Ігрища з кострищами

...На початку цієї сумної історії було аж ніяк не слово, бо словом вона, швидше, завершилась, та й то не факт, що остаточно. А були спочатку на порядку денному в Росії заборонені мереживна білизна і кеди з туфлями на шпильках — як такі, очевидно, що заважають і навіть шкодять справі виховання нової капіталістичної молоді. І тільки ось тепер — цілком логічно — книжки, видані на кошти не менш соціально шкідливого, на думку російського начальства, американського мецената.

Якщо точніше, то в середині грудня 2015 року за рішенням Міністерства освіти і молодіжної політики Комі з бібліотек і навчальних закладів республіки було вилучено літературу, видану за підтримки Фонду Сороса. Так, наприклад, в Ухтинському державному технічному університеті виявили і рекомендували вилучити 413 книг, у воркутинському гірничо-політехнічному технікумі — 14 книг, готових до утилізації, а у воркутинському гірничо-економічному коледжі 53 книги вже спалено.

Цілком може бути, звичайно, що Джордж Сорос — не дуже хороша людина і піднявся на метадонових заводах у Європі, але така вже реальність жорсткої ринкової терапії. І варто нагадати, що саме вона виявилася потрібною Росії в 90-х, коли відомий міжнародний фінансист угорського походження допоміг братам-слов’янам і грошима, і взагалі. Причому саме в неприбутковій сфері гуманітарної культури. До речі, в Україні книжок на його гроші теж було видано чимало, і в комісії з розподілу коштів на видавничі проекти в Міжнародному фонді «Відродження», заснованому все тим же філантропом Соросом, свого часу засідало чимало патріотів української культури на основі «братньої» взаємодопомоги.

З одного боку, палити книжки — звична справа не тільки для російських чиновників, і завзяті виконавці з російського молодіжного руху «Ті, що йдуть разом» не так давно вправно палили в Москві твори постмодерніста Сорокіна. Втім, якщо згадати, горіли книжки також по цей бік ідеологічних барикад. Свого часу комендант «помаранчевого» наметового містечка в Харкові, відомий поет і письменник Сергій Жадан не менш публічно спалював на головній площі книжку одного з колишніх мерів міста — давши наступному з них чималі козирі проти гуманної української культури та миротворчої місії поетичного слова на службі держави.

До речі, до недавнього часу держава була більш терпима до ліквідації книжкової продукції. Списувалися книги з бібліотек лише через п’ятдесят років, не раніше. Імена авторів і ті забувалися швидше, а тут спрацьовував інший принцип — не «зберігати вічно», звичайно, як у відомих правоохоронних органах, але теж стабільно, аж до бюрократичної гикавки. Причому списані книжки не викидали, а віддавали, скажімо, в Літературний музей, якщо такий був, а вже по тому ці раритети знову знаходили вдячних власників. Історія якої-небудь іспанської або французької літератури з часом не змінюється, це у нас суцільна чехарда заборонених імен із приходом чергового режиму, а вже з енциклопедіями, визнаними непридатними через «нерадянський» час видання, — ще легше. За своїм обсягом знань знаменитий «Брокгауз і Ефрон» мало чим відрізнявся від «Великої радянської енциклопедії» — хіба що додали космонавтів.

Як би там не було, але історичні аналогії спалювання забороненої літератури в даному випадку більш ніж очевидні. Нацисти у Німеччині теж починали з книг, а закінчили людьми, про що люблять розповідати у себе в блогах українські політики. Про те, що дещо іншим, але не менш продуктивним чином уже на рідному книговидавничому ринку ліквідують інші шкідливі книжки, — про це краще не писати. Не у багатьох, але у деяких із них частка в книжковому бізнесі, і заборона на ввезення російської продукції доволі ефективна у справі дружби народів на простій альтруїстській основі.

І тому в будь-якому випадку спалювати книжки, товариші нові пани, — це згубний вплив історичної пам’яті. Така собі сублімація образу всенародного вождя, зрозуміла лише неписьменним масам, яким усе одно, що саме буржуйське палити за наказом пана. Причому сублімація мізерна, не за розміром, епігонська і відверто вторинна. Якщо вірити історикам, заборонені книжки були в бібліотеці у Сталіна, який знав і по-своєму любив їх авторів. «Мандельштам — майстер?» — уточнював він у Пастернака, чуйно прислухаючись до того, як «мы живем, под собою не чуя страны». А зараз?

Навряд чи в кремлівських кабінетах будуть читати які-небудь «Основи управління в ринковій економіці» або «Соціологічну літературу Росії другої половини ХІХ — початку ХХ століття», що потрапили в список заборонених книг. Їх і завзяті книголюби навряд чи брали в руки в момент виходу. Натомість «Антологію французького сюрреалізму», яка несподівано опинилася в списку книжок, які було вирішено знищити у Воркуті після того, як Фонд Сороса визнали в Росії «небажаною організацією» згідно із законом, прийнятим Держдумою, — цю книгу цілком можуть прочитати. Причому прочитати в низах і зробити паперовою запрєщьонкою — завдяки рішенню верхів. І було б це, якщо чесно, цілком зрозуміло, оскільки нічим іншим, як страшним сном — чи то з творчості Сальвадора Далі, а чи з театру абсурду Антонена Арто зі спаленої антології, — подібні ігрища з кострищами назвати не можна.

«Антологія французького сюрреалізму» опинилася в списку книжок, які було вирішено знищити у Воркуті після того, як Фонд Сороса визнали в Росії «небажаною організацією», згідно із законом, прийнятим Держдумою.