Шостий, а потім знову п'ятий

      Після відставки з посади міністра оборони Євген Марчук розговорився. «Сумно дивитися, на якому політичному тлі завершує своє президентство Леонід Данилович Кучма. І не тільки тому, що відбувається взагалі зараз між кандидатами. А й такі круті заяви... Тому що заява Януковича (очевидно, про «хворобу націоналізму»? — Ред.), як би він це потім не коментував, — це свого роду символ», — сказав Марчук позавчора в ефірі «5-го каналу». Рішення Президента про своє звільнення екс-міністр назвав  «дуже поспішним», і взагалі багато чого навколо відставки Є.М. «виглядало непристойно». Адже, скажімо, Кучма «або не знав, або забув, що до твердого ракетного палива, яке зберігають i утилізують на Павлоградському хімзаводі, Міноборони давним-давно вже відношення не має — це проблема Національного космічного агентства». Крім того, Марчук припустив, що найближчим часом будуть оприлюднені сенсаційні дані, які стосуються «касетного скандалу». Євген Кирилович натякає владі, що надалі гратиме не на її боці?

      «За правилами, коли закінчується засідання Кабміну, його учасники виходять через двоє дверей. Одні двері — для Президента та Прем'єра. Другі, в кінці зали, — для всіх інших. Марчук пішов слідом за Президентом, але прапорщик-охоронець перетнув йому дорогу і сказав: «Євгене Кириловичу, а Вам — в інші двері». Марчук повернувся і пішов до «загальних дверей». Міністри встали, і по проходу він iшов між ними до дальніх дверей — як солдат, що підпав під стягнення, через стрій своїх товаришів. Він ішов мовчки. I довкола панувала мертва тиша».

      Це уривок з книги вірного (до президентських виборів 1999 року) соратника Євгена Марчука генерала СБУ Олександра Нездолі, в якому описано останні хвилини Марчука-голови уряду. Таке приниження, як правило, робить людей ворогами до скону. Але Євген Кирилович, пообіцявши помститися своєму кривднику, згодом, на посту секретаря РНБО, став слухняною палицею в його руках. Потім, на посаді міністра оборони, Марчук продовжував втілювати в життя ідеї Верховного головнокомандувача Збройних сил. Вони обидва ненавиділи один одного і водночас намагалися використати у своїх цілях. Тиждень тому Леонід Кучма поставив крапку в цій любовененависницькій історії, що розтягнулася майже на десятиріччя: Марчука «пішли» з поста міністра оборони.

      Аж ніяк не ставлю перед собою завдання вичерпно розібратись у причинах усунення з посади Євгена Кириловича. Просто марна справа визначати логікою той сплеск емоцій, якими, на мій погляд, і була викликана така несподівана для Марчука реакція Президента. Мені більш цікаві аспекти приходу (вірніше, повернення) у міністерське крісло Олександра Кузьмука. Однак річне перебування «цивільного» міністра — генерала СБУ — Марчука у військовому відомстві потребує певного підбиття підсумків.

      Імідж високоерудованого, інтелігентного, харизматичного лідера, яким був «оповитий» Марчук, відіграв на перших порах його перебування в Міноборони свою роль. Більшість армії встигла забути вибори 1999 року і те, що там Євген Кирилович блискуче зіграв роль «попа Гапона». Тому цього разу з ним пов'язували позитивні зміни в житті війська та й у оборонних реформах загалом. Його перші кроки, виступи, заяви свідчили про тверду, безкомпромісну позицію стосовно проведення суттєвих змін, починаючи від питань соціального захисту і завершуючи бойовою підготовкою.

      Як досвідчений боєць ідеологічного фронту (маю на увазі не тільки його роботу у пріснопам'ятному 5-му управлінні КДБ, а й участь у виборчих кампаніях), Євген Кирилович одразу після призначення провів огляд своїх інформаційних загонів — редакційних колективів провідних армійських ЗМІ. Які висновки після цього зробив міністр для себе, досі не відомо, але військові журналісти «воспряли духом» — до цього ніхто з керівників відомства не тільки не бував у колективах, а й не звертав на «власні» видання жодної уваги. За кілька місяців відбулась нарада всіх журналістів Збройних сил, чого не робилося з часів Радянського Союзу. Євген Кирилович присвятив армійським масмедійникам увесь робочий день (!), слухаючи «народні чаяння». Відтепер підтримка з боку військових ЗМІ була гарантована не тільки формальна, за статутом, а й суто людська, фактично особиста.

