«Розіп’ята» земля

Ефект сірого піджака

Журналісти до Караптанів приїжджають часто, оскільки пан Сергій зі своїм сином створив не просто успішне фермерське господарство, а й має власну філософію українського одноосібника. Для нього важливо, аби в країну якнайшвидше повернулася вбита колгоспами традиція спадкового землеволодіння, тому охоче пропагує свої ідеї через посередництво преси.

Власне, так було і того разу. Чоловік на прохання голови фермерського товариства зустрівся з двома журналістами, які представилися співробітниками «Першого національного каналу». Оператор, до речі, говорив українською мовою, що опосередковано підтверджувало приналежність гостей до столиці. Правда, столиця виявилася іншою: сюжет готував не київський, а московський журналіст. І не для УТ-1, а каналу «Росія 1», де фільм і був показаний минулого року в рамках одного з одіозних пропагандистських шоу.

Зняте «кіно» справляє гнітюче враження. Автор сюжету при допомозі тенденційно вставлених діалогів переконує глядачів у тому, що Україну захопили американські транснаціональні аграрні корпорації. Вони всюди, і їх так багато, що бідним місцевим фермерам вже й подітися нікуди. Усі ланцюжки підступних афер, за словами автора матеріалу, починаються в якихось маленьких селах і, пройшовши через офіси вітчизняних корупціонерів, засвічуються аж десь на Манхеттені.

«Глобалісти», на думку російського журналіста, вже «застовпили» фактично всю Україну і чекають лише відміни мораторію на продаж землі. Як тільки це станеться, про зерно та інші природні продовольчі культури можна буде забути — усюди ростиме лише ГМО та сировина для біопалива. Селяни у цій схемі взагалі зайві, й їх потроху виживають із насиджених місць штучно створеними проблемами. Більше того, звільнену землю іноземці не лише захоплюють під свої латифундії, а ще й вивозять залізничними вагонами до Європи, сплативши українцям по 5 євро за тонну.

Усе журналістське «розслідування» пересипане взятими зі стелі статистичними даними, завдяки яким Україна з великого експортера пшениці перетворилася на європейську голодну жебрачку без перспектив на сите майбутнє. Склалося навіть враження, що герої сюжету нібито й погоджуються з монологами автора. Причому декого з них оператор підступно зняв прихованою камерою, що є грубим порушенням прав людини. «Є таке правило — сірого піджака, — коментує отриманий від маніпуляції ефект Сергій Караптан. — Якщо з нього повисмикувати усі чорні нитки, він стане білим, а якщо білі, то чорним. Я погоджуюся, що частина з того, що показали про мене — правда. Але сюжет був зовсім про інше. Він був якраз навпаки — про те, що рано нас хоронити, що проблеми у нас були, є і будуть. Але при цьому в Україні є й успішні фермерські господарства, одне з яких я представляю. Але ж «друзі» (чи як їх назвати?) повисмикували білі нитки і показали все у винятково чорному кольорі. Мовляв, усе погано, усе пропало, все скінчилося. Тому я й вирішив прийти на цю прес-конференцію, аби сказати: насправді все мало зовсім інший вигляд. Причому мене ніхто не змушував сюди йти. Мене нікуди не викликали й не силували робити спростування. Я сюди прийшов сам. Абсолютно добровільно».

Ленін на пам’ять

У згаданому фільмі є багато й комічних неточностей. Сергій Караптан у них — Караган, його Андріївці дали назву сусіднього села, а окрему гордість фермера — фундуків сад — перейменували у фісташковий. І все ж найбільший казус стався з бюстом Леніна, якого журналісти надибали у помісті господаря. Чоловік каже, що на зорі демократії, займаючи високу міліцейську посаду, одним із перших відмовився від партквитка. Більше того, він досить критично ставиться до силоміць нав’язаної українським селянам колективізації, бо та зруйнувала віками сформований спосіб життя. Тому Леніна він приніс на подвір’я для того, аби розказувати молоді про жахіття радянської тоталітарної системи. Мовляв, щоб пам’ятали про пережите країною й робили все для того, аби цей жах не повторився. Свою точку зору пан Сергій висловив і на камеру, проте журналіст використав лише фразу про важливість історичної пам’яті, додавши від себе, що фермер дивом врятував бюст вождя «від вандалів», які повсюди полюють на радянські пам’ятники. А сам же він, мовляв, замалим не прихильник того устрою, який насправді вважає лихом. «Ленін у мене стоїть не для того, аби ліпити з нього героя, а щоб дітки бачили і знали, що це був упир і кровопивця, — каже фермер. — Ми дійсно дуже швидко все забуваємо».

