І в кіборгів болять рани

Морозного та сонячного ранку, коли Україна відзначала річницю запеклих боїв у Донецькому аеропорту та вшановувала пам’ять загиблих там кіборгів, у Вінниці рідні, знайомі та друзі згадували тих, хто не повернувся додому.

Не вдова, а дружина

Рік тому пішли з життя захисники Донецького аеропорту вінничани Сергій Зулінський, Леонід Шевчук, Дмитро Франишин. 20 січня 2015-го вони поїхали на евакуацію поранених у Донецькому аеропорту. Не повернулися.

Родичів довгий час заспокоювали, що бійці в полоні, що зникли безвісти. Згодом рідні побачили відео сепаратистів про обстріляну колону українських військових, яка потрапила в засідку терористів. Після чого поїхали у дніпропетровський морг на впізнання. Вінничани-кіборги були там... Додому в закритих домовинах їх привезли аж першого квітня. Земляки прощались зі своїми героями, стоячи на колінах.

Торік на будинку, де мешкав Сергій Зулінський, відкрили меморіальну дошку, а вулицю перейменували на Зулінського. Дружині та доньці загиблого героя влада обіцяла надати житло. «Цей рік пройшов важко. Донька зробила перші кроки та почала говорити, —розповідає дружина Сергія Зулінського Катерина. — Вона все розуміє: показую фото та запитую, хто це. Відповідає, усміхаючись, що тато. Підросте — розповідатиму, як сильно татко її любив, про те, що був героєм та патріотом, хороброю людиною. Він не покинув своїх хлопців, знаючи, що вирушає в дорогу в один кінець». Катя додала, що хоче, аби її називали не вдовою, а дружиною українського воїна.

Цього ж дня у Вінницькому медичному університеті встановили меморіальну дошку випускникові навчального закладу, загиблому кіборгу Олександру Кондратюку. Олександр був начальником медичної служби десантно-штурмового батальйону 95-ї аеромобільної бригади, що, як відомо, була в самому пеклі війни на Донбасі. Там лікар неодноразово рятував поранених побратимів, ризикуючи життям. За трагічного збігу обставин він підірвався на ворожому снаряді. Бойові товариші героїчного медика зазначили, що такого надійного побратима, як Олександр, годі шукати.«Саша завжди був там, де потрібно. Брав участь у першому та другому Майдані, а потім пішов в АТО...» — сказала крізь сльози вдова кіборга Мирослава.

Відкрити меморіальну дошку довірили п’ятирічній доньці Олександра Ангеліні. Дівчинка пишається батьком-героєм і мріє також стати лікарем, аби рятувати людські життя.

За себе й за тих хлопців

Вінницький союз учасників АТО принагідно скликав пам’ятні збори, у яких взяли участь близько сотні оборонців Донецького аеропорту з усієї України. Під час церемонії вшанування, яка відбулася в Будинку офіцерів, 88 кіборгів отримали нагороди «За оборону Донецького аеропорту», 15 із них — посмертно. Чимало людей не змогло приїхати по медалі здалеку, за них це зробили бойові побратими.

Вінничанин Віктор Федич так довго пробув в аеропорту, що так і не може достеменно порахувати кількість днів у тому пеклі. Каже, що останній раз бачив злітну смугу 28 січня 2015 року. А зараз зауважує, що лише правда про історію оборони аеропорту може виховати нове покоління українців. «Зараз наші діти патріотично налаштовані, — сказав Віктор, — тому ми маємо передавати цей національний дух, наш досвід, адже вони — це єдина надія! Бо ми бажаємо бачити нашу незалежну Україну в патріотично вихованих дітях, які піднесуть її на світовий рівень».

Ігор Гофман приїхав із Дніпродзержинська (Дніпропетровська область) на запрошення товариша. Герой не лише отримав власну відзнаку, а й нагороди загиблих кіборгів-побратимів, один з яких поліг всього тиждень тому. Сам Ігор вів бої і в старому та новому терміналах аеропорту, й у башті управління.«Я покинув аеропорт 17 січня 2015 року, — згадує Ігор, — а був з кінця травня 2014. Історію цього пекельного місця потрібно вивчати через засвоєння певної кількості послідовних методик виживання та ведення бойових дій в надскладних умовах. Тільки я не бачу, що військове командування зробило з нашої історії висновки».

Об'єктивно

Виставку своїх світлин із фотопроекту «Рани» привіз до Вінниці американський фотограф з українським корінням Йосиф Сивенький. Кожна фотографія — історія пораненого бійця. У когось обгоріле тіло, хтось страждає від нестерпного болю через пошкодження нерва. Є й такі, що перенесли подвійну, потрійну ампутацію або навіть залишилися зовсім без рук та ніг. Часто на фото поруч із чоловіками, які перебувають у тяжкому стані, — їхні змучені внутрішнім болем, але сильні духом матері, дружини, подруги.

«Українські ЗМІ дуже часто пишуть і роблять репортажі про війну. Але вони не в повній мірі показують, як це насправді фізично й емоційно боляче. А про це треба говорити, щоб почув увесь світ і допоміг провести масштабну реінтеграцію поранених солдатів та активістів до повсякденного життя, — цілком резонно зауважує Йосиф Сивенький. — Якби не волонтери, волонтерські організації та ті, хто їх підтримує, я навіть не хочу думати, яким би було життя поранених солдатів. Є багато людей, які безкорисливо допомагають іншим. І це дає сили жити далі, жити в Україні».

За словами фотографа, в Україні він мешкає вже протягом 13 років. Фото, представлені на виставці, зроблені за останні півтора року. Ці світлини вже побувала в багатьох містах України. Найближчим часом автор планує відвідати Львів, Закарпаття, Черкаси та Одесу.