Українці створили «Живий ланцюг» від Львова до Києва у День соборності 21 січня 1990 року.
— Сергію, як відзначали День соборності в Західній, тобто нерадянській, Україні в 1920-30-ті роки?
— На землях, що входили до складу Польщі, таке святкування було неможливим. Там влада доволі неприхильно ставилася до української національної ідеї. Перший і єдиний раз ця дата відзначалася на державному рівні 22 січня 1939 року в Карпатській Україні, що перебувала тоді як автономія у складі Чехо-Словаччини. Це була на ті часи грандіозна маніфестація, на яку з’їхалися понад 30 тисяч учасників. Це ніби тисяч 300 в наших умовах. У березні того ж року Карпатську Україну окупували угорські війська. А потім почалася Світова війна. Уже після неї в діаспорі час від часу згадували ту подію. Утім в Україні до подій 1990 року якихось визначних спроб відзначити 22 січня не спостерігалося.
— В ОУН та в УПА цю дату відзначали?
— Мені не відомі факти відзначення Дня соборності на офіційному рівні в Українській державі, яку відновили Актом 30 червня 1941-го. Цілком можливо, що були такі приватні ініціативи.
— Чому ж тоді такого розмаху набуло це свято на початку 1990-х?
— Процес розпаду Радянського Союзу ознаменувався багатьма формами ненасильницького спротиву. Серед них — ланцюги єдності. Саме 21 січня 1990 року, це була неділя, завдяки підготовці з боку молодіжних і націоналістичних кіл, які на той час почали виходити з підпілля, люд зібрався — і такий ланцюг протягся від Львова до Києва. Цю акцію приурочили до Дня злуки.
— Як розвивалися і, можливо, змінювалися способи відзначення цієї пам’ятної дати вже у вільній Україні?
— Відзначення Дня соборності за перших двох президентів — Кравчука і Кучми (на першому терміні) — перебувало у такій собі загальноісторичній амнезії. Після «зриву» 1990 року День соборності на державному рівні в Україні не відзначався. За «пізнього» Кучми почалися зміни: Указом Президента було встановлено державне свято. Але в нас люд так зорієнтований, що коли немає вихідного, то це не таке вже й велике свято. Але, в принципі, завдяки державницькій популяризації цієї дати з боку тодішнього глави держави люди загалом призвичаїлися до неї.
— У 1990 роки була традиція влаштовувати 22 січня віче. Хай малоефективне, але все-таки люди йшли туди з радістю й натхненням. А потім це все знівелювалося...
— Так, за Віктора Януковича свято було понижене. Він скасував День свободи, що відзначався 22 листопада, і об’єднав його з Днем соборності — вийшов такий собі покруч.
Утім у ті часи з’явилася традиція збирати міні-ланцюги єдності, скажімо, на мосту Патона через Дніпро. Це була, звісно, громадська ініціатива. А державна політика на той час, на жаль, не відповідала статусу цього свята.
— А як це свято відзначалося в різних областях на той час?
— Там, звідки я родом, а саме в Автономній Республіці Крим, — взагалі ніяк. 20 січня у кримчан було своє свято — День Автономної Республіки Крим, і після того якийсь «незрозумілий» День соборності відзначати не було ніякого сенсу. У Криму взагалі за його відзначення ніхто не брався.
— Віднедавна справедливість була поновлена, 22 листопада святкуємо День гідності і свободи, а 22 січня — День соборності...
— Так. А цього року Український інститут національної пам’яті виступає з ініціативою, позаяк у нас 25-та річниця незалежності — відзначати упродовж усього 2016-го Рік української державності. Адже проголошення Акта злуки 22 січня 1919 року було приурочено до попередньої важливої дати — 22 січня 1918 року, коли Четвертим універсалом Центральної Ради була проголошена незалежна Українська Народна Республіка. Після того сталося багато чого, молода українська держава то програла війну більшовикам, то за допомогою німців виграла, потім постала Західноукраїнська Народна Республіка, почалися перемовини про об’єднання. Документ, який зафіксував утворення єдиної держави, був підписаний ще 1 грудня 1918 року у Фастові. А 22 січня наступного року обрали для його урочистого проголошення.
Отже, УІНП пропонує відзначати день першої незалежності України у ХХ столітті, від якого беруть початок усі інші проголошення незалежності. Традиція повноцінного святкування цього Дня першої незалежності і соборності в нас досі розвивається. Утім сподіваюся, що найближчими роками дата 22 січня поряд із Днем незалежності стане державним святом на найвищому рівні та вихідним днем.
— Якою є політика Українського інституту національної пам’яті щодо інформування про День соборності?
