Урок історії

Пан Юрій, як той шаховий феномен Фішер, призвичаїв свого уболівальника до щоразу несподіваного дебютного розвитку кожної наступної книжки. А тут зіграв цілком класичну партію, немов за підручником. Аж так, що рецензенти геть розгубилися й виставили йому на карб неіснуючі вади: «Свіжості та динаміки сюжету помітно не вистачає» (Юрій Вітяк, Буквоїд, 24.11.2015). «Свіжістю» тут, очевидно, названо формальні кунштюки на кшталт «хай там як, аби не так»; «динамікою» — безпричинну фентезійну «движуху».

Обидві «виявлені» відсутності цілком притаманні костюмованим історичним реконструкціям із фантастичним субстратом. Зовні «Аптекар» повністю улягає такому жанровому визначенню. Винничук відверто кохається у цих карнавалах від першої своєї книжки, а в передостанньому романі «Танго смерті» (2012) подибуємо навіть гімн улюбленому наслуханню минувшини: «І став я схожий на мушлю, в якій нескінченні хвилі об неіснуючий берег б’ються й клекочуть уперто». Але у випадку з «Аптекарем» насправді все не так: автор запровадив жорсткий контроль за вільним випаровуванням асоціацій та зигзагами спонтанної оповіді. Власноруч заблокував оті «свіжість» і «динаміку». Створив класичний історичний роман.

Костюмовані реконструкції часто плутають з історичним романом. Відмінність, проте, засаднича: перші всуціль обернені в минуле, другі — пишуться винятково для зрозуміння майбутнього. Добра ілюстрація — творчість Павла Загребельного, котрий починав з доволі простих історичних реконструкцій і дійшов цим шляхом до власної вершини — філософського, вважай, роману «Я, Богдан», який став адекватним тодішньому політичному стану країни «публіцистичним» текстом.

Винничуків «Аптекар» — мов би «Я, Богдан» Загребельного. Причому, здається, пану Юрію не довелося аж надто напружуватися, оскільки кожний його попередній великоформатний твір уже мав подвійне притчове дно. Справа була лише за дотриманням жанрової дисципліни, з чим він добре упорався і тим самим «розчарував» рецензентів. Але питання в іншому: навіщо йому цей майстер-клас?

Схоже, Юрій Винничук дійшов висновку, що «достукатися» до сучасного масового українського читача прямою аналітикою ніяк. Занадто заміфологізована його свідомість; російська пропаганда успішно працювала над нею понад триста років, унаслідок чого логіка перестала бути ефективною. Утворився такий собі ментальний дисбактеріоз, що вже не піддається антибіотикам реальної аналітики, а лише фітотерапії історичних аналогій.

Під цим оглядом не випадковим є вибір головного персонажа й, відповідно, назви роману. Поза сумнівом, Юрій Винничук є уважним читачем Умберто Еко і, гадаю, не проминув оцієї фрази з «Імені рози»: «Найбільший філософ цієї країни був не ченцем, а аптекарем». Ідеться про стару Італію і Данте, чию квазіісторичну «Божественну поему» справедливо вважають кращою політаналітикою свого часу. Протиставлення «чернець-аптекар» не випадкове: перший — жрець логосу, другий — алхімік символів. Середньовічна Італія потерпала від міфологічної пандемії, ліками від якої була не «правда», а історична аналогія. Так само, як нинішня Україна.

Коли прочитати «Аптекаря» саме під таким кутом зору, матимемо повний набір нинішніх українських соц-політ-реалій. Головний діагноз — небезпечно високий рівень масової глупоти за умов повної відсутності медіаграмотності. До речі, згадана на початку рецензія Ю.Вітяка є не так недолугою, як недодуманою. Він пише, що «Аптекар» — це хрипкий вереск літописця, який потайки ламає голову  над симптоматикою віку,  вписуючи «білим чорнилом» поміж рядків насущну фразу «Як порятувати інфіковане несусвітніми думками панібратство? І чи є взагалі панацея від абсурдних людських переконань?». І в цьому сенсі кваліфікує нову Винничукову книжку як «своєчасний роман».

