Володимир Висоцький.
Вуличний бульвар
Із початком 1982 року кожного киянина охопив пiднесений настрiй. І рiч тут була не в тому, що щойно вiдгомонiв Новий рiк, про що свiдчили ошатнi ялинки, ще не винесенi з жодної квартири.
Продуктовi магазини були порожнi, на Хрещатику стояли черги по горiлку та хек, мало хто мiг похизуватися синiм курчам або десятком яєць, якi вiн «дiстав» у довжелезнiй черзi. Того року, хоч як це дивно, необлаштованiсть побуту та вiдсутнiсть найнеобхiднiшого не псували пiднесеного настрою киян.
Причина радiсного пожвавлення виявилася простою: 1982 рiк було проголошено ювiлейним — очiкувалося святкування 1500-рiччя Києва.
Цiй неординарнiй подiї передували кiлькарiчнi сутички мiж прихильниками ювiлею та його супротивниками: письменник Іван Бiлик i публiцист Іван Іллєнко стали на чолi спростовувачiв круглої дати, запевняючи всiх, що вiк Києва на сотню-двi бiльший.
Крапку в суперечці поставив генеральний секретар ЮНЕСКО Фредерiко Майор. Вiн повiдомив, що, за рiшенням цiєї мiжнародної органiзацiї, 1500-рiччя Києва вiдзначатимуть у всьому свiтi. І назвав конкретну дату: 14 квiтня 1982 року.
І Київ почав помiтно змiнюватися: напередоднi свята було вiдкрито пам’ятники видатним дiячам далекої минувшини: Ярославу Мудрому, княгинi Ользi, Нестору-Лiтописцю, реконструйовано Золотi та Лядськi ворота, оновлено фасади будинкiв усiх центральних вулиць, державним коштом вiдремонтовано культовi споруди, книжковими новинами порадували видавництва «Мистецтво», «Днiпро», «Радянський письменник» тощо. Було випущено медаль «1500 рокiв Києву», якою мене, автора цих рядкiв, нагородили одним iз перших — за видання друком довiдника «Вулицi Києва».
У березнi 1982 року вiдбулося ювiлейне засiдання постiйно дiючої комiсiї Київського мiськвиконкому з найменування та перейменування вулиць, у складi якої я перебував упродовж тридцяти рокiв. Керiвник комiсiї — заступник голови Київського мiськвиконкому Галина Миколаївна Менжерес зiбрала нас у своєму просторому кабiнетi й мовила з помiтним хвилюванням: «Сьогоднi у нас буде незвичне засiдання, ми заслухаємо представникiв творчих спiлок, якi напередоднi 1500-рiччя розраховують на позитивне вирiшення своїх звернень».
Вона налаштована була говорити ще, але до кабiнету несподiвано ввiйшли поети Дмитро Павличко та Павло Мовчан. Вона представила їх членам комiсiї i надала слово. Вiд iменi Спiлки письменникiв України поети просили однiй iз вулиць Києва присвоїти iм’я Бориса Грiнченка — українського фiлолога й полiглота, автора серiї словникiв української мови, завдяким яким Європа дiзналася про те, що є така мова — українська.
Композитор Олександр Бiлаш вiд iменi Спiлки композиторiв України просив одну з вулиць Києва назвати iм’ям Левка Ревуцького — українського композитора, який жив i працював у Києвi, присвятив йому симфонiчну поему.
Архiтектор Борис Приймак повiдомив, що архiтектори столицi просять назвати одну з вулиць iм’ям архiтектора Нiколаєва, автора концепцiї забудови Хрещатика, а другу — iм’ям iсторика архiтектури Миколи Закревського, який 1868 року видав друком двотомне «Описание Киева», i воно є неперевершеним у серiї києвознавчої лiтератури.
У запису на прийом того дня значилися представники й iнших творчих спiлок — художникiв, кiнематографiстiв, а також Академiї наук України, штабу Київського вiйськового округу, та несподiвано прийом порушив голова Київського мiськвиконкому Валентин Згурський. Вiн увiйшов до кабiнету Менжерес, за ним двоє молодих чоловiкiв.
«До нас прибули гостi з Москви, — мовив Валентин Арсентiйович, вказуючи на своїх супутникiв. — Я прошу вас вислухати їх i ухвалити вiдповiдне рiшення».
