Оксанина «латина»

Воля долі

— Знаєте, травма не змінила моїх принципів і ставлення до життя, — Оксана неохоче пригадує ту темну смугу вже тому, що взагалі не любить розповідати про себе. — Звісно, потрібно було пристосуватися до змін, аби почуватися людиною з активною життєвою позицією, поважати себе. Але людина часто в житті мусить пристосовуватися до кардинальних змін.

— Скажу відверто, що боюся всього нового.

— А я не боюся починати нові справи чи проекти, бо життя, на мою думку, — це постійний рух, а не стороннє спостерігання. Можливо, тому зараз живу в зовсім іншому світі, де людина має цінність як особистість. На жаль, Україні до цього ще далеко. І тут багато чого залежить від нашого менталітету, бо, хоч як це банально звучить, країна починається з кожного з нас. Звісно, хтось мені дорікне, що дуже легко так розмірковувати, якщо не живеш у цих жалюгідних умовах, коли люди на межі бідності борються за виживання. Розумію, що українське суспільство надто стомлене. Бо я жила тут. Але напевно знаю й інше: якщо нічого не робити й тільки чекати змін, вони навряд чи настануть. От вам приклад: випало багато снігу, на полтавських вулицях утворилися замети. Зрозуміло, що тут мали проявити себе комунальні служби. Але хіба вже так складно, якщо ти живеш у цьому місті, вийти за двері своєї домівки й помахати лопатою? До того ж і владу українцям пора обирати не за цукор, гречку чи пігулки.

— Як ви опинилися за кордоном? Свідомо хотіли виїхати з України?

— Це довга історія. Коли я отримала можливість пересуватися у візку, то все ж таки закінчила тодішній будівельний інститут. Але з огляду на нові обставини не могла працювати за спеціальністю. Тож закінчила ще й педагогічний виш і почала викладати в ньому психологію, зайнялася власне наукою. Повірте, таких людей, як я, немало. Аби допомогти їм, я поїхала за грантом Міжнародного фонду «Відродження», заснованого Джорджем Соросом, на навчання до Швеції. Своє ж майбутнє бачила тільки в Україні, нікуди не збиралася виїжджати. Під час Помаранчевої революції була на Майдані в Києві. А коли після цього нічого не змінилося, пережила значне розчарування. От, скажімо, отримую направлення до аспірантури, а потім у приватній бесіді мені відверто говорять, що маю поступитися місцем іншій людині, бо в її батька — багато нафтових вишок. Мабуть, усе це й призвело до того, що врешті-решт виїхала за кордон. Було таке відчуття, що ти не потрібен у своїй країні. Та й нині, згідно зі статистикою, кожен п’ятий українець не бачить свого майбутнього на Батьківщині. Хоч тепер думаю: усе, що зі мною сталося, і мало статися — у кожного з нас є своя сторінка в Небесній книзі буття. Спочатку опинилася у Сполучених Штатах — усе дуже просто: мій чоловік був американцем (Арц — це його прізвище), познайомилася з ним зовсім випадково. А потім так склалося, що розлучилися. Але це особисте, нічого цікавого. Уже шостий рік проживаю в Чилі, а це зовсім інший, латиноамериканський, світ, до якого, знову ж таки, змушена була пристосовуватися.

— Ваш нинішній чоловік — чилієць. Отже, вирішальну роль у вашому житті відіграють чоловіки?

