«Скажена» підтримка

Коли мова заходить про операцію «Френтік», то в першу чергу згадують американські авіабази в Полтаві, Миргороді та Пирятині в часи Другої світової війни. Американські авіабази в СРСР! Американські авіабази в Росії! Вслухайтеся і вдумайтеся в ці слова. Знаючи минулі та сьогоднішні стосунки США з радянською, а тепер і з путінською Росією, можна сказати, що це унікальне, навіть абсурдне, явище... Таке може тільки наснитися. Більшість населення в Україні й у Росії про таке й не чули, бо як замовчувалися дружні стосунки СРСР iз фашистською Німеччиною, так замовчувалася і військова співдружність з американськими вояками. Якщо у першому випадку причиною замовчування була ганьба, то у другому випадку Росії не хочеться показувати, що й зі США не завжди ворогували. Навпаки! Під час Другої світової війни на мільйони доларів СРСР отримував від американців і їжі, і військової техніки, і пального, і сировини для виробництва танків і літаків... І якщо у путінській Московії не визнають внесок у перемогу над нацистами нас, українців, то чому ж вони будуть згадувати добрі справи американців, якими вони зараз лякають дітей у школах?..

Але факти не викинеш із пам’яті історії Другої світової війни. Нинішня цивілізація дає достатньо технічних можливостей фіксації подій. Присутність американців на Полтавщині добре зафіксовано на фото- і кіноплівках військовими кореспондентами, як американськими, так і радянськими. На жаль, перший американський фотокореспондент, що прилетів до Полтави, загинув разом із підбитим літаком, повертаючись з України на базу у Великобританії. Німці знайшли його фотоплівки і таким чином дізналися про існування американських аеродромів у СРСР. Але американці люблять фотографуватися, і в архівах залишилося безліч фотознімків тих подій, які викладені в інтернеті, надруковані в газетах, книжках. Марко Конверсіно представив лише невеличку частину фотоархіву, бо зосередився на глибинному вивченні причин розробки операції та на її детальному описі й результатах, а фотографії чекають на окрему публікацію.

Спецоперація з човникових авіаударів по противнику виникла у головах начальників штабів Військово-повітряних сил США задовго до початку Другої світової, бо стратегічній авіації відводилися головні ролі у військовій політиці США. Не одне покоління американських льотчиків виховувалося на доктрині стратегічних бомбардувань. Відповідно до цієї доктрини не тільки навчали пілотiв, а й виробляли літаки-фортеці В-17. Радянська Росія, навпаки, робила акцент на тактичній авіації. Тому, коли Сталіну союзники запропонували механізм бомбардувань стратегічних об’єктів фашистської Німеччини та її сателітів, використовуючи радянські аеродроми, він довго не погоджувався. І, мабуть, не тільки від нерозуміння тактики «човникових» бомбардувань, а, швидше, від самої можливості бачити в СРСР кількість американців, набагато більшу від їхнього дипломатичного корпусу.

Усе ж наприкінці 1943 року під тиском Рузвельта і Черчілля генералісимус всєя соціалістичної Московії дав добро: американські бомбардувальники тепер зможуть вилітати з авіабаз в Італії та Великобританії, скидати бомби на визначені цілі (в основному, військові заводи вермахту та нафтові сховища) і летітимуть далі на Схід, на аеродроми біля Полтави, Миргорода та на летовище між Пирятином і Гребінкою. Там літаки поповнюватимуть пальне та боєприпаси і знову летітимуть назад через весь фронт, скидаючи бомби на об’єкти ворожої інфраструктури. Такий механізм бомбардувань давав можливість уникати прямих зіткнень із німецькими літаками та досягати цілей на далеких відстанях, він же й отримав назву — операція «Френтік», що у перекладі означає «навіжений», «скажений». Статистичний підсумок операції «Френтік», за словами американського автора, такий: «За період із 2 червня по 19 вересня 1944 року проведено 117 місій аерофоторозвідки з використанням F-5, які прямували чи вилітали з радянських авіабаз. Зокрема, йдеться про 33 місії з Італії, 29 — до Італії, 6 — із Великої Британії, а також 49 — iз баз та на бази в Україні».

Завдаючи ударів по гітлерівцях iз повітря, союзники розпорошували їхні сили і давали змогу з меншими втратами відкрити другий фронт. Автор книги наводить цікавий факт маніпуляцій Сталіна перед відкриттям Другого фронту. Аби прискорити наступ союзників із Заходу (а перше звернення про допомогу Європи і США Сталін зробив уже через місяць після нападу Гітлера на СРСР), Сталін поширював чутки серед дипломатів про сепаратний мир між СРСР та фашистською Німеччиною. А може, то були і не чутки...Та США з Великою Британією все одно боялися такого розвитку подій і поквапом 6 червня 1944 року висадилися у Франції. А операція «Френтік», до речі, розпочалася всього на чотири дні раніше, 2 червня того ж року. Тут Марк Конверсіно дає скептичну оцінку внеску даної операції в успіх Другого фронту, бо надто пізно почали і не так ефективно, як очікувалося. Хоча й вилетіло з Італії на першу бомбардувальну місію 70 машин В-17 та 50 винищувачів супроводу, але німецьку авіацію не могли так швидко перенаправити на нову, уже східну загрозу, що полегшило б завдання військам союзників у Нормандії.

Скепсис Марка Дж. Конверсіно на цьому не закінчується. Він узагалі підтримує деяких дослідників та деяких учасників тих подій і оцінює спецоперацію «Френтік» як невдалий проект. У нього ж і підзаголовок книги недвозначно звучить: «Провал операції «Френтік» 1944-1945». І не в останню чергу негативна оцінка виходить через 22 червня 1944 року. Це один із найтрагічніших днів у історії Військово-повітряних сил США. Саме цього дня, а точніше ночі, німецька авіація налетіла на авіабази Полтавщини, де стояли після польотів американські літаки, і вщент розгромила більше половини. Тому історики іноді називають цю подію Полтавський Перл Харбор...

