Партія довела

Днями виповнилося 125 років вiд дня народження Павла Тичини. Загал знає його як автора програмного вірша «Партія веде» й одного з багаторiчних ідеологів більшовицько-комуністичної влади в Україні. За радянських часів ніколи не афішували, що пов’язаний був рід Тичин iз Чернігівщини з родом гетьмана Павла Полуботка; а прапрапрадідом Павла — найвідомішого з синів дяка з села Піски — був 18-річний Гнат Тичина, що служив полковим старшиною у війську Богдана Хмельницького. Спочатку молодий поет творив надзвичайно ліричні й правдиві вірші, активно долучався до творення Української незалежної держави.

Безжальний вирок

«Останніми роками чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків, — пише сучасний історик Ярослав Тинченко. — Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, вiдважними юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський, держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич... Частина з них на початку 1920 року опинилася в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків».

Павло Тичина за радянських часів стане академіком АН УРСР (1929), директором Інституту літератури (1936—1939, 1941—1943), народним комісаром (міністром) освіти УРСР (1943—1948), головою Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959), депутатом Верховної Ради УРСР з першого до сьомого скликань. У 1941-му йому присвоять звання лауреата Сталінської премії, а в 1962-му — Шевченківської. А на початку 70-х одним із свідчень нібито злочинної діяльності Василя Стуса для радянського судилища стане його літературна розвідка про Павла Тичину «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)» з безжальним, а тому відправленим на два десятиліття в засекречені архіви КДБ — висновком: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».

Радянська влада не могла допустити, щоб люди мали змогу читати Стусове: «Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось, але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту...»

Творче благословення від Коцюбинського і Грушевського

Замріяність та глибоке почуття поет описує в одному з найкращих віршів раннього періоду «Ви знаєте, як липа шелестить?». Одночасно просто й милозвучно: «Кохана спить, кохана спить, //Піди збуди, цілуй їй очі...» Цю поезію у 1912 році надрукували в першому номері журналу «Літературно-науковий вістник» з подачі Михайла Грушевського, якому зошит з віршами 20-річного Павла Тичини передав Михайло Коцюбинський.

Однією з перлин інтимної лірики Павла Тичини є поезія, назва якої така ж, як перші слова: «О панно Інно, панно Інно!// Я сам. Вікно. Сніги...//Сестру я Вашу так любив —//Дитинно, злотоцінно». Загалом у молодого Тичини «горять світи, біжать світи музичною рікою»; «Дзвін гуде — іздалеку. //Думки пряде над нивами.//Над нивами-приливами,// купаючи мене, мов ластівку» або «День біжить, дзве-нить-сміється, перегулюється».

У творах раннього періоду «Не знаю і сам я, за що так люблю...», «Україно моя, моя люба Вкраїно», «Не бував ти у наших краях» Павло Тичина зображає одухотворений образ рідної землі, Україна для поета — «втіха одна». Київським студентам і гімназистам, що поклали голови у нерівному бою під Крутами, захищаючи свою державу від навали чужинців, Тичина присвятив вірш «Пам’яті тридцяти» — про перепоховання на Аскольдовій могилі в Києві загиблих юнаків. Ця поезія вперше була опублікована у газеті «Нова Рада» у березені 1918-го.

Літературна творчість Павла Тичини починалася з того, що Михайло Коцюбинський на одній iз літературних молодіжних вечірок у своєму домі, представляючи його, сказав: «Серед нас є справжній поет!» І прочитав вірш Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле». У ньому молодий автор у дусі народницької традиції подав узагальнену картину селянської недолі. Але використав яскраві поетичні образи: вітри женуться за хмарами з криком «Ей ви, кралі!», а поле кукіль та волошки буде родити...

Молодий Павло Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» у 1917-му і відділу поезії «Літературно-наукового вістника» у наступних 1918—1919 роках, був головою української секції Всеукраїнського видавництва у 1919-му. Поет одночасно керував хором, підтримував новаторські сценічні пошуки Леся Курбаса, долучався до масових дійств, які проводилися на площах Києва. Переповідали, що під час розгулу денікінської контрреволюції Павло Тичина переховувався у старих склепах Байкового кладовища. У вересні — жовтні 1920 року він разом iз капелою Кирила Стеценка гастролював по Правобережній Україні: відвідали Білу Церкву, Черкаси, Златопіль, Бобринець, Єлисаветград, Вознесенськ, Одесу, Тульчин. Про все це поет розповів у повісті-щоденнику «Подорож з капелою К. Г. Стеценка». Тоді відвідали й композитора Миколу Леонтовича у батьківському селі Марківка ( тепер Теплицького району на Вінниччині).

На Павла Тичину справила величезне враження смерть Миколи Леонтовича у 1921 році від кулі невідомого (ймовірно, що проукраїнськи налаштовані активісти розуміли, що це справа рук ЧК). В обох було спільним те, що походили із родин служителів церкви, закінчили духовні навчальні заклади, пропагували хоровий спів, займали посади в установах УНР. Перед тим загинули поет Василь Чумак, письменник Гнат Михайличенко, художник Олександр Мурашко, інші — хто хотів незалежної України і докладав зусилля для її створення. Зберігся щоденниковий запис Павла Тичини від 27. 04.1922 р.: «Днів зо два перед тим, як Леонтовича вбито... я, йдучи на Кузнечній, навіть удень боявся чогось: оглянись, та оглянись же! От-от хтось дожене і ножа у спину всадить».

