Марія Бурмака: Мої мелодії пішли вже між люди, як народні

«Мене прийняв театр»

— Маріє, вітаємо з дебютом. Не було страшно виходити на сцену?

— Трішки було. Коли я прийшла в театр і мене запитали, який у мене театральний досвід, я чесно відповіла: «Жодного». І я досі не знаю, чи вдалося мені це, чи ні, але мені подобається те, що я роблю. Були репетиції — лише я знаю, як я на них встигала між концертами і телевізійними проектами, але я сприймала це як фантастичну нагоду навчитися акторській майстерності. Дуже багато мені допоміг режисер вистави Андрій Май — я вважаю його одним із найкращих молодих режисерів. Я йому казала: «Я боюся, що вам усе зіпсую». Але згодом мені почало все вдаватися. Допомогли і підтримка художнього керівника театру Франка Станіслава Моїсєєва, і поради Олексія Зубкова, який грав одночасно ролі і Санти, і Продавця повітряних кульок, і Супермена, і Тата. Перед початком першої вистави я подумала: «Або це буде фурор, або це буде повний провал». Але, судячи з реакції глядачів, їм сподобалося. А головне — після першої прем’єри прийшли театральні критики, завідувач літературною частиною театру Франка і сказали, що мене театр прийняв.

— Ти у цій виставі ще й автор пісень та текстів. Зазвичай такі пісні пишуться тоді, коли власні діти ще маленькі, адже вони розраховані на вік 4-10 років. А твоя Яринка давно уже вийшла навіть з підліткового віку. Чому ти зацікавилася дитячою тематикою саме зараз?

— Усе почалося з альбому дитячих пісень, який я записала чотири роки тому за сприяння моїх друзів, дизайнерів Анатолія і Віктора Данилюків. Ще тоді я звернула увагу, що в садочках і школах є дуже мало гарних пісень для дітей. Максимум, що робиться — це перекладають українською популярні радянські пісні, які ще ми і наші батьки співали. Частину текстів я написала сама, а частину розшукала в антологіях дитячих віршів, як, наприклад, «Хлопчик Помагай», який звучить у виставі. Тобто — було завдання написати гарні пісні для малесеньких дітей, які їх співатимуть. До речі, в альбомі є ще багато пісень, які не увійшли у виставу.

Після виходу диска я отримала багато гарних відгуків. Я була у Британії минулої весни і бачила, що дитячі мюзикли мають там велику популярність. І я загорілася ідеєю створити щось подібне на основі музичного матеріалу. Отак ідея диска трансформувалася у виставу і я дуже цьому рада. Наприкінці серпня я подзвонила Станіславу Моїсєєву, і він сказав: так, робимо. Після того, як робота почалася, я записала ще три пісні: це була пісня Остапчика, пісня Містера Ніхто й остання пісня. Слова до перших двох написав мій тато, який теж був на виставі і йому вона дуже сподобалася.

— Складно було вплести пісні в єдиний сюжет?

— Ми об’єднали в сюжет кілька тем, кожна з яких має своє значення і до кожної є своя пісня. У нас є тема Продавця повітряних кульок, є тема Санти. Зрозуміло, чому Санта: це у виставі комічна роль ; Святий Миколай тут був би не зовсім доречним, а питання діда Мороза навіть не стояло. Є тема Супермена. Є тема вчительки Караоке. Є тема Мами.

— Як думаєш: вдалося донести до глядачів те, що хотілося?

— Хочеться сподіватися. Принаймні, якщо після вистави діти верещать від захвату і довго не хочуть розходитися, то це вже не марно. А завоювати дитячу довіру не так просто. Зверніть увагу: зазвичай дитячі вистави робляться в яскравих декораціях, з купою акторів, а у нас — практично порожня сцена, якісь проекції на стіну, сім акторів, які дві години тримають увагу залу і на хвилину її не випускають. Це те, що називається сучасний театр. І діти це сприйняли. Як Іван Малкович написав вірш, що «і тане в роті шоколадка, в сердечку віра прибуває». Отак і дітки — виходять із зали і співають: «Можна бути песиком, можна бути котиком» — і віриться, що через багато років ці діти будуть своїм дітям співати ці пісні.

— Буде продовження?

