Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами.
Нині в Норвегії діють два великi музеї в містах Нарвік і Фальстад, а також кілька менших. Це своєрідні науково-просвітницькі центри, де зібрано матеріали про остарбайтерів, у тому числі громадян iз колишнього Радянського Союзу, яких у Норвегії опинилося понад 130 тисяч (із них 13 тисяч померло від хронічного недоїдання, фізичного виснаження, хвороб, нещасних випадків). За даними установ, усього в цій невеликій країні було приблизно 400 таборів. Кожен четвертий був для югославських, польських, французьких громадян та для німецьких штрафників. Українських військовополонених на території Норвегії було 25 тисяч, приблизно кожен десятий там помер. Цивільної молоді було приблизно 7500 осіб.
Норвезька оперативність
Норвезький уряд витрачає мільйони крон щорічно на утримання згаданих центрів. Здавалося б, для чого це потрібно країні, яка не зазнала особливих втрат від Другої світової? Відповіддю на таке запитання може слугувати пояснення провідного наукового співробітника з історичного центру міста Нарвік Міхаеля Стокке: «Норвегія пам’ятає про десятки тисяч східноєвропейських підневільників, які в роки війни будували дороги, мости, тунелі, морські причали, заводи, аеродроми, виконували інші тяжкі фізичні роботи. Ми намагаємося робити все можливе, аби наше нинішнє молоде покоління та прийдешні знали про це! Щоб пам’ять про них не згасла!»
Про одного з українців, яких пам’ятає Норвегія, далі й розповімо. Дехто з норвезьких учених називає його «живою історією». Ще в червні 2015 року, після чергової публікації в одній із загальнонаціональних газет про норвезьких остарбайтерів, до Лубенського благодійного фонду зателефонував 92-річний житель міста Знам’янка Кіровоградської області Михайло Григорович Сідельник. Він повідомив, що впродовж двох років працював на будівництві залізниці в Норвегії і багато чого може розповісти. Ми терміново надіслали повідомлення про це до норвезького музею, з яким співпрацюємо, і через дві години отримали підтвердження, в який період і де працював Михайло Сідельник, та прохання записати на камеру інтерв’ю з ним і запросити цю людину в гості до Норвегії.
І от ми у Знам’янці. Майже дві години розповідав Михайло Григорович, точніше, відповідав на запитання, які надіслав музей. Вразила пам’ять літньої людини про різні події та факти з пережитого. «А в гості поїхали б туди, де довелося тяжко працювати?» — запитали. «А чого б і ні? Запросять, оплатять проїзд — то й поїду, — відповів Михайло Григорович. — Дуже хочеться побувати в сьогоднішній Норвегії».
А вже у серпні надійшло повідомлення про те, що в Норвегії готові прийняти гостей з України, надішлють запрошення і квитки на літак. У Києві на залізничному вокзалі 6 жовтня вранці нас — Михайла Григоровича і мене як супровідника-перекладача — зустрів співробітник посольства Норвегії. Ще через півгодини ми були біля входу у візовий відділ амбасади. На сходах нас зустрів консул пан Томас Л. Брондер. Запросив у відділ, пригостив кавою. Ми віддали документи і через 15 хвилин отримали паспорти з візами та побажанням щасливої дороги до Норвегії. В Осло нас зустріли керівник і відповідальний за проект, науковий співробітник музею з міста Нарвік Міхаель Стокке та письменник-історик з Осло Пул Нігорд. Сідаємо знову в літак — і близько 19-ї години вечора приземляємося в кінцевому пункті, у місті Мо і Рана, за 1000 км від Осло. Біля входу в готель нас уже чекають члени оргкомітету — директор місцевого музею пан Тормуд та співробітник національної бібліотеки, філіал якої є в цьому місті пан Алф Крістіан. Теплі рукостискання, знайомство.