      Тому можна було сміливо проводити реформаторські дії. Наприклад, під час звичайної робочої наради оголосити про усунення з посад одразу десяти генералів. Без попередньої бесіди з кожним, як цього вимагають керівні документи, пояснення причин звільнення чи хоча б формальних слів подяки за службу. Згодом в одному з інтерв'ю Марчук заявив, що в українській армії «на 1000 військових найбільше генералів у світі». Однозначно: кількість генералів потрібно зменшувати. Хоча якщо б пан міністр дав доручення кадровикам, то він міг би ознайомитися з цікавою статистикою.

      За даними Міністерства оборони, Збройні сили влітку цього року нараховували 260 000 чоловік за штатом. А за списком, тобто реально існуючих, 230 000. Генералів — 232 разом з тими, хто відряджений до органів виконавчої влади тощо. Безпосередньо службу в ЗС проходили 218 з них. Тобто на 1000 військовослужбовців припадало 0,9—1 генерала. Щоб уявити, багато це чи мало, звернемося до досвіду демократичного Заходу. Раціональні німці мають 200 генералів на 284 000 військовиків, тобто 0,7 на тисячу. Французи дозволили собі 590 генералів на 225 100 осіб, що дає цифру 2,3 на тисячу. Великобританія визначила 503 генерали на 210 700 «людей з рушницями». І знову ті ж 2,3 генерали на 1000 шотландських, ірландських, уельських та інших захисників Об'єднаного Королівства.

      Наведений приклад є характерним для промов Марчука. Така собі неточність (названо 260 тисяч проти реальних 230, а також дещо перебільшено кількість генералітету) аж ніяк не є випадковою. Євген Кирилович завжди знав, що говорив. І знав, що «похибка» у правді дає заздалегідь визначений результат. Тому для загалу запускалась інформація про те, як усе розвалено в ЗС, але нова команда береться за наведення порядку.

      А взялася вона, тобто команда, за справу енергійно. Передусім армія фактично припинила займатися бойовою підготовкою. Більш ніж за рік не проведено жодного пристойного навчання з бойовою стрільбою. Берегли, мабуть, боєприпаси. Натомість уже з нового 2004 року під гасла прийняття Верховною Радою законів про скорочення чисельності Збройних сил та про гарантії соціального захисту військовослужбовцям, що звільняються, почали масово звільняти офіцерів. Людям відмовляли в бажанні дослужити до необхідного для пенсії терміну, нехай у когось він і складав якихось 2-4 місяці. У військові частини були направлені таємні директиви, які заборонялося реєструвати та зберігати встановленим порядком — з цими документами мав ознайомитися тільки командир, який і зберігав їх в особистому сейфі. До Міністерства оборони, Президента, Верховної Ради полетіли сотні листів військовослужбовців, індивідуальних та колективних, з проханням розібратись у ситуації. «Жоден офіцер не залишиться поза увагою», — приблизно так звучали відповіді міністра та його першого заступника з гуманітарних питань Валентини Гошовської, озвучені мас-медіа.

      Хотілося вірити, що поза увагою дійсно ніхто не залишиться. І тисячі офіцерів «висіли» місяцями за штатом, оскільки їхні посади скоротили, а законих підстав для цього ще не було. До речі, Євген Кирилович щиро заявляв, що ні про які секретні директиви йому не відомо. Якщо це дійсно було так, то невже в ЗС ситуація ним не контролювалась? А якщо Марчук припускав знову ж таки «похибку» у правді, то приплюсуємо даний епізод до його піар-скриньки. Щоб поставити крапку на цій темі, звернемося до листа офіцерів-авіаторів, які служили на 201-й авіабазі в Чернігові. Ще в січні міністр оборони своєю директивою визначив, що база 31 серпня 2004 року припинить існування. За півроку мали відбутись усі заходи щодо розформування частини, призначення офіцерів до інших підрозділів та звільнення тих, хто підпадав під скорочення. Вже кілька місяців (починаючи з березня) документи на звільнення блукають у високих інстанціях, а офіцери перебувають поза штатом. І служити (відтак отримувати повноцінне грошове забезпечення) вони не можуть, і працевлаштуватися в цивільному житті не мають можливості. Тому і просять льотчики, зневірені у справедливості, одного — звільніть нас iз армії. А лист-прохання вони направили Прем'єр-міністру. До міністра Марчука довіри у них не залишилось.