Пiсля нетривалої паузи пiдвiвся красивий, яскраво одягнений чоловiк i сказав: «Мене звати Анатолiй Меньшиков, я артист театру iменi Вахтангова, до цього служив у театрi на Таганцi. А мiсiя в мене вельми почесна: вiд iменi театральної громадськостi Москви прошу однiй iз вулиць присвоїти iм’я Володимира Висоцького, який несподiвано пiшов вiд нас у розквiтi творчих сил. У вiцi 14-15 рокiв Володя жив у Києвi, на вулицi Жовтневої революцiї».
І раптом пролунала реплiка, яка викликала дружний смiх: найстарiший член комiсiї Лiдiя Антонiвна Пономаренко заявила категоричним тоном: «Нi, ми не будемо вулицю Жовтневої революцiї перейменовувати на вулицю Висоцького».
Та ось уже погляди присутнiх зупинилися на iншому москвичi.
— Ви теж артист? — запитали в нього.
— Нi, — вiдповiв вiн. — Я анi артист, анi поет, анi композитор, я сусiд Володi Висоцького, Валерiй Нiсанов. У Москвi я живу на вулицi Малiй Грузинськiй, i там же, в одному пiд’їздi зi мною, жив, i Висоцький, тiльки вiн на восьмому поверсi, а я — на десятому. Його робочий день був надзвичайно завантажений, тому вiршi й пiснi вiн писав пiзньої ночi, а напише — одразу вiдчував потребу комусь нову рiч показати. Тодi й вiдчинялися дверi моєї квартири, i вiн просив: «Послухай, Валерiю...» Актор Анатолiй Меньшиков звернувся до вас вiд iменi театральної громадськостi Москви, а я — вiд iменi всiх москвичiв. Повiрте, вулицею Володимира Висоцького пишатимуться всi кияни.
Ювiлей Києва був, як кажуть, «на носi», час пiдштовхував, тому з рiшенням не тягнули. Воно сповiщало: «Вулицю Новопушкiнську в Ленiнському районi перейменувати на вулицю Бориса Грiнченка; iм’я композитора Ревуцького присвоїти центральнiй магiстралi Харкiвського житлового масиву (Дарницький район).
Коли пiдiйшли до вулицi Висоцького, запала пауза: всi знали, що опального барда не любить влада, тому його iм’я одразу «зарубають» такi монстри, як ЦК Компартiї України, Мiнiстерство культури України. А що, коли його iм’я подати «в пакетi»? Що й було зроблено: «Імена архiтектора Нiколаєва, Миколи Закревського, Володимира Висоцького присвоїти новим вулицям на житловому масивi Троєщина-Вигурiвщина», як вiн тодi називався».
І ось уже бригада «Київмiськсвiтла» знiмає тимчасову фанерну табличку «Нова-217 вул.» i встановлює постiйну — «вулиця Володимира Висоцького».
І дуже скоро ця вулиця почала iстотно вирiзнятися серед сусiднiх: тiшила око чистотою i порядком, зеленню газонiв i свiжiстю фарб, тут неможливо було побачити порожню пляшку, рваний пакет або обгортку вiд морозива. А коли мешканцi вулицi посадили вздовж тротуарiв саджанцi каштанiв та дубiв, i вони згодом почали кидати тiнь, усi побачили: це вже не вулиця, а широкий зелений бульвар. І ось уже Вiктор Андрiйович Лага, голова Ватутiнського райвиконкому, куди територiально ввiйшла Троєщина, вiдгукуючись на прохання мешканцiв, пiдписав розпорядження: вулицю Володимира Висоцького надалi йменувати бульваром. Що й пiдтвердили заново виготовленi таблички. І всi, хто мешкають на бульварi Володимира Висоцького, пишаються i бульваром, i тим, чиє iм’я вiн носить.
Новий час — новi назви
А потiм радянська Україна вiдiйшла в небуття, поступившись мiсцем незалежнiй Українi. На нашу комiсiю звалився безпрецедентний обсяг роботи, адже в Незалежнiсть столиця ввiйшла з вулицями на честь класикiв марксизму-ленiнiзму, росiйських революцiонерiв, членiв ленiнсько-сталiнського ЦК. Якщо iмена всiх цих людей добре сприймали в радянському Києвi, то в незалежному нiчого, крiм роздратування, вони не викликали. Узяти, примiром, вождя свiтового пролетарiату. Стало очевидним, що київська Ленiнiана гiперболiзована до абсурду — 28(!) об’єктiв. Ленiн у Києвi був представлений набагато ширше, нiж у себе на батькiвщинi — в Ульяновську. Не перераховуватиму всi 28 об’єктiв, але половину, для наочностi, назву: Ленiнський район, музей Ленiна, пам’ятник Ленiну, заводи «Арсенал» iменi Ленiна, «Ленiнська кузня», метрополiтен iменi Ленiна, трамвайне депо iменi Ленiна, станцiя метро «Ленiнська», вулиця Ленiна, бульвар Ленiна, вулиця Ленiнська, вулиця Іллiча, вулиця Володимира Ульянова, провулок Володимира Ульянова, вулиця Ульянових...
У Києвi тричi були представленi Дзержинський, Калiнiн, Кiров, Фрунзе, двiчi — вулицею й провулком Ворошилов, Будьонний, Жданов, а вже тих, хто був увiчнений однiєю вулицею, i порахувати важко. І найостаннiше «придбання» — площа Брежнєва.
Із проголошенням Незалежностi керiвник мiста почав iменуватися мером, i такими на стику епох були Леонiд Косакiвський, Іван Салiй, Олександр Омельченко. Усi вони досить активно спiвпрацювали з нашою комiсiєю, i робота з перейменування вулиць iшла успiшно.
Та ось на посаду мера прийшов Леонiд Черновецький. Мiське господарство було в занепадi, комунальнi пiдприємства не фiнансували, мiська казна була порожня, а новий мер почав iз того, що... призупинив дiяльнiсть нашої комiсiї, передавши її функцiї начальнику Управлiння з охорони iсторичного середовища Руслановi Кухаренку. До «честi» цiєї людини слiд вiднести те, що вiн жодної вулицi не назвав i жодної не перейменував — ця справа потребує глибоких знань, широти свiтогляду, та й вiдповiдальнiсть — чимала. Зате дав кiлька дозволiв: на територiї Києво-Печерської лаври вiдкрити... шашличну, поряд iз Софiєю Київською побудувати пiдземнi гаражi, вiд чого ця лiтописна мiсцевiсть почала осiдати. Одразу виникли протести громадськостi, мiлiцiя вiдкрила кримiнальнi справи.
Та незабаром подальшi подiї склалися таким чином, що змусили Леонiда Михайловича залишити Київ. Немовби передчуваючи це, вiн сказав:
«Я хочу передати вам теку з архiву моїх попередникiв, керiвникiв мiста. Якщо щось писатимете, наголосiть: Київ був першим мiстом СРСР, у якому з’явилася вулиця Володимира Висоцького, пiзнiше — бульвар».
Я взяв теку. На нiй значилося: «Матерiали по В. Висоцькому. 1982 р.». Усерединi була саморобна тонка брошура накладом 100 примiрникiв. Неважко було здогадатися: цю брошуру друзi Висоцького Анатолiй Меньшиков i Валерiй Нiсанов передали тодiшньому керiвнику Києва Валентиновi Згурському в далекому 1982 роцi... Матерiали цiєї брошури наводжу без коментарiв.
І ЦЕ ВСЕ — ПРО НЬОГО
«Життя не змiнюється миттєво. Те, з чим вiн боровся, я вважаю, — надовго, те, проти чого вiн поставав, — надовго, те, що вiн оспiвував, — також надовго.
Кожне поколiння знаходитиме в його творчостi щось своє, потрiбне йому».
Булат Окуджава
* * *
«Найкращi пiснi Володимира Висоцького — для життя. Вони — друзi людей. У його пiснях є те, що може пiдтримати тебе у скрутну хвилину, — є сила, нiжнiсть i розмах душi людської. А ще в них є пам’ять».
Роберт Рождественський
* * *
«Володя був дуже працездатною i, якщо так можна висловитися, працелюбною людиною: театральнi спектаклi, репетицiї, зйомки, сольнi концерти — ця безкiнечна гонитва забирала по вiсiмнадцять годин на добу. Навiть на вiдпочинку вiн не мiг сидiти склавши руки, нiчого не роблячи. Навпаки, завжди був чимось зайнятий, з кимось домовлявся, про щось дiзнавався, занотовував».
Марина Владi
* * *
«Володимир Висоцький за походженням своїм був передовсiм поетом. Це було закладено в його особистостi. Таким був сюжет його долi. І цiлком природно, що на таку особистiсть, як вiн, наклалася робота, вiдвага i те, чого не можна було зупинити, — спiшка пульсу i нервiв, шляхетнiсть усього життя. Таким i має бути справжнiй поет».
