Процесуальна непохитність

«Я майже весь час мав підвищену стипендію...»

— Олеже Федоровичу, як сталося, що ви перестали бачити?

— Це був 1973 рік. У другому класі я втратив зір і перейшов зі звичайної сільської школи у спеціалізовану школу-інтернат у Києві. Там закінчив 9 класів, оскільки у спецшколах навчання було 9-річне. На жаль, англійську тоді не було можливості вивчати, не було спеціалізованої літератури для незрячих. А більшість творів художньої літератури можна було знайти в спеціалізованих бібліотеках. Коли ще не було цифрової техніки, книжки та інші матеріали начитувалися на магнітофонні бобіни, отож незряча людина могла слухати відповідні тексти. Потім була львівська школа №100, університет...

— Як відбувалося навчання?

— Студентські роки найбільш пам’ятні у моєму житті. Такими їх зробили одногрупники та однокурсники, а також студенти різних факультетів. Ми дружимо й досі, курс у мене був дуже успішним. Мене всі поважали, я був студентом дисциплінованим, навчався добре. Відвідували театри, кінотеатри: я сприймав інформацію на слух і жодного дискомфорту не було. Я майже весь час мав підвищену стипендію, вона була, як мінімальна заробітна плата.

Мені допомагали в навчанні й побуті друзі, адже спеціалізованої літератури для незрячих на той час не було. Конспектував лекції шрифтом Брайля, це мені дуже допомагало при складанні іспитів. В основі цього шрифту лежить комбінація шести крапочок. Особа, яка має вади зору, наколює грифелем, заточеним за принципом шила, по цих крапках. Вони можуть означати букви, цифри, розділові знаки або хімічні та математичні символи.

— Коли почали адвокатську практику?

— Після розподілу за державними умовами. Мене направили юристом на підприємство у Вінницьку область. Через клопотання перерозподілили у Черкаську колегію адвокатів. Колегія запропонувала мені Чигирин і місто Умань. Я обрав Умань. З 1 серпня 1989 року я стажувався, а після іспитів, з 1 лютого, вже працював як адвокат. За 25 років стажу клієнтів було десятки тисяч, а результативність у відсотковому співвідношенні — 95 відсотків на 5. І ці 5 відсотків програних могли бути теж успішними, але, буває, ти бачиш, що справа успішна, а суд ухвалює рішення не на користь клієнта.

«Ми вже 28 років разом...»

— Хто допомагає працювати? Адже ваша робота пов’язана з документацією...

— Допомагає дружина, Тетяна Борисівна Мельник, вона теж адвокат. Вона завжди зі мною і в будь-який момент може зачитати судову практику чи закон. Добре, що сьогодні все законодавство можна знайти в інтернеті. Спецлітератури немає, але не впевнений, що вона потрібна, адже незрячих адвокатів дуже мало. Зі мною у київській школі навчався Сергій Кириченко, він закінчував Київський національний університет імені Тараса Шевченка, зараз працює адвокатом у Дніпропетровську. Чув, іще є незрячий адвокат в Одесі...

— Як організовано ваш робочий день?

— Майже щодня у нас призначені справи в суді. Якщо немає судових процесів, то приймаємо відвідувачів. Крім того, постійно працюю над собою, опановую нове законодавство, прийняте в останні дні чи тижні. Звісно, і в цьому мені допомагає дружина.

— А як познайомилися з дружиною?

— На весіллі наших спільних друзів. Мій друг був на мотоциклі, і дівчата попросили підвезти їх до села. Друг погодився. Зав’язалися стосунки — у мене з Тетяною, а у друга — з сестрою. Я одружився у 1987 році: ми вже 28 років разом.

— У вас і дочка — юрист?

— Так, це було все прищеплене доньці, вдома було багато літератури юридичної, ми її виписували — «Радянське право», «Судова практика» та інші. І вона вирішила вступити до Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Зараз працює в Господарському апеляційному суді.

— Як живуть люди з вадами зору в більш розвинених країнах світу?

— Однозначно, краще, ніж в Україні. У 2003 році в Умані була конференція з американськими суддями й адвокатами. На жаль, у нас законом майже не передбачено пільг від держави по роботі. На сьогодні в нашій державі особа з вадами зору не може працювати суддею. У них навпаки: суддя — це виборна посада, і, згідно з Конституцією США, є всі умови для роботи: призначаються помічники, які читають йому рішення і вироки та ведуть документацію.