— Це не зовсім так. Хоча знайти роботу в Сполучених Штатах не так просто, але там дуже опікуються людьми, котрі мають фізичні проблеми. У місті Лінкольн, де я проживала, працювала помічником адвоката, котрий займався захистом дітей, які зазнали проблем у родинах, в адміністрації штату Небраска, — й зовсім не планувала перебиратися в Чилі. Просто приїхала туди у відпустку як гість на запрошення мого нинішнього чоловіка (ми познайомилися в США), аби пізнати нову країну. Але сталося так, що в Сантьяго при відвідинах історичної пам’ятки — Кафедрального собору — я втратила пильність і поклала свій рюкзак так, що його поцупили. Разом з усіма документами. Посольство ж України зробило все, щоб я отримала паспорт тільки через рік. Таким чином, не змогла повернутися у Сполучені Штати і втратила там усе: квартиру, автомобіль, роботу й навчання. Мій майбутній чоловік тоді мене заспокоїв: «Це доля. Бажаєш ти того чи ні — усе буде так, як вона продиктує». І я погодилася. А який мала вибір? Повернутися в Україну й бути тягарем на шиї літніх і не зовсім здорових батьків? Для мене це неприйнятно. Отак лишилася в Чилі. Змінила документи, підтвердила всі свої американські дипломи. Мого чоловіка звати Патрісіо, українською це означає Петро. Він чилієць з іспанськими коренями. Мені нема на що скаржитися: він гарний і добрий чоловік. Із ним дуже легко і просто, він розуміє мене як ніхто. А все інше завжди можна виправити, якщо попереду маємо час. Звичайно, я досить довго жила думкою, що все ж таки повернуся у Сполучені Штати вже разом із Патрісіо. Потім зрозуміла, що це неможливо. Бо чилійці — патріоти (і в цьому ми, українці, з ними схожі), вони завжди повертаються додому, не уявляють свого життя поза Батьківщиною. Із чоловіком спілкуюся англійською (як Патрісіо, так і його дорослі діти добре володіють нею) та іспанською — останню досі вивчаю. Складність у тому, що не можу записатися на такі курси, як хотілося б, бо там не все пристосовано для людини у візку. Не можу сказати, що в Чилі все бездоганно: там також потрібно боротися за місце під сонцем. Проте ти можеш робити це з гідністю. Чилійці дуже дружелюбні, доброзичливі, завжди готові прийти на допомогу. Мій чоловік говорить: Господь створив людей для того, щоб вони об’єднувалися в кооперацію. Хоч я люблю все робити сама. От як гадаєте, хто закуповує для родини запас продуктів на тиждень? Звісно ж, я. Іще в Україні навчилася водити автомобіль. Проте водити авто в Чилі — це не те, що в Європі чи Сполучених Штатах. Це свого роду виклик долі, адже доводиться петляти серпантином у гірській місцевості, де, до того ж, громадський транспорт літає, як навіжений. Спочатку думала, що в Чилі ніколи не сяду за кермо. Проте не мала іншого виходу, бо у Вінья дель Марі (місті, де нині живу) громадський транспорт, як і в Україні, не пристосований для людей, які пересуваються за допомогою візка, хоч, скажімо, у Сантьяго — якраз навпаки: добре пристосований. Також досить часто сама подорожую — вільно переміщаюся у світі й потребую допомоги хіба що тоді, коли маю валізу.

«А ви хіба не маєте свого Піночета?»

— Що вас найбільше здивувало в Чилі?

— Коли поновлювала втрачені документи, то в кожному офісі читала застереження: «Пам’ятайте: за будь-які послуги ви не повинні сплачувати чиновнику гроші» (і це в країні, де ще років 15 тому, як і в Україні, процвітала корупція). Коли спілкувалася з чилійцями, ті, дізнавшись, що я українка, цікавилися: а ви не маєте свого Піночета? У відповідь посміхалася: на жаль, не маємо. Мій чоловік, до речі, належить до родини Августо Піночета. Та не в цьому річ. Радянська пропаганда досить довго промивала нам мізки, змальовуючи Піночета таким собі одіозним диктатором, очільником чилійської хунти (так само зараз поширюють байку про київську хунту). Насправді ж саме завдяки цьому великому реформатору й людині, котра думала про майбутнє своєї країни, Чилі змогла вижити в ізоляції, побороти корупцію й побудувати демократичну державу. Я цим справжнім лідером чилійської нації просто пишаюся, хоч самі чилійці ставляться до нього по-різному — на жаль, у Латинській Америці ще досить сильна ліва течія: «халява» для багатьох людей дуже приваблива, а ідея комунізму — це суцільна «халява».

— Ви полюбили Чилі?