      Візьмемо інше гасло команди Марчука — соціальний захист. Це найактуальніша проблема протягом усього часу існування української армії. Приймались програми, змінювались міністри, а черга безквартирних на диво залишалась стабільною. Причиною цього була фактична відсутність цільового фінансування будівництва житла для військовослужбовців. Незважаючи на це, оборонне відомство щороку вводило від 3 до 5 тисяч квартир. Мало, звичайно, але в тих умовах за таку кількість житла військових будівельників можна було представляти до орденів.

      З приходом Марчука бюджет Міністерства оборони наповнився «живими» грошима на будівництво житла. На 2004 рік передбачено близько 300 мільйонів гривень. Виходячи з цього, на Повітрофлотському, 6 запланували побудувати та придбати 5 165 квартир. Станом на 25 серпня безквартирні офіцери та прапорщики отримали лише 1 460 квартир, тобто 28%. Невже за чотири місяці можна звести ще близько 3 тисяч квартир? Хотілося б вірити, як повірили у 2003 році запевненням керівників відомства, що фактично побудовані та майже готові наприкінці минулого року понад 1000 квартир будуть відображені у статистичній звітності на початку—2004 . Не судилося.

      Катастрофічною ситуацію із забезпеченням житлом у Києві вважають голова Київського міського товариства військовослужбовців «Витязь» В.Немтінов, голова Всеукраїнської спілки безквартирних офіцерів В.Осипенко та їхні колеги. У своєму листі до Президента України вони стверджують, що у 2004 році військовики столичного гарнізону отримали лише... 4 квартири. Це при тому, що навіть за умов повної відсутності фінансування в Києві щорічно передавалося під заселення до 500 квартир.

      Незважаючи на це, директор департаменту капітального будівництва та управління фондами Міноборони Сергій Веліжанський стверджує у виданні військового відомства, що у плані 2005 року закладено 8 000 квартир. Правда, жодним словом Сергій Костянтинович не обмовився, що до списку безквартирних потрапив директор контрольно-ревізійного департаменту МО Валерій Красушин. Він став щасливим власником службового житла. Не будучи ні безквартирним, ні військовослужбовцем. Але маючи дозвіл міністра Марчука. Таким же чином квартири отримали ще деякі високопосадовці з оточення Євгена Кириловича.

      Нерідко така благодійність робилася в обхід посадових осіб, які все ж знаходили мужність не підписувати ці документи. Як свідчать фахівці головного квартирно-експлуатаційного управління Міноборони, цього року керівництво відомства активізувало роботу щодо передачі військових містечок підприємцям в обмін на житло. Справа надзвичайно корисна. Але знову ж таки виникають питання. Наприклад, усі кияни знають будівлю київської гарнізонної комендатури, що поруч із метро «Арсенальна». В комплексі споруд, крім комендатури, розміщується ансамбль пісні й танцю Збройних сил, архів Міноборони тощо. За такий ласий шмат у центрі міста можна було забезпечити житлом у Києві від 400 до 500 офіцерів.

      Натомість військове відомство погодилось отримати взамін 216, але чомусь — у Харкові.

      Щире здивування не тільки в Міноборони, а й у вищих структурах викликало не просто зухвальство з фінансовими оборудками команди Євгена Кириловича, а практично повний «бєспрєдєл». Таких обсягів «прихватизації» від інтелігента Марчука ніхто не очікував. Під цей перелік потрапляло все — підприємства, містечка, санаторії, готелі. Ось приклад такої елементарної схеми. Створюється, наприклад, ДП «Енергія», в якому числяться аж 6 осіб. Але до його складу включають 18 військових лісгоспів із 10 тисячами працівників і багатомільйонними фондами. Далі схема приватизації діє бездоганно. На щастя, багато із задуманого таким чином реалізувати не вдалося.

      Це окремі епізоди, які характеризують еру «реформатора» (або, як його називали у військах, «термінатора») Марчука. Колись, узявши місто приступом, воєначальники віддавали його своїм воякам на три дні на пограбування. У даному випадку ці три дні розтягнулися на рік. Це я кажу тим колегам, якi намагаються намалювати Євгену Кириловичу терновий вінок мученика, постраждалого від жорстокої влади.