Зрозуміло, головна увага автора — до аналогій у царині публічних маніпуляцій. Тут тобі і тодішній чорний піарник сміттяр Петруся («сміття то є цілий світ... Я знаю про всіх все... А про мене не знає ніхто нічого. Бо я тінь»). І невідворотна кара за користування послугами зайд-політтехнологів («у ката нема будучини»). І про самопроголошених «політологів» («їм уже мало, аби їх називали майстрами чи цехмістрами, вони самі себе ще обдаровують науковими титулами бакалавра, ліценціата, доктора»). Ну і, ясна річ, ніяк обійти псевдолітератів, котрі «комбінують потворні кам’яні речення, зводячи словесні монстри, які не розсипаються лише завдяки своїй неприродній вазі». Звичайно, усе це — у фірмовій упаковці Винничукового гумору, як-от: «За те, що вдався до чарів (читай, до порад «політтехнологів») мусить місяць відпрацювати на міських будовах».

Знайдемо в «Аптекарі» й низку інших алюзій на сучасні реалії («підпільна торгівля трупами процвітала... Задля зарібку навіть когось убивали»). Є тут різні кар’єрні схеми, в тому числі й такі, де результатом стає «людина з чужим іменем і з чужим маєтком». Чимало — про добровольчий рух. Власне, це і є сюжетна основа: історія Аптекаря починається з його волонтерства на острові Кріт під час військових маневрів, що своєю конфігурацією вельми нагадують анексію. Далі, уже у Львові, Аптекар організовує громадське розслідування резонансного злочину, в якому замішана правляча верхівка міста. Повсякчас стикаємося з ветеранами різних воєн, котрі потребують, сучасною мовою, психологічної реабілітації. Вони байдужі до чужої смерті («тепер з цим жити і жити») і складають вибухонебезпечний прошарок, особливо «там, де не діє закон, а діє помста і закон крові».

Та головна проблема співжиття — що тоді, що тепер — суспільний диктат більшості, що її утворюють «дрібничкові перелякані людиська». Цей вічний електорат залюбки запорпується у державно-чиновницький гній «по самі вуха, вірячи в його цілющу міць, у його захист». Тих, хто здатний реально оцінити стан справ («нас постійно катують спокусами, зрадами, брехнею, невдачами, самотністю, тугою»), — одиниці, як у всі часи. Один із таких каже: «Насправді Пекло — воно тут, де ми зараз із вами живемо». Публіка регоче, як від анекдоту. «Не сміялися лише аптекар і стара відьма».

В «Аптекарі» Ю.Винничук повністю герметизував текст: все, що в ньому відбувається, зумовлене виключно мотиваціями дійових осіб — жодного тобі «бога з машини». Це раніше всі детективні нитки снувалися іззовні, й лише тепер перейшли на внутрішні терени психології. Звідси нова стилістика, де «слово не цвях, а ртуть».

Утім, усе це відкривається оку хіба в перебігу спеціального розслідування. Зовні ж — це той самий люблений масовим читачем Винничук-раблезіанець, веселун-дотепник, режисер-продюсер яскравих маскарадів. Тож, звичайно, «Аптекаря» цілком можна прочитати, лише як реконструкцію львівського побуту напередодні Хмельниччини.

Умберто Еко високо поціновує тих авторів популярних жанрів, котрі «також задовольняють і читачів із витонченими смаками, читачів, які тут розпізнають із почуттям естетичної насолоди чистоту первісного епосу, безсоромно й зухвало перекладеного сучасною мовою» (Умберто Еко. Роль читача. Дослідження з семіотики текстів. — Л.: Літопис, 2004). Таким зразком у світовому письменстві, «циніком-експертом у техніці розповіді», він вважає Яна Флемінґа, творця «Агента 007».

В українській літературі письменником «для всіх» є, безперечно, Юрій Винничук.