«І ти продався їм, Тичино...»

У 1923-му Павло Тичина переїжджає до Харкова, працює уже в редакції журналу «Червоний шлях», видає збірку «Вітер з України» (1924). Замість поезії в автора вже з’явилися плакатні політичні агітки. У 1927-му він входить до організації літераторів ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За належність до цього об’єднання і твір «Чистила мати картоплю» Павла Тичину більшовики критикували, обвинувачуючи в «буржуазному націоналізмі». Тим часом у 1928-му Олександр Олесь написав вірш-докір «І ти продався їм, Тичино...». Уже наступного року — за досягнення в розвитку національної культури в радянській Україні — для раніше однодумців запроданця обирають дійсним членом республіканської Академії наук.

Павло Тичина адекватно усвідомлює всі загрози більшовизму не лише як тактик, а й як стратег. «Ще на початку 20-х (...) поет писав (олівчиком!) поему-феєрію «Прометей», у якій задовго — за чверть століття — до англійця Джорджа Орвелла, автора роману-антиутопії «1984», передбачив, яке насправді оте світле майбутнє, до якого силоміць пхають більшовики», — читаємо у книзі «Таємниці письменницьких шухляд» дослідників Станіслава Цалика і Пилипа Селігея. — За Тичиною, люди не мають прізвищ, існують під номерами і для них головне «цифра, число і ритм». Свій край вони називають «N+B», відкинувши давню, традиційну назву. При цьому казарменному ладі «правда є порожній звук», а головним ворогом є той, «хто мислить у куточку». Один iз героїв зізнається Прометею: Щасливі ми,// це так, але те щастя в нас казенне// і повне рабства. Скільки. Скільки мук! (...)// Панує сила в нас і деспотизм! Керує тим суспільством Тиран — жорстокий і хитрий...»

Безперечно, дії й вибір Павла Тичини не могли не залежати від ставлення до родичів. Ідеться, зокрема, про взаємини з меншим братом Євгеном — п’ятим сином і дев’ятою дитиною в родині Тичин (усіх дітей було тринадцятеро, але четверо померли маленькими). Услід за старшими — Михайлом, Іваном та Павлом — батьки віддали Євгена співати в архієрейський хор у Чернігові. Там за дорученням регента хору Павло Тичина навчав свого брата нотної грамоти. Одночасно Євген навчався в Чернігівському духовному училищі. Потім навчався в Києві в Українському народному університеті, був вільним слухачем історико-філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету. У 1919-му Павло Тичина присвятив братові вірш «Плуг», яким відкривалася однойменна збірка, видана наступного року. Тоді Євген Тичина працював у Київській губнаросвіті.

На початку 1920-х років Євген Тичина займався диригентською діяльністю. 1923 року музичне товариство імені Миколи Леонтовича видало Євгенові Тичині мандат на право організації хору імені вбитого українського композитора, чия слава з «Щедриком» поширювалася за кордоном, — у містечку Нова Басань на Чернігівщині (нині село Бобровицького району). Крім того, Євген був благовісником-організатором всеукраїнської православної церковної ради, яка ставила за мету поширення Христового вчення українською мовою, і  регентом Новобасанівської автокефальної церкви. А вже у квітні Євгена Тичину заарештували. Він проходив у «Справі про організацію банди з метою підриву Радянської влади». У звинуваченні зазначали, що Євген Тичина брав участь в українізації церкви — така робота вважалася політичним згуртовуванням. Серед вилучених в Євгена паперів були і вірші Павла Тичини «Розкривши Гомера» та «До кого говорить?». Павлові Тичині вдалося врятувати брата і не потрапити під слідство самому, напевно, навзамін за подальшу відмову від своїх принципів. (Євген Тичина згодом викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Харкова. Наприкінці грудня 1941 року в Полтаві керував церковним хором. Після війни  працював у Харківському педагогічному інституті іноземних мов).

Жертва сталінізації

Із «Таємниць письменницьких шухляд» витягуємо історію про власне програмний вірш «Партія веде». Павло Тичина писав своєрідний текст для «піонерчиків» — виконав врешті-решт за рік замовлення харківської дитячої газети. А до нього у 1933-му приїхав посланець від газети «Правда» — там у рік, коли в Україні продовжували гинути люди від цілеспрямовано зорганізованого голоду, вирішили випустити спеціальний номер про прекрасне українське життя. Гість попросив поета дати щось із неопублікованого, що б могло стати прикрасою випуску. У Тичини була лише пісенька для «піонерчиків». Станіслав Цалик і Пилип Селігей у виданій 2010 року книзі пишуть: «Як нещодавно виявилося, «Партія веде» насправді є... своєрідним римейком твору 13-річної давнини і протилежного спрямування. Ще в травні 1920-го на Софійському майдані Павло Григорович палко вітав українсько-польське військо, яке витурило з Києва більшовиків. Переповідають, що ту промову він завершив так: «А червону гидь // будем, будем бить!»

А Василь Стус писав: «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші».