Тарас Самчук і пес. Це травень 2014-го, і про війну ще мало що нагадує.
— Російські колони були помічені на нашій території ще до 24 серпня. Фактично з 24 до 29 серпня ми спостерігали, як рухалася техніка, доповідали про це, але командування наказало тільки спостерігати. Росіяни кинули проти нас свої елітні підрозділи. Але ми теж хлопці не зовсім простенькі. Вони думали, що ми візьмемо шматок сала і вийдемо їх зустрічати. Не так вийшло. Зранку 24-го ми по бойовій тривозі виїхали з бази ( базувалися на покинутому заводі) в поле поблизу Кутейнікового. Там розвернули свої гармати й почали чекати наказу. Через хвилин двадцять приїжджає «уазик», з нього виходять офіцери з великими зірками на погонах, щось переговорили, і командир дає нам команду згортатися. Ми повертаємося на базу. Через 10-15 хвилин нас починають обстрілювати з усього, з чого можна. Розвідка «Донбасу» приїхала і сказала, що в наш бік рухається російська колона. Після обстрілу знову повертаємося на попередні позиції, розгортаємо гармати. З посадки виїжджає три БМП ( бойові машини десанту), на них по 15-20 чоловік сидить.
Наш командир не знає, що робити: стріляти, не стріляти... довго з’ясовував по рації. І таки командує: «Вогонь!». Знищили ці машини, відпрацювали посадку. Там, виявляється, у КАМАз із боєприпасами і в «Град» поцілили. Ми тільки вибух сильний бачили. 25 серпня з боку Кутейнікового цілий день російська техніка їхала, навіть бінокля не треба було. Рахуємо, доповідаємо. В одній колоні нарахували 76 машин, в іншій 150. Було ясно, що це російська техніка, бо машини нові, не такі, як у нас. І ДШК на кожній стояв, а у нас не було. Командування твердить одне: «Не стрілять!». Хлопці казали: «Давайте з гармати навісом вальнемо, якщо не поцілимо, то хоч налякаємо». «Ні, не стріляти, спостерігати». І доспостерігалися.
Нас розкидали з гарматами по периметру вздовж дороги прикривати околиці Іловайська. 26 серпня зіштовхнулися з колоною без розпізнавальних знаків. Довелося прийняти бій. Не знаю чому, але підпустили їх дуже близько, метрів на 200-300, й почали працювати. Наш Вітя-навідник кричить: «Подавайте снаряди!» А ми в окопах були. Вискакуємо один за одним вервечкою, снаряди з машини, машину відганяємо, щоб не рвонуло. Снаряди скидаємо, подаємо — наводка, вогонь! Били з усього, що мали — з гармати, автоматів, РПГ. Трохи нерви їм полоскотали. Три машини знищили, танк підбили, він, палаючий, далеко не заїхав.
Десь через півгодини прочесали місце бою, дійшли до третьої спаленої машини, а звідти чути стогін. Там поранений, по пояс обгорілий, очі не відкриваються, руки обгоріли геть, тільки між пальцями вціліли шматки від перчаток. Він кричить: «Братки, не убивайте!» Ми знеболили, перев’язали. Сказав, що є бійцем 8-го піхотного чеченського полку, базується частина в Дагестані. Їхали на навчання без документів і телефонів, нічого не знали. Якщо на навчання, кажу, то чому в твоїх побратимів убитих у розгрузках по 10-12 магазинів, і не простих, а бронебійних, а у мене лише 4 магазини звичайних? — Сонце сідає, а ракети сигнальні з усіх боків спалахують, і по нас гатити починають синхронно з усіх боків. Отаке було «навчання». Чи було страшно? У такі моменти страху немає, в бою адреналін тримає. Тоді дивишся на те сонце, на те небо, на ту донбаську природу — і все воно таке миле... Страх приходить потім, коли прокручуєш в уяві, що могло б бути.
— Тарасе, на ваш погляд звичайного солдата й учасника тих подій, в Іловайську що це було: некомпетентність військового керівництва, зрада чи все-таки були об’єктивні чинники, що призвели до трагедії і величезних втрат? Чи мали ми можливість не допустити котла, достатньо було для цього технічних і людських ресурсів?
— Думаю, так. Нас стримували не стріляти, але ж ще хоч якась авіація була. Хай нас брали в кільце, але була й друга сторона, що вона робила? Фактично пів-Іловайська взяли, тут на тобі — котли, зелені коридори. Покалічили, повбивали... А я знав, що так буде. Бо в Грузії те саме було. Я в той час був у Росії в гостях у тітки і дуже добре запам’ятав, як грузинам давали зелений коридор. Ще своїм хлопцям казав, щоб часом той коридор не став кривавим. Як у воду дивився. 29 серпня зранку сформували колони, ми почали виходити. Коли перше кільце проїжджали, віталися з росіянами, вони нам махали руками, ми їм. А потім кільце замкнулося. І почалася м’ясорубка. Ліпше не знати цього нікому... Страх, паніка, люди біжать, спотикаються, падають, а техніка їде, і ніхто ні на кого не дивиться. Ми підбирали по дорозі поранених, зупинилися, щоб забрати ще одного, і в цей час повз нас летить БМП, у нього втрапляє снаряд, вибух — і мені до ніг падає голова зі шлемофоном. Напевне, наводчик був...Дуже багато вбитих, поранених, багато наших у полон потрапило. Дехто з хлопців мого підрозділу пропав безвісти, кілька загинули. Мене охороняв Господь, молитва і, напевне, жага до життя. В такі моменти усвідомлюєш усю ціну життя і дуже хочеться жити...