Белла Ахмадуллiна
* * *
«Я вважаю його роботи видатними акторськими звершеннями. Кого б вiн не грав — Гамлет, Жеглов, Хлопуша та всi його iншi образи вигiдно вирiзняються серед його найкращих акторських робiт. Тому що в них з’явився його «особистiсний звук».
Усi його театральнi ролi — це не лицедiйнi роботи, це крик його душi, його проблеми, його бiль.
У наше мистецтво вiн вклав цеглини правди, iстинностi — як справжнiй актор свiтового рiвня».
Михайло Ульянов
* * *
«Вiн явив диво перевтiлення, бо мiг раптом стати космонавтом, льотчиком, пiдводником, шофером або ж офiцером мiлiцiї. Його вiдчуття образу не знало межi, вiн вiдчував, думав i вчиняв точнiсiнько так, як людина, в образ якої вiн вживлявся».
Георгiй Гречко
* * *
«Не можна не погодитися з думкою, що творчiсть Володимира Висоцького — бiографiя нашого поколiння i нашого часу.
Через Висоцького нинi, наче крiзь призму, дивляться на наше поколiння i на десятилiття шiстдесятих, сiмдесятих рокiв».
Алла Демидова
* * *
«На пам’ятi мого поколiння не було людини, на яку б так вiдгукнулася публiка, як на Володимира Висоцького. Чому? Тому що люди, слухаючи Висоцького, згадують, що вони люди».
Вiктор Шкловський
МОНОЛОГИ
«Я почав писати свої пiснi через те, що почув пiснi Окуджави. Я вважаю його своїм хрещеним батьком, бо вiн мене пiдштовхнув: я до того часу багато написав вiршiв i раптом побачив, що можна, взявши iнструмент, написати ритмiчну основу до вiршiв, ще бiльше посиливши вплив цих вiршiв на зал. Я заспiвав деякi речi пiд рояль, пiд акордеон, потiм усе це якось спростилося до гiтари».
* * *
«Першу свою пiсню я написав у Ленiнградi 1961 року. Було лiто, я їхав у автобусi й раптом побачив поперед себе чоловiка, в якого на виднотi було татуювання — жiноче обличчя, а нижче напис: «Люба — я тебе не забуду». Менi чомусь захотiлося про це написати. Так з’явилася пiсня «Татуировка», тiльки замiсть Люби я для рими поставив Валю. Ось так i виникла перша пiсня».
* * *
«Сталося так, що я почав працювати в Театрi на Таганцi. Головний режисер помiтив i приязно поставився до того, що я пишу пiснi й сам їх виконую. Мої пiснi вiн одразу ввiв у нашi спектаклi. Я гадаю, що саме йому я зобов’язаний тим, що моє юнацьке захоплення — написання вiршiв — не закiнчилося на цьому. Зазвичай люди пишуть, а потiм кидають це, я ж продовжую писати, тому що мої вiршi у виглядi пiсень одразу потрапляли на сцену».
* * *
«Першi мої пiснi — то данина часу. Це були так званi «дворовi» або ж мiськi пiснi, ще їх чомусь iменували блатними. Це була така данина мiському романсу, який до того часу був забутий.
А далi сталося таке: коли я починав писати свої пiснi, то не розраховував, звичайно, що в мене будуть у майбутньому великi аудиторiї — скажiмо, стадiони або ж отакi великi компанiї, як сьогоднi...»
* * *
«Дружба, як на мене, не означає щоденно телефонувати один одному, вiтатися й позичати грошi. По менi, це бажання дiзнаватися одне про одного, чути й бути задоволеним хоча б тим, що мiй друг здоровий i хай би здоровим був би й надалi».
* * *
«Запитують, ким я себе переважно вважаю: поетом, актором чи композитором. Менi важко вiдповiсти на це запитання: я вважаю, що поєднання цих трьох жанрiв та елементiв мистецтва, яким я займаюся i роблю з них синтез — це, можливо, якийсь новий вид мистецтва. Але поки що термiна для визначення цього виду немає».
* * *
«Чи збираюсь я випускати книгу вiршiв? Я до того прагну, але скiльки часу збиратимусь — не знаю. А скiльки збиратимуться тi, вiд кого залежить вихiд моєї збiрки вiршiв, менi тим паче невiдомо.
