Дощ, як із відра, у Києві, і парасолька не рятує, а квиток на потяг аж на вечір. Тож вирішила перечекати в музеї — давно не випадала нагода трохи себе «побалувати» таким відпочинком. У Національний музей історії України прийшла втомлена, змокла і роздратована (ніяк не могла знайти потрібної вулиці). Співробітниця музею, яка зустріла в вестибюлі, забрала мокру парасольку, запропонувала... воду, печиво. Десь нагорі чулися голоси, про щось дискутували. Коли піднялася, здивувалась великій кількості молоді, що слухала лектора. Як виявилось, це лекторій «Відкрита школа історії». Тема про наслідки Другої світової для України зацікавила, тож долучилась до обговорення. Пожалкувала, що не киянка і не зможу відвідувати такі цікаві лекції. Та з’ясувалось, вони представлені і в iнтернет-просторі.
Вразила своїм трагізмом експонована в музеї виставка картин народного художника України Валерія Франчука «Розгойдані дзвони пам’яті», присвячена Голодомору. (Я вже давно збираю і оприлюднюю свідчення очевидців того геноциду). Шкода було, що її не бачитимуть мої земляки-конотопці. Втім, за сприяння директорки музею пані Тетяни Сосновської, ми отримали фотоматеріали, які використали на загальноміських заходах до роковин Голодомору.
Сподобалася своєю творчою новизною експозиція, присвячена воєнним подіям на сході. Але найбільше часу я провела в залі, де представлена реставраційна діяльність музейників. Просто не віриться, як вдалося відновити, здавалось, безнадійні експонати.
Музей живий, так не схожий на колишній, із порожніми залами та похмурими наглядачами по кутках. І я подякувала Богу за рясний дощик, саме завдяки якому я так гарно провела час у доброзичливій, гостинній атмосфері. Вже виходячи з музею, побачила дошку «Що ти дізнався з історії України?» Поряд з більш розлогим описом вражень діти своє захоплення виражали короткими, звичними: «Супер!», «Музей класний», «Тут кльово!», «Я люблю Україну і музей». До сердечок, намальованих дітками, я домалювала і своє.
Зоя ШАЛІВСЬКА
Конотоп, Сумська область