На мою думку, американська система більш досконала, адже немає обмеження в правах людини. Зрозуміло, що інвалід не може стати працівником правоохоронних органів. Прокурором теж ніхто не візьме незрячого, але людина з інвалідністю у сфері опорно-рухової системи може працювати.

«Приміщення хочуть незаконно «прихватизувати»...

— Вас як фахівця знають в усій Україні. Хто ваші клієнти і якими принципами керуєтесь?

— Дійсно, я вів цивільні, господарські та кримінальні справи у різних областях. Якщо особа хоче, щоб я її захищав, і я бачу перспективу успіху справи, то ми працюємо. Щодня клієнти приходять на консультацію. В радянські часи консультації були безкоштовними, і коридор був переповнений, потім стали платними, але клієнтів не поменшало.

Мій захист полягає у тому, щоб якщо людина не вчиняла правопорушення, то її визнали невинною, якщо вона все ж його скоїла і кається, то захисник має зробити все для пом’якшення покарання. У мене був певний період у 1990-х роках, коли було багато справ по вбивствах. Пригадалася справа, коли семимісячну дитину взяли за ніжку і вбили об стінку... Я захищав людину, яку вбивця підставив, напоївши горілкою, — це було в Умані. Мого клієнта не засудили за вбивство. А справжній убивця цієї дитини був засуджений, це був співмешканець мами дитини. Спершу він був засуджений за інші злочини, а зізнався у вбивстві, вже відбуваючи покарання, коли вже сплив термін притягнення до відповідальності.

— Чи приходять по пораду молоді адвокати?

— Приходять і молоді адвокати, і особи, які працюють у правоохоронних органах, судах. Запитують мою думку щодо справ, які є в їхньому провадженні. Якщо я не беру участі у справах, то висловлюю свою думку, спираючись на законодавство та судову практику. Я працював і в радянські часи і тепер, у незалежній Україні, і можу сказати, що за аналогічними справами бувають різні рішення.

Напевно, простіше було працювати в радянські часи. Була певна кількість адвокатів на кожен район. Визначалася вона за певною пропорцією населення. Наприклад, у 1989 році було 15 адвокатів на Умань і район. І більш пропорційний розподіл був. На сьогодні ж можна нарахувати понад 40 адвокатів, крім того, приблизно стільки ж людей, які ведуть цивільно-адміністативні справи, які не мають свідоцтва, але є за фахом юристами. Зараз дуже велика конкуренція.

— У цьому офісі ви працюєте понад 25 років, але він абсолютно не пристосований для незрячої людини. Чому держава вас не забезпечить належними умовами, адже ви один iз найкращих адвокатів України?

— Знаєте, ми були б раді тому, що є, але і це хочуть незаконно «прихватизувати». Є проблема, яка стосується не тільки мене особисто, а й моїх колег: це і Мельник Тетяна Борисівна, і Верещак Павло Миколайович, і Мельницька Наталія Іванівна, і Кільбанська Антоніна Іванівна. Це приміщення безпідставно перейшло у власність територіального управління судової адміністрації Черкаської області, яка незаконно отримала свідоцтво про право власності у 2012 році. Наразі відкриті кримінальні провадження за фактом видачі свідоцтва, — щодо працівників БТІ, які на той час виготовляли проекти рішень та свідоцтва, а також працівників судової адміністрації і виконавчого комітету Уманської міської ради і бюро технічної інвентаризації в місті Умань.Це рейдерство.

— Яка історія цього приміщення?

— Воно побудоване в 1971 році адвокатами Черкаської області, зокрема Умані. У 1969 році було надане рішення про будівництво. Починаючи з 1990 року, Черкаська колегія адвокатів не мала можливості фінансувати приміщення та робити поточні ремонти. Всі ремонти проводилися упродовж 25 років за власні кошти адвокатів, які тут працюють. Заміна системи опалення, вікон — iз дерев’яних на пластикові, стелі та підлоги, меблів. Ми оплачуємо комунальні платежі. Не так давно Спілка адвокатів звернулася до суду — судовий процес тягнеться вже три роки. Поки ми не можемо домогтися істини, хоча вона є явною.