Знаєте, ніж ставати прохачем i оббивати пороги видавництв, вислуховуючи побажання про те, як переробляти рядки i таке iнше, — то вже краще я сидiтиму й писатиму».
* * *
«На Заходi авторськi пiснi (у нашому розумiннi) називають «пiснями протесту». Коли одного разу менi переклали кiлька таких пiсень, я побачив, що в них i близько немає нiчого схожого на те, що, скажiмо, роблю я, або Булат Окуджава».
* * *
«У Францiї свої записи я робив не з оркестром Поля Морiа, як нинi чомусь говорять. Рiч у тiм, що там були дуже хорошi оркестранти. І не випадково першу свою платiвку я записав iз тими оркестрантами, а жартiвливi й розважальнi пiснi — у супроводi двох гiтар. Узагалi менi так мало треба, щоб був гарний настрiй. Наприклад, менi треба, аби був хороший супровiд, коли виконую серйознi пiснi, коли ж жартiвливi — нормальна реакцiя на гумор».
* * *
«У чоловiковi найперше цiную поєднання доброти, сили й розуму. Коли пiдписую свiтлини юнакам, пiдлiткам i навiть дiтям, обов’язково пишу: «Зростай сильним, розумним i добрим», а дiвчатам дещо iнше: «Будь не лише розумною, а й вродливою, гордою».
* * *
«Менi кажуть, що з моїм голосом я мав би спiвати рок-н-рол, але це ви чули тисячу разiв, таких ансамблiв мiльйони, тому рок-н-рол я не спiватиму, а займатимусь своєю справою, яку дуже люблю.
Але хотiв би, аби глядачi й слухачi розумiли, яким важким є шлях до гармонiї, коли вiрш i пiсня хвилюють душу людини. Оце людське хвилювання я оголосив основою своєї творчостi — у кiно, в театрi, в пiснi. Наголошую: тiльки хвилювання допоможе сприйняти все те, що я роблю на сценi».
* * *
«Я не один раз чув, як спiвають «пiд мене». Дехто вважає, що треба подихати у кватирку холодним повiтрям, випити холодного пива або зiрвати голос. І буде «пiд Висоцького». Заявляю привселюдно: це неправда, тому що в мене такий голос був завжди i з ним я нiчого не робив, тим паче пива холодного не пив, тому й витримую по п’ять виступiв по двi години кожен перед такою ж аудиторiєю, як оце зараз — i нiчого!»
* * *
Дуже поважаю все, що зробив Шукшин. Я знав його близько, зустрiчався з ним, часто розмовляли, дискутували, i менi дуже шкода сьогоднi, що так i не вдалося знятися в жодному з його фiльмiв. Зате на все життя залишусь їхнiм постiйним глядачем. У даному випадку це означає для мене навiть бiльше, нiж бути учасником i виконавцем ролi в якомусь iз його фiльмiв...»
* * *
«Мiж естрадою й авторською пiснею — двi великi рiзницi, як кажуть в Одесi. Тому що естрадна пiсня передбачає великий оркестр, яскраве видовище, весь час там щось миготить, свiтить яскраве свiтло. І якщо цю частину прибрати з естрадної пiснi — видовищну частину — естрадна пiсня багато що втрачає».
* * *
«Питання про особисте життя, сiм’ю, щастя, кар’єру, обов’язок менi ставлять досить часто. Сiм’я — це дуже добре, щастя — ще краще, кар’єра також не завадить, обов’язок — безумовно.
Запитують також i про те, чому я такий сумний. Гадаю, що питання це не через турботу про моє здоров’я, а лише тому, що всi бажають пiдбадьорити мене. Цього зовсiм не треба. Я абсолютно впевнений у собi, у справi, яку роблю».
* * *
«Я її не дуже сильно вiдчуваю — популярнiсть. Річ у тiм, що коли продовжуєш працювати, то немає часу на те, аби звертати увагу на цi речi. Аби перестати працювати, є саме оцей спосiб — спочивати на лаврах, вiдчувши популярнiсть свою. Менi здається, що допоки вмiю тримати в руках олiвець, допоки в головi обертаються якiсь думки, продовжуватиму працювати. Тож я позбавлений того, щоби помiчати, коли став популярним. Популярнiсть, якщо хочете, навiть заважає менi. У чому причина? Не знаю».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
