Фактор нафти

Останнім часом Кабінет Міністрів України всерйоз зайнявся проблемою цін нафтопродуктів в Україні. Це є цілком логічним заходом, оскільки ціна на нафту на світових ринках зменшилася в кілька разів, а в нашій державі на АЗС ціна бензину і «дизеля» не падає. Такого українського «феномену» вже не можна пояснити здешевленням гривні по відношенню до американського долара тощо. Тут важливо зауважити, що вголос, особливо через ЗМІ, багато говориться про бензини та дизельне пальне на АЗС. І майже нічого не чути про мастила і бітуми. Все це, окрім справді щирої турботи про людей, створює враження про влучний PR-проект, розрахований на маси, адже послугами АЗС користуються у нашій країні мільйони громадян. А про бітум, який використовують для будівництва доріг, і мастила довго пояснювати.

Отже, проблема справді є. І її треба вирішувати.

Світло в кінці бензинового тунелю

У згаданому контексті щонайменше дивними виглядають повідомлення про те, що міністр енергетики і вугільної промисловості України, на виконання доручення Прем’єр-міністра України, за короткий час домовився з продавцями нафтопродуктів про зменшення ціни на бензин і «дизель» на внутрішньому ринку в середньому на 50 копійок. З огляду на це виникають запитання. Зокрема: чому йдеться про 50 коп., а не про 1,5 чи 10 гривень? Донедавна вважалося, що в галузі нафти і нафтопродуктів у нашій державі встановилися стійкі ринкові відносини. А як тепер із поняттям «ринок» узгоджується «домовився»? Вони ж не сумісні.

Серед іншого, насторожує і той факт, що вже перші перевірки АЗС показали, що реальна якість пального не відповідає написаному. Безумовно, про це було відомо давно, але майже не вжито ніяких заходів, аби виправити ситуацію.

Про наявність (чи відсутність) сертифікованих державою технічних можливостей перевірки якості пального на АЗС у межах усієї України — окрема розмова.

Про національну безпеку при імпорті понад 85 відсотків нафтопродуктів в основному з російських заводів, або ж інших іноземних НПЗ, які переробляють багато російської нафти, — також окрема розмова.

Таких проблем є багато. І всі їх можна вирішити ринковим способом (а не радянським, як тепер) — створивши в Україні новий, сучасний нафтохімічний комплекс із однозначним прозорим впливом держави (про що вже не раз йшлося в розмовах на найвищому рівні). При оптимальних обсягах якісних нафтопродуктів із цього комплексу, наша держава може впливати на внутрішній ринок, у тому числі і на цінову політику, і на якість продукції, що продається.

Легше збудувати, ніж модернізувати

Забігаючи наперед, варто нагадати: нашій державі залишились у спадок від СРСР шість великих НПЗ, створених у 60—70-х роках минулого століття, які разом могли переробляти понад 50 млн. тонн нафти і випускати низькоякісні (за теперішніми вимогами) нафтопродукти. Тепер нам стільки не потрібно. Крім цього, час модернізації (як це зробили у Литві чи в Білорусі), на жаль, безповоротно втрачено. Тепер нормальна модернізація цих НПЗ не виправдана, оскільки вона коштуватиме майже стільки ж, скільки б коштувало створення нового заводу.

Нафтохімічний комплекс в Україні також створив би реальні, прозорі умови конкуренції, включаючи імпортерів, на нашому ринку нафтопродуктів.

Важливо і те, що ніяка міжнародна чи іноземна фінансова інституція для модернізації кредитів не дає, а на створення нового — дає. Йдеться про 5-6 млрд. доларів за цінами 2008 року. А тепер — ще більше. Важливо і те, що свій сучасний нафтохімічний комплекс гарантував би збереження і розвиток української нафтопереробної школи і на всіх етапах забезпечував би робочими місцями наших громадян.

Виникає логічне питання: чому йдеться про нафтохімічний комплекс, а не НПЗ, адже в більшості країн діють власне нафтопереробні заводи? Річ у тім, що модернізованим іноземним НПЗ уже по 20-40 років. Тоді ще не актуальними були нафтопереробні комплекси, які здатні випускати, окрім згаданих нафтопродуктів, широкий комплекс сировини для хімічної промисловості.

Проект нафтохімічного комплексу — питання не нове для України. В період 2007—2009 років, з ініціативи тодішнього Президента, це питання за участю України і ще двох держав було повністю опрацьовано, зокрема і вигідне фінансове кредитування. Йшлося про нафтохімічний комплекс для переробки приблизно 10 млн. тонн нафти (оптимальний варіант у наших умовах), роздроблений на двох складових — на базі Херсонського НПЗ (випуск бензину і «дизеля») та колишнього Ново-Роздільського НВО «Сірка» (бітуми, мастила і сировина для хімічної промисловості). В обидва місця легко організувати поставки нафти зі світових ринків. Очевидно, що, окрім згаданих аспектів, такий комплекс був би особливо привабливим тепер, коли ціна нафти на світових ринках зменшилася.

Звичайно, що в цього проекту з’явилося багато опонентів — з ініціативи імпортерів нафтопродуктів. Здебільшого використовувався контраргумент, що в Україні, мовляв, видобувається занадто мало нафти. Наче в європейських країнах, де є багато НПЗ (наприклад, у ФРН, Польщі, Італії тощо), вистачає своєї нафти.

На жаль, з цілої низки причин реалізацію згаданого проекту не встигли розпочати. Тепер варто було б його поновити (або опрацювати заново) і розпочати якнайшвидшу реалізацію.