Пам’ятаю, як після ХХ з’їзду партії (а вона тоді була одна) ми, школярі Стройненської восьмирічки Свалявського району Закарпатської області, громили гіпсову статую Сталіна у фойє школи. Вождя рознесли на шматки — на пам’ять про тоталітарне минуле. Мені тоді дістався ніс...
Однак минуле затрималося до січня 2014 року, коли історичний сюрреалізм підніс нам сюжет неймовірний, непередбачуваний: розпочався всеукраїнський ленінопад. Один за одним падали леніни і його соратники, деякі з них тепер мирно лежать у дворі однієї з київських контор, а поруч не дуже гідні персонажі — всеукраїнський староста відпочиває під деревами, Свердлов крізь пенсне спрямував погляд у майбутнє, портфельчик із розстрільними списками під пахвою...
Так проходить земна слава. Давні мудреці, як завжди, мали рацію. Коли по «монументальній пропаганді» повзають діти — вона смішна.
Звичайно, сьогодні навколо закону про декомунізацію киплять пристрасті: мовляв, статуї за що? І ось уже прозвучало: вандалізм! Це наша історія, це пам’ятки мистецтва — їх треба берегти. Геть руки від комуністичної монументальної пропаганди, якщо вона талановита, заявила нещодавно редактор журналу «Арт-Україна» Аліса Ложкіна.
Даруйте, хіба ці залізні та гіпсо-бетонні монстри можуть навіть із поправкою на епоху шануватися пам’ятниками? Хіба не вандалізмом було спотворити Київ, засунувши Гоголя подалі від очей людських? Ні, не гоже було Петровському принародно «сидіти» в кріслі в самісінькому центрі Києва. Скажу більше (не вважайте за підбурювання) — не місце двом похмурим головам чекістів на Либідській площі навпроти майбутнього кафедрального собору УПЦ Московського патріархату. А не бентежить вас жест Щорса на бульварі Шевченка — кого і куди він кличе? А бюст бородатого Маркса у дворі фабрики «Рошен»? А київська бетонно-залізна баба з мечем, що нависла над Лаврою, не бентежить?
Скажемо головне: цих непроханих «кам’яних гостей» зробили бездарні скульптори в бездарний час. Вони хотіли, щоб їхні імена стояли поруч з іменами Мікеланджело чи Праксителя. І мені здається, що був би пам’ятник Петровському справжнім мистецтвом, якби його створив український Роден, у людей не здійнялася б на нього рука. Але брехня прекрасною не буває, вона буває монументальною. Пригадується, російські більшовики «помилували» пам’ятник Миколі І біля Ісаакія (Ісаакіївський собор у Петербурзі. — Ред.). Царя врятувала майстерність Клодта. Коли у флорентійців хотіли забрати Давида, вони вийшли на вулиці з вигуками: «Не віддамо гіганта!». У Києві натовп люто навалився на Леніна, і ніхто з комуністів не заступився за нього, ніхто навіть не сказав «Не віддамо». Отже, вже не потрібен навіть їм.
Не потрібні Києву ці чужоземні виродки. Трощити їх непотрібно, але й у скульптурному парку їм робити нічого, а відвезти б їх куди подалі від столиці, де було звалище — у Пирогів (не плутати з музеєм просто неба). Хоч як кажіть, а бронзові ідоли — це ті самі трофеї демократії, яка ще не перемогла в моїй країні.
Спорожніли п’єдестали. Чекають на нових ідолів уже не на броньовику, а на екскаваторі? Коли ж художники зрозуміють, що близькість до влади спочатку веде до слави, а потім до ганьби?
Так, дивні нині виставки бувають у парках Києва. І поспішає сюди народ, мов Джоконду привезли або маску Тутанхамона. І статуї дуже знайомі, але яке щастя — без постаментів, у колі — як арештанти. На це подивитися варто!
Нещодавно бразильські телевізійники знімали бронзового Юру Гната Петровича у формі Швейка, скульптуру, встановлену перед Театром імені Івана Франка. Подумали, що якийсь радянський тиран стоїть. Потім я їм пояснив, хто це, — бразильці зів’яли. Театральний геній не був їм цікавий. Смішно та гірко. Гірко від того, що в Бразилії не чули про нашого Юру і добре знають, хто такий, наприклад, Дзержинський.
Василь НІБАК, політичний оглядач
Київ