Подяка за розбудову міста
Уранцi — сніданок у ресторані на першому поверсі. Шведський стіл. Багато різних страв. Усілякі сорти риби, смачні м’ясні страви. Ніхто нікуди не поспішає, не нервує. Спокійна розміреність. Колишній остарбайтер Михайло Григорович неодноразово повторював: «Нам би так жити!»
Після сніданку прибули журналісти з місцевої газети, взяли у Михайла Григоровича інтерв’ю. Наступного ранку в місцевій газеті передова стаття вже розповідала про українського гостя. Після цього — екскурсія по місту. Відвідини місцевих визначних місць.
Увечері в ресторані готелю відбулася зустріч iз керівництвом комуни (як у нас — райдержадміністрація). Також були присутні керівники різних громадських об’єднань. Виступав голова. Він розповів про те, як і чим живе комуна, що норвезький народ береже пам’ять про тих східних робітників, які розбудовували його країну в роки війни, і щиро вдячний за ту велику працю. Завершивши промову, голова вручив подарунок Михайлові Григоровичу. Останній розповів про пережите ним у роки війни.
Прокладали залізницю
Хвилюючою була поїздка до місця вірогідного розташування табору, в якому перебував Михайло Сідельник. Це місце, за даними місцевих краєзнавців, — за 50 км на північ від Мо і Рана, по дорозі до міста Нарвік. На зустріч прибула колона легкових автомобілів iз журналістами й істориками, навіть з Осло — з центрального телеканалу «НРК-1» та з центральної газети «ВГ». На місці колишнього табору встановлено великий стенд, на якому його зображення: напівкруглі бараки з оцинкованого металу, територія обгороджена колючим дротом, спостережні вишки по периметру й робочі інструменти — кирка, якою розбивали каміння, молоток, зубило, кухоль з алюмінію і миска, фотографії робочого одягу та взуття, в якому були бранці.
Розповідь Михайла Сідельника була надзвичайно зворушливою. Влітку 1942 року його військова частина потрапила в оточення. Солдати мали на озброєнні гвинтівку і 15 патронів, iз яких кожен воїн 14 мав випустити по ворогу, а останній — собі в голову. Якщо ти потрапив у полон, незалежно від обставин, значить ти — зрадник і повинен бути покараний згідно з законами військового часу. Це випливало з наказу Йосипа Сталіна від 17 серпня 1941 року. Військова техніка була дуже слабка, та й вище командування, напевно, припускалося помилок при плануванні операцій.
Опинившись у полоні, Михайло Григорович упродовж року перебував у різних таборах Європи, а в серпні 1943 року потрапив до Норвегії, де в його таборі було понад 400 осіб. Це були колишні військовополонені і цивільна молодь віком від 15 років і старша, яку під дулами автоматів привезли з СРСР. Поряд було ще чотири подібнi табори. В одному з них проживали тільки французи.
Посеред барака стояла грубка-буржуйка, яку топили дровами. Та вона не могла обігріти все приміщення.Тож дошкуляв холод. Робота була дуже важка. Прокладали залізницю. Ломами, кирками, зубилами, молотками розбивали великі камені на менші, які вантажили у вагонетки. Прикріпляли дизельний мотор і по вузькоколійці підвозили до місця, де будувалась дорога. На кам’яну вимощену дорогу укладали шпали та рейки.
Керував роботами майстер — норвежець. Хороша людина. Це він пропонував таємно провести бажаючих стежкою через гори до шведського кордону і передати шведській владі, що означало спасіння, оскільки Швеція була нейтральною країною, не брала участi у війні. Режим дня був такий. Вранці о 7-й годині — сніданок: 247 грамiв хліба і несолодкий чай; іншого дня зранку — суп без хліба. Потім колоною йшли в гори на роботу. В обід нічого не давали. Увечері був суп зi шматочками брюкви без будь-яких жирів. На перших порах допомагало те, що місцеві жителі підгодовували — вночі підкладали замотану їжу під каміння обабіч дороги, по якій iшли полонені. То були варена риба, картопля, хліб, замотані спеціально у жовтий папір. В обід бранці цим тамували голод. Але так тривало недовго. Німці поставили уздовж дороги шибениці, і допомога закінчилася.