      Слід віддати належне і позитиву міністра Марчука. По-перше, він провів Оборонний огляд, що є необхідною умовою для подальшого просування на шляху до НАТО (щоправда, ніхто з бажаючих так і не зміг ознайомитися з цим оглядом: він і є, і його нема). По-друге, він постійно обстоював ідею входження в перспективі до Північноатлантичного Альянсу. Далі він завершив переведення Міністерства оборони на цивільні рейки, розвівши військово-політичну та суто армійську функції в окремі русла. При Марчукові було прийнято закони (хоча і з допомогою Президента) про скорочення та про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються зі служби у зв'язку з реформуванням Збройних сил. Не так і мало для року перебування на посаді.

      Однак цей позитив не може пересилити негатив, якщо так можна назвати фактичний розвал армії. І тут абсолютно правий Олександр Кузьмук, який напередодні свого призначення заявив про втрату системи управління Збройними силами. Для пересічного читача скажу: система управління є основою існування не тільки боєготової, а й армії взагалі.

      Старий-новий міністр Кузьмук викликає змішані почуття. У стабільній державі, де армія не є предметом політичних торгів та фінансового «дерибану», він міг би завоювати авторитет та визнання суспільства. У нього здорові та розумні ідеї щодо реформування армії. Він є консерватором в абсолютно позитивному сенсі цього слова. До того ж армія — не той державний інститут, який потрібно реформувати революційними методами. І не вина Кузьмука, що протягом п'яти років він фактично без допомоги «зверху» утримував ситуацію в армії у стані стабільності.

      Людина, щиро закохана у військову справу, до дрібниць обізнана з усіма аспектами життя українських Збройних сил, він став заручником ситуації на політичному олімпі. Він є породженням адмінресурсу і водночас сам є цим самим адмінресурсом.

      Авторитет міністра оборони Марчука останнім часом не виходив за межі столичного гарнізону та деяких кабінетів воєначальників в обласних центрах. Тому і проведення виборів він не тільки не хотів, а й не міг контролювати. Можливо, на Банковій є надія, що авторитет міністра Кузьмука буде більш дієвим у цій ситуації. Думаю, помилки кризові менеджери припустилися в обох випадках. Адже військовослужбовці, згідно з законом, голосують на відкритих виборчих дільницях, і туди вартових з автоматами не приставиш. А з 1999 року армія теж пройшла складний шлях переоцінки цінностей, а кожен військовослужбовець — власної, хоча б внутрішньої, демократії. І адмінресурс у даному випадку просто безсилий.

      Те, що нині Олександр Іванович погодився очолити Міністерство оборони, свідчить про одне: він має величезний нереалізований потенціал, сповнений бажання повернути армії її істинне призначення і беззастережно вірить своєму Президентові та є його вірним бійцем.

      Кузьмук із моменту приходу в 1996 році в Міноборони намагався стати політичною фігурою. Цього він досяг. Однак, на відміну від більшості своїх колег-політиків, він не вміє (а думаю, і не бажає з власних морально-етичних міркувань) розкладати яйця в різні кошики. Трагедія Кузьмука в тому, що він є по-своєму чесним і послідовним генералом. Такі люди стають героями на війні, надією в скрутних політичних перипетіях і використаним матеріалом по завершенні багатоходових політичних комбінацій.

      Одразу виникає логічне (і вже озвучене в пресі) питання: а чи не введенням надзвичайного стану має завершитися призначення Кузьмука та військовий парад у столиці 28 жовтня? Попробую відповісти. Для путчу слід мати абсолютно боєздатну армію, вірних своєму командирові офіцерів, готових іти за ним до кінця та, нарешті, солдатів, готових узяти в руки автомат і стріляти за першою командою. Я особисто жодної з цих складових у ЗС не бачу. Більше того — офіцерський корпус, цей становий хребет армії, якщо ще не зламано остаточно, то пошкоджено суттєво. Його моральний стан аж ніяк не відповідає вказаним вище вимогам. І ще один характерний, з моєї точки зору, приклад. Аеромобільними (десантними по-старому) військами командує полковник, і посада у нього полковнича. А начальник військово-оркестрової служби — генерал, і посада в нього генеральська. Так що, друзі, буде у нас парад. І навряд чи путч. А саме з парадом наша армія впорається професійно.

      Погоджуючись на посаду міністра оборони, Кузьмук, думаю, теж ставив перед собою питання: а якщо раптом?.. Те, що Кузьмук усе-таки повернувся, як на мене, свідчить про те, що він хотів би залишитися в діючій політичній обоймі і вершити державні справи. Він є дуже амбітним, але не є ризиковим, «безбашенним».

Петро ОБОЗНИЙ.