— Так, бо це наразі мій дім. Чилі — дуже цікава країна, у ній можна спостерігати абсолютно всі кліматичні зони: маємо Патагонію із суворим кліматом, Пунта-Аренас із шаленими вітрами, найсухішу пустелю Атакаму, що простяглася вздовж узбережжя Тихого океану. А в місті Вінья дель Мар — досить м’які кліматичні умови (це місто називають латиноамериканським Канном) — воно з усіх боків оточене горами. Пригадую, через три місяці, відколи туди приїхала, країну сколихнув землетрус, що входить до 10 найвідоміших у світі. Загалом нас чи не увесь час трясе (тому там, до речі, узагалі немає цегляних будинків). Можете собі уявити, в Чилі сталося 5 землетрусів із 10 найпотужніших у світі, хоч потрібно зазначити, що приміщення будують тут дуже якісно. Але якою б екзотичною країною не була Чилі, Україна завжди в моєму серці — і цього вже не зміниш: Батьківщину не обирають. Навіть на чужині мене цікавить усе, пов’язане з Україною. Якби забула землю, де народилася, виросла, мабуть, почувалася б зрадницею. Як познайомити чилійців зі своєю країною? Я почала думати над цим задовго до подій на Майдані в Києві. Мій чоловік тоді порадив: «Ти повинна писати. Було б цікаво, якби ти розповіла, що сталося з країною, яка пережила комунізм». Так стала писати статті про Україну, а Патрісіо перекладав їх іспанською мовою. Він досить освічена людина — має три університетські дипломи, викладає одночасно в кількох вишах економіку та міжнародний менеджмент, бездоганно володіє іспанською й відчуває інші мови. Але потрібно розуміти, що чимало видань у Чилі уникають політики. Тож мої матеріали так і не побачили світу. Мушу сказати, що після Революції гідності між нами, вихідцями з колишнього Радянського Союзу, стався розкол, бо з Росії поширюється досить-таки потужна отруйна пропаганда. І, звичайно, неприємно, що численна російська діаспора стала дещо вороже ставитися до не настільки численної української. Чилійці ж майже нічого про нас не знають — це й підштовхнуло мене до популяризації своєї країни. Так сталося, що я познайомилася із власником журналу Tell — його родина проживає по сусідству з нашою. Якщо відверто, не люблю розповідати про себе в інтерв’ю. От про Україну — будь ласка. Я воліла розповісти про Революцію гідності, про те, що мене найбільше хвилювало як українку, натомість власник журналу хотів видати «гламурну» статтю й ладен був відвести під неї цілий розворот. Спершу, образившись, відмовилася: я ж не кінозірка, кому цікава доля пересічної українки? Але Патрісіо зауважив: «Ти хочеш чогось досягти в Чилі? Якщо так плюндруватимеш усі можливості, то можеш лишитися ні з чим». Не приховую, мені й у Чилі хотілося працювати. Тож поміркувала — й погодилася на інтерв’ю. При цьому поставила умову...

Допомога «майданівцям», а потім і нашим військовим із Чилі

— Усе-таки не втрималися?

— Я попросила мене зрозуміти: у моїй країні зараз біда, тож не можу стояти осторонь і не говорити про це. Урешті-решт, стаття, що вийшла, стала в Чилі першою серйозною публікацією про Україну. І хоч згадане видання далеке від політики, воно надало мені можливість порушити свою болючу тему. А завдяки цій статті я згодом познайомилася з почесним консулом України в Чилі. Звісно ж, ми організували в Сантьяго свій маленький Майдан на підтримку київського. А потім пішло-поїхало. Я почала думати, що можу зробити для України, живучи в Чилі. Так почала збирати кошти на підтримку спочатку київських «майданівців», а потім і наших військових, коли почалися гарячі події на Донбасі. Долучилася й моя родина, котра поставилася до цього з розумінням. Допомогло також те, що маю коло друзів, зокрема й у «Фейсбуці». І хоч, як уже говорила, в Чилі існує українська діаспора, більше, якщо чесно, жертвували чилійці.

— Ви змогли пробудити в їхніх душах цікавість і співчуття до країни, яка Бог знає де знаходиться й до того ж їм не надто відома?

— Так, мені це вдалося! І, до речі, це абсолютно змінило моє ставлення до чилійців — подивилася на них зовсім іншими очима. Спочатку мені здавалося, що їх нічого не цікавить, окрім хіба що футболу. А потім зрозуміла, що вони не байдужі до чужого болю. Усе залежить від того, як їм про це розповісти. Я думала, яким іще чином можу розповісти про те, що коїться на моїй Батьківщині, і дійшла думки, що маю організувати фотовиставку. Найперше зв’язалася з відомим французьким фотографом, котрий був у найзапекліших точках київського Майдану, Еріком Бюве (його фотовиставка відбулася потім у Києві). Я написала йому листа приблизно такого змісту: знаєте, мовляв, я також була на Майдані під час Помаранчевої революції, тож, думаю, ви зрозумієте мене як «майданівець» «майданівця» — і далі в такому ж дусі. Ерік Бюве надав мені безкоштовно свої знімки в електронному вигляді — лишалося їх тільки роздрукувати. Але мені хотілося, щоб виставка містила погляд на революцію в Києві не лише одного фотомайстра — хай і геніального. І тут моєму чоловікові, котрому завжди щастить, потрапила на очі виставка художньої фотографії просто неба «Люди Майдану» Сергія Мельникоффа. Цей публіцист і класик фотографічного мистецтва — громадянин США українського походження, колишній дисидент, котрому вдалося втекти з радянських таборів, — отримав статус політичного біженця спеціальним рішенням ООН, а американське громадянство — з рук президента Рональда Рейгана. Пан Мельникофф — національний герой Ічкерії, почесний консул Чеченської Республіки у Сполучених Штатах. А ще він засновник і виконавчий директор Міжнародного фонду підтримки українського народу «Душа України». Йому я написала в електронному листі, що живу в Чилі, що в нас маленька українська діаспора, та, попри це, хочеться протистояти отруйній пропаганді російського посольства, яке змагається в розмірах з американським. І пан Мельникофф також надіслав свої знімки з київського Майдану. А окрім того, запропонував мені стати представником його фонду в Чилі. Так я отримала нові можливості просувати свої ідеї. До того ж це була можливість спілкуватися з неординарною особистістю — якщо відкриєте автобіографічний довідник Маркеса «Хто є хто в Америці», то зрозумієте, що Сергій Мельникофф — великий авторитет у царині художньої фотографії. За версією національних арт-видань, входить до сотні найвпливовіших людей у мистецтві. Із рук Святійшого патріарха Київського і всія України-Руси Філарета отримав орден Святого рівноапостольного князя Володимира Великого за фотопроект «Душа України». До того ж він створив сайт Free speech («Свобода слова»), завдяки чому став особистим ворогом Путіна. Разом з однодумцями пан Мельникофф також збирав кошти на допомогу нашим військовим, котрі захищають суверенітет і територіальну цілісність України. Він досить заможна людина, при цьому, що мені імпонує в ньому, витрачає кошти на добрі справи — допомагає суспільству стати кращим. Його фотовиставка просто неба «Люди Майдану» відбулася в багатьох країнах світу (а загалом із нею мають ознайомитися не менше 500 мільйонів людей на трьох континентах), була представлена на Асамблеї Євросоюзу, тобто це досить відомий масштабний проект. У Вінья дель Марі ми зробили переклад його текстів під кожним знімком, бо хотіли, аби чилійці читали рідною мовою (потрібно розуміти, що 300 мільйонів людей у світі розмовляє іспанською, тобто це досить великий прошарок всесвітнього суспільства). До речі, наразі Міжнародний фонд «Душа України» готує ще один масштабний проект «Чудеса світу» — фотовиставку природних панорам із найкрасивіших куточків Землі, національних парків різних країн. Ця виставка світлин також демонструватиметься у столицях європейських держав, великих містах США, Канади, Японії й низці міст країн Азії.

Перша в Латинській Америці фотовиставка про український Майдан

— Окрім робіт двох згаданих знаних майстрів, на організованій вами виставці були представлені й інші?