Узимку видавали пошитий iз газетного паперу нижній одяг, який дещо захищав від холоду. Не всі бранці витримували жахи такого життя. Частина їх помирала. На возі, запряженому конем, їх вивозили за ворота табору. Де вони були поховані й скільки їх було — ніхто не знає й донині. В січні 1945-го наш земляк Михайло Сідельник мав вагу 30 кг. Людей iз такою вагою вже не посилали на роботу. Вони перебували в окремому бараці. Як правило, звідти ніхто вже не виходив живим.
Звістка про кінець війни прилетіла в табір 12 травня 1945 року. За одну ніч німецька охорона і начальник табору кудись зникли. Прийшли норвезькі солдати з офіцером і організували охорону та харчування. Того ж дня людей, котрі могли ходити, попросили вийти на вулицю і звернути погляди на залізницю, яку вони будували. Там проходив перший потяг з одним вагоном. Знесилені й напівголодні табірники особливої радості не виявили. Зате раділи, що прийшла довгожданна ПЕРЕМОГА!
Нове керівництво дозволяло виходити за межі табору, спілкуватися з місцевим населенням. Унаслідок значно кращого харчування люди швидко оживали, відновлювали сили, поліпшувався загальний психо-фізичний стан. Життя відновлювалося!
У червні 1945 року настав час від’їжджати додому. На пероні вокзалу — сотні людей. Вони збуджені, але не всі раді. «Ми знали, — вів далі Михайло Григорович, — що на нас чекають спеціальні фільтраційні табори в Росії і допити НКВДистів. Після чого багатьох пошлють у трудові табори до Сибіру та на Далекий Схід, де ми роками будемо зобов’язані спокутувати свою вину перед комуністичною владою». Та ось перед нами з’явився представник норвезького уряду і промовив: «Хто з вас бажає залишитись на постійне проживання в Норвегії — вийдіть зі строю». Таких виявилось мало, оскільки всім хотілося додому. Кожен надіявся, що його обмине «караючий меч правосуддя». Вийшли лише колишні офіцери, які знали, що на Батьківщині їх чекає великий термін ув’язнення».
Останні чотири дні ми провели в Осло. 1 листопада по прибуттю в столицю нас гостинно зустріли члени української громади, які тут проживали. То були пані Вікторія і пані Ярослава. Вони відвезли нас до готелю та допомогли з облаштуванням. Увечері того ж дня на всю Норвегію, по центральному телеканалу НРК-1, було трансльовано репортаж про приїзд Михайла Григоровича до Норвегії. Другого дня в кафе, де ми мали зустріч з одним зацікавленим норвезьким пенсіонером, підходили люди, говорили, що вчора бачили незвичайного гостя по ТБ і бажають поспілкуватися з ним. Директор кафе особисто презентував Михайлові Григоровичу пам’ятний подарунок на згадку про відвідини та сфотографувався з нами. Подібне відбулося й на вокзалі. А 3 листопада 2015 року нас запросили на зустріч з активістами української громади посольства України в Норвегії. Того ж дня ми були запрошені в гості до офісу фірми НСБ (норвезька державна залізниця). Нині вона володіє тим відрізком залізниці, яку будували радянські остарбайтери, і в тому числі Михайло Сідельник.
P. S. Лубенський міський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» продовжує збір інформації про тих українських громадян, які під час Другої світової війни працювали на підневільних роботах у Норвегії, Німеччині, Австрії та інших західноєвропейських країнах. Просимо надсилати спогади та інформацію про ще живих очевидців тих подій або про тих, хто відійшов уже у вічність.
Українська громада Норвегії та посольство України в Норвегії підтримали ідею українського фонду про відкриття музею остарбайтерів у Лубнах. У середині січня фонд «Надія і Батьківщина» звернувся до міського голови Лубен iз проханням про виділення приміщення під цей музей.