Та не все в цьому світі вимірюється воєнною доцільністю. Хоча сім бомбардувальних місій Полтавської операції зробили неабиякий внесок у розгром промислової інфраструктури нацистської Німеччини, яка працювала тоді, як машина смерті. А останній (18 вересня 1944 р.) човниковий маршрут американських бомбардувальників із Великої Британії до України був і гуманітарний, і гуманний, бо пролягав через Варшаву, де поляки повстали проти нацистів. Американці скинули на парашутах заблокованим варшав’янам їжу, зброю, одяг, медикаменти. А в цей час на сході, за декілька кілометрів від польської бунтівної столиці, стояли радянські війська і мовчки чекали, поки німці придушать голодних повстанців, бо вони, бачте, поляки не комуністичного віросповідування і їх не треба рятувати... Чим не приклад російсько-радянського політичного нацизму та расизму?

Що таке радянська ідеологічна ксенофобія, відчули на собі й американці, які поселилися на українській землі. Українці приймали прибулих американців привітно і щедро. Хоча після кількох десятиліть радянської самоізоляції місцевим жителям незвично було бачити чужоземців на вулицях Полтави, Миргорода та Пирятина, вони щирими посмішками вітали американців, знайомилися з ними, гостинно запрошували до себе в гості, частували їх, по вихідних організовували для гостей концерти, танці... Усе йшло добре, по-людськи, аж поки в Кремлі не побачили в щирому братанні українського й американського народів загрозу для радянської Росії. Формальним приводом до «закручування гайок» стали бійки в офіцерських кафе, чорний ринок американських товарів та відверті залицяння заокеанських пілотів до українських дівчат... Загрозою також вважалися й американські журнали, які присилали на авіабази Полтавщини зi США і які дивним чином попадали до місцевих читачів. Дійшло до того, що жінок, які прогулювалися вулицями міст з американськими авіаторами, привселюдно ображали, обзивали непристойними словами, а то й били, просто на очах ошелешених американців.

НКВС також почав прискіпливіше перевіряти й американських перекладачів, які дуже часто були вихідцями з сімей українських чи російських емігрантів і були вороже налаштовані до всього радянського. Щоб не сваритися з радянською стороною, американське командування почало виселяти з України офіцерів та рядових, які відкрито висловлювали свою антирадянську позицію. Уряд США добре розумів політичні примхи Москви, тому свідомо йшов на поступки заради головного — розвинути добросусідські відносини з СРСР та отримати дозвіл на розміщення подібних авіабаз іще й у Приморському краї для війни з Японією. Однак наступ Радянської армії на західному фронті давав Сталіну впевненість у перемозі й робив його незговірливим. Втрачала сенс і сама операція «Френтік» — Східний фронт наближався до кордону Німеччини і не потребував дальніх перельотів союзницької авіації. Проте Східне авіакомандування США залишило на Полтавщині невеличкий контингент військ в Україні до кінця війни.

А тим часом, як пише Марко Конверсіно, після завершення семи бомбардувальних місій у Європі американські солдати почали нудьгувати без діла, що призводило до нових конфліктів із радянськими військовими та місцевими жителями. Це не було систематично, але усім ставало ясно, що американським авіабазам залишилося існувати тут недовго і прощальний настрій передавався з неабиякою швидкістю. За домовленістю сторін, американські війська залишали на місці більшість техніки, обладнання, побудованої інфраструктури тощо. А це не так мало, бо коли вони приїхали на полтавську землю, після німецьких нацистів тут майже нічого не залишилося вцілілим і треба було багато зробити, аби відбудувати аеродроми та навколишню інфраструктуру. Для прикладу, летовище під Гребінкою не мало твердого покриття, на ньому росла трава... Перший інспекційний літак не міг там навіть сісти. Лише завдяки матеріально-технічній підтримці США та завзяттю місцевих робітників цей аеродром було пристосовано для злетів та посадок винищувачів Р-51, яких іще називали «мустангами». Ще більше було зроблено на летовищах Миргорода та Полтави для важких В-17.

Але головний результат операції «Френтік», на мою думку, був не політичний і не воєнний, а суто людський. Український народ вперше віч-на-віч зустрівся з представниками народу американського, збагатився його здобутками, поглядами на життя і поділився з ним своїми духовно-матеріальними цінностями. Тоді українців тримали в радянських ланцюгах, не даючи пізнавати навколишній світ, і американські авіатори, учасники операції «Френтік», майже на рік прорвали цю ідеологічну блокаду саме для Полтавщини. Як вдячність за це 1994 року полтавці поставили в обласному центрі пам’ятний знак авіаторам, учасникам згаданої операції, та щороку відзначають дату початку операції «Френтік» громадсько-культурними заходами. Минулого місяця, наприклад, у рамках Днів Америки в Полтаві в обласній науковій бібліотеці імені Івана Котляревського відбулася презентація і нашої книги, наукової монографії Марка Конверсіно «Спільна війна...». Про дружбу пам’ятають і не тільки полтавці. Вся Україна вдячна уряду США за підтримку в цей нелегкий час. Українсько-американська дружба набуває особливих, можна сказати, символічних рис саме сьогодні, коли російські війська захопили Крим та Донбас. Росія, колишній партнер по антигітлерівській коаліції, сама стала окупантом, загарбником українських земель, тож тепер вона на протилежному боці закону і добра, а значить — і на протилежному боці нинішнього глобального фронту, де США та Європа допомагають Україні вистояти перед агресором: спільна війна продовжується...