— Так, зокрема відомий цикл фотографій Сергія Лойка про Донецький аеропорт та героїчних «кіборгів». І, звичайно ж, знімки полтавських фотомайстрів Костянтина Бобрищева та Іванни Сердюченко. До того ж я познайомилася з іншими відомими українськими фотографами — отож загалом ми мали 30 найвідоміших знімків про Революцію гідності в Києві та війну на сході України, серед них такі відомі фото, як «Коктейлі Молотова», «Батько та син». Випадково (хоч ніщо в житті не буває випадковим) познайомилася з киянкою Інною Ковтун — вона також живе у Вінья дель Марі, її чоловік чилієць, і звати його, як і мого чоловіка, Патрісіо. 15 років вона була редактором видання «Бізнес» у Києві, брала участь у подіях на Майдані 2014 року і, що головне, знайома з багатьма відомими фотокореспондентами — тож, у підсумку, ми змогли зібрати справді кращі фотосвідчення про новітню історію України. Разом із пані Інною ми відшліфували тексти під фотографіями, зробили їх коротшими, більш влучними. Як потім писали у засобах масової інформації, на виставці були представлені приголомшливi світлини. Водночас мушу зазначити, що були й певні проблеми. Ми збиралися відкрити її в Центральній галереї мистецтв міста Вінья дель Марі — аби там щось виставити, потрібно чекати років зо два. Проте мені щастить на добрих людей: директор галереї 5 років тому був у Києві, йому подобається наша країна, культура. Проте коли він побачив фотознімки, то сказав: «Оксано, ти ж обіцяла, що на світлинах не буде політики». На жаль, шiсть робіт були вилучені, хоч ми й боролися за кожну. Серед них був такий знімок: стоїть «беркутівець», а поряд — студент із рюкзаком, на якому влучний напис англійською: «Демократія не була знайдена». Не пропустили й знімків, на яких була кров або ж зображені поранені. Отак усе було. Але що цікаво? Рекламу цієї фотовиставки демонстрували в центральній частині міста на великих плазмових екранах. То був перший крок, який зрушив кригу, дав змогу просувати досі абсолютно невідому українську тему. Бо Україна в Чилі — це, як уже зазначала, терра інкогніта. І ми познайомили чилійців із цією невідомою, незвіданою землею. По суті, Чилі стала першою латиноамериканською країною, де відбулася фотовиставка про український Майдан, Революцію гідності й узагалі про Україну. А після закінчення виставки до мене підійшов директор галереї і сказав: «Двері нашого закладу для вас завжди відчинені: в Україні, до речі, такі чудові кераміка, вишивка, килими...» Тепер плануємо показати згадану фотовиставку в Сантьяго — мегаполісі, де проживає 10 мільйонів населення (а загалом чилійців 17 мільйонів). На заваді стало те, що, приїхавши в Україну, я захворіла й таким чином затрималася тут довше, ніж збиралася. Та добре розумію, що не можна увесь час розповідати в Чилі про протистояння народу і влади, війну в Україні. Адже пересічним чилійцям цікаво знати, яка в українців культура, кухня, у що вони вдягаються і про що мріють — ось такі прості речі, завдяки яким і пізнаємо інший світ. Тож мрію ще й про виставку української кераміки, вишивки. Проблема в тому, як усе це доправити в Чилі. Звісно, найдешевше було б морем. Маючи авантюрну вдачу, збираюся звернутися по допомогу до керівника Одещини Мiхеїла Саакашвілі. Бо супутник Вінья дель Мара — Вальпараїсо — є містом-побратимом Одеси. Сподіваюся, «губернатор» підтримає таку програму культурного обміну. Якби, скажімо, й Полтава мала статус міста-побратима того ж Вінья дель Мара, було б набагато простіше просувати соціально-культурні проекти. І бізнес-проекти також. Потрібен лише відповідний лист-звернення міського голови Полтави до мера міста Вінья дель Мар (дуже на це сподіваюся). Тоді мені було б нескладно домовитися з останнім. Але для цього потрібні відповідні папери. Оскільки я полтавка, мені хотілося б розповісти у Вінья дель Марі і про свою малу батьківщину. Потрібно пам’ятати, що Полтавщина — духовна столиця України. І не лише пам’ятати, а й постійно підтверджувати цей статус. Без сумніву, у нас чудова опішнянська кераміка, унікальні решетилівські вишивка й гобелени — цим потрібно пишатися й хвалитися у світі. Хотілося б представити чилійцям і український національний костюм, і картини наших художників. Багато чого хочеться — Полтавщина багата на таланти. Моя чилійська родина готова розмістити народних майстрів, митців у нашій домівці. Потрібно лише, щоб хтось узяв на себе витрати на переліт, бо це недешеве задоволення, адже Чилі — вважай, край світу. Із іншого боку, не така вже вона й велика, наша планета.

— Знаю, що ви хочете відкрити у Вінья дель Марі й ресторанчик української кухні.

— Є така мрія. І хоч Вінья дель Мар — столиця ресторанного бізнесу, подібного закладу там досі немає (до речі, чилійська кухня не настільки багата, як українська, а наші борщ, вареники, сирники тощо смакують моїй чилійській родині). Проблема в тому, що важко знайти кухаря, який би знався на нашій національній кухні. Можливо, ваше видання в цьому допоможе? А виручку від діяльності ресторану можна було б спрямувати на благодійність, підтримку культурно-просвітницьких проектів — це те, чого мені хотілося б. Я переконана: Україна стане сильнішою, якщо українці, котрі проживають за її межами, щось робитимуть для своєї Батьківщини. Але й ті, хто живе в Україні, мають не чекати манни небесної. Нібито прості й зрозумілі речі, а ми все їх ніяк не засвоїмо. Мені дуже хотілося б, щоб мої земляки їздили в Чилі й дивилися, як там живуть люди й що вони роблять для того, щоб так жити. Упевнена: коли вони їздитимуть, і в їхньому житті багато що почне змінюватися.