З іноземними латифундистами теж не все однозначно. На запитання «УМ»: «Чи справді лихі американці поглинають господарства кегичівських фермерів?» пан Сергій відповів, що його колеги-одноосібники наразі займають 30 відсотків усіх земель району. А це 20 тисяч гектарів. «Мені не страшна американська конкуренція, — каже він. — У природі є нормальний закон, який дозволяє співіснувати і киту, і комару, і слону, і зайцю. Кожен знаходить своє місце. А класичне фермерське господарство досить конкурентоспроможне, тому що там немає найманої сили і керівної ланки. Там сім’я працює на спільний результат. І оскільки великі корпорації змушені вкладати кошти в чималий апарат, рентабельність одного гектара у фермера значно нижча за ту, що має латифундист. Власне, саме про це і йшлося в моєму інтерв’ю російським журналістам. Але вони насмикали лише те, що було потрібно їм».

Більше того, саме «підступні» американці допомагають нашим аграріям ще більше підвищувати згадану рентабельність. Наразі пан Сергій разом із сином обробляє 100 гектарів землі. Наймають вони лише водія в сезон, аби вчасно перевезти зібраний урожай. З рештою роботи справляються самі. Але все це можливе завдяки тому, що фермер давно купує, знову ж таки, американські насіння та засоби захисту рослин. Тобто фактично новітню технологію, яка дозволяє підвищити врожайність озимої пшениці до 70 центнерів і заощаджувати кошти на догляді за посівами.

Ще більшою маячнею фермер назвав розповідь про вивезену землю. Мовляв, собівартість такої оборудки настільки висока, що її навряд чи хто затіяв би. Та й реальних доказів існування подібної тенденції автори сюжету навести не спромоглися.

Досить критично пан Сергій ставиться і до звички українців постійно скаржитися на життя, що й стає підґрунтям для зйомки таких сюжетів. «Якщо у нас усе так погано, то покажіть хоча б один гектар необробленої землі. Її немає. Дійшло до того, що вже й заповідники розорюють, з чим треба боротися, — каже він. — Радянський Союз закуповував у свого злісного ворога США 50 мільйонів тонн зерна. А наразі Україна майже стільки ж продає. Водночас ми якось не звертаємо уваги на те, що в нас уже більше немає полів, де жінки ходили б із сапками. Усе обробляється технікою, та ще й якою! А ми все плачемо, що наше сільське господарство занепало. Але якщо воно так занепало, звідки ж тоді беруться іномарки, на яких їздять керівники наших сільськогосподарських підприємств? Щось на «Запорожці» вже давно нікого не бачив. Свою продукцію ми на міжнародні виставки постійно возимо, але при цьому в нас «усе погано». Правда, тут і преса недопрацьовує. Коли не увімкнеш телевізор, суцільний жах: там стріляють, там убивають і так далі. Усе це є. Але є й позитивні приклади. Чому про них ніхто не говорить?»

На війні як на війні

Чи вдасться Сергію Караптану захистити свої честь і гідність спростуванням кадрів із російського сюжету, наразі сказати складно. «Не виключено, що йому в суді доведеться доводити, що в кадрі саме він, адже його персональні дані змінені, — прокоментував непросту ситуацію член комісії з журналістської етики Євген Маслов. — Тобто відповідачі, якщо таких вдасться знайти, можуть сказати: це не він, а просто людина, схожа на нього. Прив’язка до місцевості теж стерта, адже село назване іншим. Але спростування підготувати треба».

На думку пана Маслова, найкраще шукати правду в професійних журналістських спілках РФ. Мовляв, такий прецедент уже був після сюжету з «розіп’ятим хлопчиком». Тоді українська комісія з журналістської етики звернулася до аналогічного російської органу й отримала приголомшливе, як для цієї країни, рішення: колеги засудили колег.

Правда, в реальності від цього нічого не змінилося, бо потім були снігурі, афроамериканці на танках, зґвалтовані пенсіонерки і далі за довжелезним списком. «Розіп’яту» землю у цьому одіозному наборі можна взагалі назвати невинними пустощами журналіста, який після «кривавих» репортажів вирішив задля різноманіття чи розваги змінити тему. Але для «героя» латифундиського армагеддону це не жарти, тому він вирішив іти до кінця. «Я зроблю і позов до суду, і листи усі необхідні напишу до російських журналістських комісій, — каже Сергій Караптан. — Але мені б понад усе хотілося потрапити на той канал і на ту передачу, де показали сюжет за моєї участі. Якщо вони такі демократи, то нехай запросять мене. Я поїду і, дивлячись їм у вічі, скажу: «Ось я, герой того фільму, дайте мені висловитися».