— Як уже говорилося, ми шануємо цю дату як день першої незалежності України. По-друге, ми звертаємо увагу на те, що Україна проголосила свою незалежність серед країн Центрально-Східної Європи першою — раніше ніж Польща, Чехія, країни Балтії. По-третє, незалежність і соборність були абсолютно нероздільними в уявленні українців початку ХХ століття — а нині ми зрозуміли, що соборність та незалежність є двi основнi складовi сучасної Української держави. Без соборності немає незалежності. Проглядаються паралелі із 1918-м та 1919-м роками. Як у ті часи українські добровольці боронили новонароджену державу від агресії зі сходу, так і зараз українські війська захищають її на Донбасі. І тоді, і зараз деякі етнічні землі залишаються поза Українською державою. Тому Інститут національної пам’яті закликає глибше аналізувати цю проблему. Ми також підготували спеціальні інформаційні матеріали для органів місцевого самоврядування з цієї теми.
— Соборність — то не лише єдність території, а ще й духовно-соціальне явище. Чи планує Інститут проекти, які глибше ознайомили б мешканців різних українських теренів з історією регіонів, iз різними історичними баченнями одних і тих самих історичних процесів та фактів — задля прийняття тези про «єдність у різноманітті»?
— Побоююся, що в мене немає на це запитання якоїсь однозначної відповіді. Насправді для єднання народу низькі тарифи на пасажирські перевезення зіграли б навіть більшу роль, ніж уся наша діяльність. Наразі ми координуємо чимало різних громадських ініціатив, приміром «Лікбез: Історичний фронт», «Відкрита школа історії», які провадять просвітницькі лекції на загальноісторичні теми в різних регіонах України. Сподіваюся, що цього літа зберемо журналістів і громадських діячів з різних областей на семінар, щоб познайомити їх і одне з одним, і з тим, як ми тепер розуміємо українську історію.
— А якою є ваша особиста думка як кримчанина — що треба б робити Києву, аби наші люди, банально кажучи, дружили між собою?
— Немає універсального рецепту, який би дозволив інтегрувати якийсь регіон, скажімо Крим, у суспільно-політичний організм України. Цю проблему слід вирішувати в комплексі. Передовсім потрібні освітні програми і обмін студентами — між регіонами країни. Для цивілізованих країн це є абсолютно нормальним, а в Сполучених Штатах навіть обов’язковим. У розвинених країнах неможлива ситуація, щоб людина в одному й тому ж місті чи навіть містечку і школу закінчила, і здобула кваліфікацію бакалавра і магістра та ще й захистила дисертацію. Це ж нонсенс. Ті, хто здобувають освіту, мають їздити по країні. Але в нас, на жаль, ВНЗ радше нагадують ремісничі цехи, де штампують дипломи.
По-друге, як уже згадувалося, маємо проблему з інфраструктурою. 70 відсотків людей, що живуть на півдні та сході, ніколи не виїжджали за межі своєї області. Жителі Донецької, Луганської областей, Севастополя насправді можуть вірити, що у Львові є «метро ім. Степана Бандери», в якому мордують «російськомовних немовлят». Бо вони того Львова ніколи не бачили. Те, що в нас нерозвинутий внутрішній туризм — це велетенська проблема.
До всього цього — абсолютно байдужа гуманітарна політика. У результаті від Харкова до Сімферополя книжки, надруковані в Росії, були дешевi та доступнішi, ніж українські. Я, коли жив у Криму, раз чи двічі на рік виїжджав спеціально до Києва і до Львова — до книгарень. Утім багато хто досі не знає нічого, окрім того, що привозиться через Харків із Москви, Пітера, Ростова. Про телебачення взагалі мовчу. Отже, існували такі собі «чотири України» — західна, центральна, південно-східна і Крим із тими регіонами Донбасу, де було найбільше етнічних росіян. У тих «чотирьох Українах» дуже по-різному ставилися до своєї держави. Тепер бачимо наслідки. Мусимо все це проаналізувати і заново «зшити» країну.
Насправді найбільша проблема в тому, що багато хто вважає:соборність — це «акт». Та насправді соборність — це процес. Він розпочався для нас усередині ХІХ ст., коли різні організації в підросійській і підавстрійській Україні почали заявляти, що непогано б українцям жити всім разом. У 1919 році ця ідея ненадовго реалізувалася, потім Україна була знову розділена. Після Другої світової війни майже всі українські землі були об’єднані. Але тепер ми розуміємо, що процес соборності триває постійно — ми намагаємося дійти до якоїсь точки, а потім — втримати планку. Отже, роботи ще — море.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
