і труси», і він статус УБД має раніше, ніж ті, хто воював реально. Поранений з осколком у голові не може пройти ВЛК, бо це захворювання не можуть пов’язати з захистом Батьківщини. Йому видають висновок із формулюванням «захворювання пов’язане із несенням військової служби». Тобто він сидів десь у казармі, запхав собі осколок у голову навіщось, прострелив собі обидві руки й не має права на компенсацію від цієї, даруйте, скурвленої держави, бо в нього не так оформлені документи. У нас кожна ВЛК — з такими порушенням, одиничні випадки, коли виходять хлопці з нормальними висновками. І вони, поранені, мають у прокуратурі відстоювати свої права. Оцим тепер ми займаємося.

У мене вдома зараз живе хлопчина. Йому 21 один рік. Круглий сирота, відвоював в «Айдарі». Має цукровий діабет, інсулінозалежний. Він збирав тіла своїх побратимів, їздив на обміни, а все це — величезні стреси, яких його молодий організм не витримав... Мені дивно, скільки ця нація вже може терпіти. Християнське, рабське — підставляємо то праву, то ліву щоку.

Нас не змогли перемогти на Майдані, ми вистояли. Тепер нас просто нищать ізсередини. Прийшли такі самі з набитими кишенями, для яких Богом є тільки гроші. І ціна питання — життя героїв. Тепер екіпірують до зубів своїх холуїв, які мають їх охороняти. А хлопцям на передовій теплі шапки вчасно видати забули... І будуть мені розповідати, що хлопці там п’ють. Найгірше, що можна сотворити з воїном, це кинути його в умови війни з викинутим адреналіном і заборонити стріляти, заборонити воювати. Іде така аутоагресія, що вони нічого кращого придумати не можуть, як набухатися й нищити самих себе, бо в них дах їде. Їх обстрілюють щодня, вони у відповідь не мають права стріляти, бо сидить один штабіст, який верещить: «Підете під трибунал!».

«Так хочеться, щоб усі вони були щасливі, здорові. І живі...»

— Як, на вашу думку, має відбуватися процес психологічної реабілітації військових?

— Знаю багатьох хлопців із ДУКу, «Айдару», інших підрозділів. Вони проходили в мене лікування і реабілітацію, дехто жив у мене вдома. Це відчайдухи, справжні патріоти, таких людей обмаль. Це справді лицарі, це наша нова еліта. Україна ще не доганяє, що лицарство — найвищий ранг. Це добровольці, які свідомо пішли захищати свою державу. Лицарство завжди шанувалося в світі, при всіх королях, у всіх цивілізаціях. Лицарі вважалися військовою елітою, а не генерали, обвішані від плечей до яєць орденами у той час, коли Україна взагалі ніде не воювала.

Ви знаєте, що тепер змушуватимуть усіх демобілізованих проходити примусову психологічну реабілітацію? Вже є наказ про це. Питання: де ті психологи, які можуть із ними працювати? Це мають бути психологи, які принаймні тямлять, що робиться у цих хлопців у голові. А вони знаєте що на полігонах хлопцям мелють? Щоб зняти рівень адреналіну, треба... їсти овочі і фрукти. Яким чином це зробити? А хіба вам важко взяти з собою трилітрову банку огірків і помідорів? Уявляю собі бійця, який причепив до задниці банку з огірками і біжить в атаку. І це говорить військовий психолог, якого взяли в штат, якому держава платить гроші, щоб він таке плів бійцям. Яка реакція у хлопців? Заберіть його звідси, бо ми його тут привалимо.

— А для чого знижувати рівень адреналіну?

— Щоб були спокійними, не агресивними. Поїли огірочків — і лягли спати. Тепер, під час перемир’я, це особливо актуально.

— Буває, ті, хто втратив ногу чи руку, знову повертаються до війська, навіть на передову...

— Так. Хлопцям важко, бо це мирне життя сумне і невеселе, ще й брехливе. А тут чиновники починають скрізь футболити. На війні все було чесно й зрозуміло, там поруч — свої. Якщо йдеш в атаку, спину прикриває побратим. А тут повертаються, їх іще й починають використовувати, вони це розуміють, обурюються, зриваються. Розуміють, як їх використовують для піару, коли дали гривню допомоги, а хочуть розкрутити на мільйон. Тому хлопцям хочеться назад на війну. Плюс адреналінова залежність. Це коли адреналін викидається в кров, коли судинки пульсують, іде прилив енергії і драйв, близький до ейфорії. Багато хлопців розповідали, що після обстрілів і навіть під час обстрілів вони такі ще жарти відпускали, хоча усвідомлювали, що коли ця міна прилетить у бліндаж, то буде їхній останній жарт. Але дивно спостерігати, як ці воїни, подивившись в очі смерті, стають беззахисними перед дітьми. Я інколи беру свою доньку на реабілітацію, і вони перед нею безвідмовні... Цікаво дивитися, як кремезні чоловіки годують котиків, собачок, лебедів, бо в них стільки в душі доброти невитраченої, такого чогось світлого, доброго. І так хочеться, щоб усі вони були щасливі, здорові. І живі...

— Але війна нікого не робить ліпшим. Так сказав один з воїнів, який пройшов Іловайськ. Ви як психолог не згодні з цим?

— Як подивитися. Війна робить людей правдивішими. На межі між життям і смертю людина показує, якою вона є насправді. А якщо правдивішими — значить, кращими. Меж досконалості немає.

— Маєте якісь відпрацьовані методики реабілітації?

— У санаторії «Лісова пісня», де хлопці лікуються, вони проходять також курс психологічної реабілітації. Це робота в групах плюс індивідуальне консультування. У розмові сам на сам говоримо вже про те, чого нікому ніколи не розкажеш. Під час останнього заїзду в грудні індивідуальне консультування щодня тривало до четвертої ранку. Я жодного разу не могла встати на сніданок. Хлопці несли мені зранку каву, щоб доктор витримала. Чому до четвертої години? Бо це їхній звичний графік був на війні, бо під ранок починалися обстріли, атаки. І якщо до четвертої все добре, тоді вони тільки засинали. Такі заняття давали користі більше, ніж групові. Не всі готові на публіку розказувати про себе, не всі здатні розкриватися. У багатьох проблеми були ще до війни. І про такі речі можна говорити лише віч-на-віч. Всі заняття поєднували з арттерапією, що теж давало мені як психологу потрібну інформацію. А далі вже відпрацьовувалися психотехніки. Добре ми відпрацювали з дружинами бійців. Раніше хлопці їздили на реабілітацію самі. Останній раз дозволили ділити путівки навпіл і взяти з собою дружин і дітей. Проводила окремо тренінг для дружин, бо в декого відчуття нерозуміння, несприйняття в сім’ї все-таки є. Дружина не розуміє, чому чоловік пішов в армію одним, а повернувся геть іншим. А дітки взагалі творять дива! Перед дитячими словами й зауваженнями хлопці взагалі беззахисні.

— Чи всім потрібна така психологічна допомога?

— 25 відсотків бійців повністю адаптовуються самі, без допомоги. 25 відсоткам потрібна одноразова допомога, ще стільки ж дуже потребують допомоги і психологічного супроводу і 25 відсотків не піддаються ніякій корекції. Це алкоголізація, агресія, самознищення — і все.

n Напевне, це стосується всіх, хто бере участь у військових конфліктах, а не лише наших бійців?

— З американськими вояками, які не мали ближніх боїв, не бачили трупів тих, кого вони вбили, але мали вогневий контакт, працює психолог півроку. І він має лише шість таких пацієнтів, має з ними постійний зворотний зв’язок. Шість пацієнтів, а не шість тисяч. А плюс соціальні виплати, пільги. Там шанують своїх героїв. Ми про таке можемо тільки мріяти.

«Ця кобіта в норковій шубі не може бути з Майданом заодно»

— Вам не пропонувала стати депутатом якась партія?

— Я не знайшла жодної партії, де хотілося б працювати. Бо лідера жодної з них я не бачила на Майдані, жоден з них не був в АТО. Вони просто використовують моїх побратимів для власного піару. І куди з такими людьми іти? У мене є багато запитань до всіх партійних лідерів. Але до хлопців у мене питань нема. Тих, які рік сиділи в Пісках, які забули, що спати можна на простирадлах і роздягнутими, бо вони спали в руїнах по троє-четверо в одному спальнику, коли на вулиці було мінус двадцять і шкіра на руках від морозу тріскалася. І вони вистояли. То які до них можуть бути питання? Якщо не патріотизм, що тримало їх там цілу зиму? Без зарплати, ми їм висилали гроші, щоб мали за що приїхати.

Коли хлопці з «Правого сектору» їхали на похорон до побратима з Нововолинська Дмитра Колесникова, вони попрали форму, а вона не встигла висохнути. На календарі було 1 березня, вони стояли на кладовищі у вологій формі, але в брудній провести побратима в останню путь не могли. Ми, звичайно, відправили їм 50 комплектів, але форма постійно рветься і вони весь час її потребують. Вони нічого не просили, я сама підійшла до них на кладовищі. Стоять із портретом Діми, трусяться від холоду. Спитала, що їм потрібно. Попросили заправити машину — і все. Ми заїхали до Луцька на один склад волонтерський — набрали спальників, на другому сухпайків завантажили, заїхали до «афганців» — медикаментів дали. Завантажили за дві години авто так, що сісти ззаду вже не було як. Хлопці від щастя мало не плакали й повірити не могли, що так може бути. Поїхали, почали телефонувати. Потім запросила їх до себе на Великдень. Тримаємося купи. З такими можна і в вогонь, і у воду.

— Кажуть, раб завжди когось ненавидить, але найбільше він ненавидить чиюсь свободу. Саме тому росіяни так ненавидять нашу свободу, бо вони були і є ментальними рабами. Чи звільнилися українці повністю від такого рабства?

— На жаль, маємо ще багато своїх рабів, які кажуть: «Аби тільки не було війни, робіть з нами що хочете. Грабуйте, ми будемо нагинати голови». Такими людьми легко маніпулювати. Тому що не можна людину, яка має власне почуття гідності, купити за гречку, і за двісті гривень вона не піде тримати чужий прапор. Проблема в тому, що у нас мало ще вільних людей, особистостей. Ось вони повертаються з війни, їм можна довіряти насправді. Але з них роблять ледь не дебілів. І списують на те, що ти контужений, неврівноважений... У нас тільки формується ця еліта. Багатьох таких хлопців, які пішли з Майдану на війну, на жаль, уже немає в живих.

n Хочу запитати у вас одну річ, яку багато хто не розуміє дотепер. Що змусило успішних українців, які мали і соціальний статус, і гроші, вийти на протести проти влади Януковича? Серед них були лікарі, як ви, які не були найбіднішими серед наших співгромадян, бізнесмени, які мали все...

— Заступник начальника волинської міліції викликав мене до себе, щоб я написала на майданівців психологічий висновок. Він був переконаний, що ця кобіта в норковій шубі не може бути з Майданом заодно. Я написала в цьому висновку такі фрази: «дозволити виявляти соціальну активність, виявляти високі моральні цінності в суспільстві». Він зателефонував мені, сказав, що зараз у Києві, а коли приїде, то ми зустрінемося з ним за шампанським, щоб я йому це розтлумачила . Я відповіла, що я теж зараз у Києві. «Справді? А де?» «Майдан, Профспілки, третій поверх. Заходьте, розтлумачу». У відповідь почула нецензурну лексику, він кинув трубку. Потім розповідав своїм знайомим, що в мене точно поїхав дах.

— Що, на вашу думку, є головним здобутком Майдану?

— Майдан — це національне піднесення, усвідомлення того, що ми нарід, брати і сестри, це високі моральні якості. Він перезнайомив між собою людей, патріотів, які стали на захист своєї держави. Переживши те, що пережили, ми вже ніколи не станемо такими, як були до Майдану.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>