— Має бути. Зараз закінчилися новорічні прем’єри. Наступна вистава буде 7 лютого, можливо, ще одна — у березні. А взагалі у нас є ідея зробити це гастрольним варіантом і поїздити з цією виставою по Україні. Запрошення уже надходять.

«На осінь планую сольний концерт»

— Яким для тебе видався 2015 рік?

— Я дуже добре пам’ятаю, як я його зустрічала і написала у «Фейсбуці» про те, що мрію цей рік прожити «малими кроками»: сьогодні — на сьогодні, максимум — на завтра. У мене не було постійної роботи, я не знала, чи будуть концерти, ми не знали, що буде з економічною ситуацією в країні, з комунальними платіжками, яких усі боялися. Тому я планів великих не будувала.

Насправді рік виявився дуже успішним. Я вперше побувала в Британії, куди мене запросили активісти організації «Лондон-Євромайдан». Хочу їм низько вклонитися за ту підтримку, яку вони надавали і надають бійцям АТО. Вони мені показували свої книги, де до копієчки розписано звіт, що куди пішло.

Інший концерт був присвячений збору коштів на лікування бійця Сергія Товстика, який на війні втратив обидві руки і потребував сучасних протезів. Коли я була в Америці, побачила, яка кількість людей витрачає свій час і кошти для того, щоб допомогти нам. І так — по всьому світу, де є українці. Тому, коли Президент сказав, що ми б у цій війні перемогли б і без волонтерів, він був геть неправий. По всьому світу діаспора нам допомагає, і це приємно. Також цього року я побувала в Албанії і в Польщі — у Вроцлаві.

А ще я цього року започаткувала на «ЕспресоTV» програму, яка називається «Культ-Експрес». Ми їздимо з камерою різними цікавими точками і я намагаюся подати максимально цікаву інформацію про різні події, які відбуваються в культурному житті Києва та інших міст.

— Кілька років тому на ТВі закрилася твоя програма «Музика для дорослих», де ти знайомила всіх із «неформатними», але стильними українськими гуртами і виконавцями. Немає бажання відродити цей проект?

— Усе може бути. Напередодні Нового року, коли у парламенті тривало обговорення бюджету, Микола Княжицький (натхненник «ЕспресоTV») запропонував мені провести замість нього програму «Вечір з Миколою Княжицьким». А після ефіру раптом запропонував мені: «А чи не хочеш ти вести цю програму постійно?». Я сподіваюся, що після різдвяних канікул я, крім програми «Культ-Експрес», вестиму ще один проект, куди знову запрошуватиму цікавих музикантів.

— Зараз, до речі, в соцмережах триває обговорення новорічних програм на провідних телеканалах, де не знайшлося місця ні для української мови, ні для української пісні. А взагалі, є ця українська пісня, чи проблема в іншому?

— Пісня є, але що ставити в ефір, вирішують генеральні продюсери каналів. Я жодним чином не можу на це вплинути. Колись я подала свою кандидатуру до Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, але достатньої кількості голосів не набрала. Тому я жодним чином не можу впливати на політику каналів. А роблю те, що мені під силу. Ми перед Новим роком на «ЕспресоTV» запустили ініціативу — запропонували нашим музикантам надсилати кліпи зі своїми привітаннями. І їх виявилося стільки, що я з певністю можу сказати, що українська пісня була є і буде. А пости в «Фейсбуці» насправді нічого не вирішують. Треба щось робити конкретне. І я роблю, що можу.

— Цього року ти зламала ще один стереотип себе як індивідуальної співачки і записала кілька дуетів.

— Так, і це виявилося дуже цікавим. Я записала дует із Кирилом Карабицем і взяла участь у його концерті «Мадонна Україна». Із Петром Чорним та його циганським колективом я записала пісню Миколи Мозгового «Золотиста осінь». А ще мене попросив написати пісню Олександр Пономарьов і ми заспівали «Лінію» удвох на його концерті 17 грудня в Палаці культури «Україна».

— А сама не плануєш вийти на сцену «України» з власним концертом?

— Я свій виступ у палаці «Україна» планувала ще влітку минулого року. Але дитяча вистава забрала всі сили і не було часу на підготовку. Тому я сподіваюся це перенести на цей рік, очевидно — на осінь, бо на весну уже є свої плани. Хочеться, щоб це був не тільки мій концерт, але й запросити туди інших музикантів, яким я писала пісні. Це й Олександр Пономарьов, і Петро Чорний, й Ірина Білик.