— Вам пощастило пліч-о-пліч воювати зі справжніми офіцерами, не лише з боягузами і зрадниками. І про такого командира ви розповідали. Це підполковник 51-ї бригади Василь Спасьонов, який загинув 23 липня 2014 року, ще до Іловайська ...
— Так, це мій командир блок-посту. Я ще не бачив такого командира, який мав би стільки поваги від своїх солдатів. Це був батько для всіх бійців. З ним хлопці просилися в розвідку, з ним на зачистку готові були йти куди завгодно. Він стояв першим, а за ним солдати. І знаєте, коли твій командир стоїть першим, тобі хочеться за ним іти. Тоді, у липні 2014-го, ми взяли Сiверськодонецьк і їхали на Лисичанськ. Але перед нами міст підірвали. До Лисичанська було кілька під’їздів, і комбриг Пивоваренко викликав Спасьонова : «Там небольшая група засела. Возьми БМП, танчик, пехоту». Наші поїхали, а в Лисичанську конкретна засада чекала. Ми були в шоці, коли про загибель Спасьонова дізналися. Спочатку казали, що його взяли в полон. Ми ще мали надію, що він живий. Хай поранений — а таку-сяку допомогу нададуть. Головне, що живий... Потім відео побачили в інтернеті, «сєпари» знімали. Лежить, броником накритий... (Тарас замовкає на мить. Йому важко це згадувати). Це війна...
— А куди подівся сам Пивоваренко? Стільки різних версій доводилося чути, але жодної достовірної інформації немає.
— Самим цікаво. Теж чули багато чого. Одні кажуть, що солдати прив’язали його до дерева і кулю в лоба всадили. Інші, хто був у полоні, кажуть, що він на боці «ДНР» воює. Треті кажуть, що згорів у машині. А ще говорять, що в Москву втік. Бо відразу всі гроші з рахунків зникли, і сім’я невідомо куди виїхала. Щезла. Серед загиблих теж не ідентифікований. Міноборони мовчить. Усе втаємничено. Як солдатів 51-ї бригади судити — без проблем, і прокурори працюють, і суди, а тут — ні пари з уст. Швидше за все, втік до Росії. Мав і знав куди відступати. Тепер аналізуєш усе, чому так сталося... Як на мене, він навмисне вів 51-шу бригаду до загибелі. Коли добровольчі батальйони йшли на зачистку Іловайська, він посилав туди не танки, не БМП, а нас, протитанкістів iз гарматою. Це нам треба розвернутись, машиною гармату поставити, снаряди познімати і тоді тільки ми можемо працювати. Що там було гарматою прикривати? Там треба все миттєво робити, дві-три хвилини, щоб вистрілити. А проводжав нас комбриг Пивоваренко на завдання словами: «Я поплачу на ваших могилах!», ще й середній палець показав на прощання. І це був командир бригади... Яцківа, командира 51-ї, який був перед Пивоваренком, усунули й поставили того, кого «треба». І вже в листопаді бригади не стало. Президент розформував, бо там одні дебіли, алкоголіки, дезертири. А потім виявляється, що не всі такі, що є ще й герої. І в боях за Савур-могилу наші відзначилися, і в Іловайську, і Сiверськодонецьк 51-ша брала, хоча в офіційних даних про це ніде немає. Це був плювок у душу всім. Немає бригади — немає проблем. Ціла купа знищеної ворожої техніки, а мільйони гривень немає кому виплачувати. Не треба нагороджувати орденами, медалями. Із солдата простіше зробити дезертира, ніж героя, а це теж зекономлені гроші. Усе одне з одним пов’язане.
— За підбиті російські машини бійці вашого підрозділу не були нагороджені?
— Чому? Нагородили. Десятеро мають медалі «За військову доблесть», а навідник Віктор Лукащук — орден Богдана Хмельницького. Він, до речі, коли їхав його отримувати, почувався геть не в своїй тарілці. «Я ж не сам, це ж ми разом», — казав Вітя. Бо це робота усіх його хлопців. Хтось подавав снаряди, хтось гармату розвертав. Але то таке, дрібниці. Хлопці не заради медалей воювали. Ми захищали свою землю.
— На Волині тривають суди над бійцями вашої бригади, які після виходу з Іловайського котла потім нібито самовільно залишили військову частину у Володимирі-Волинському. І кінця-краю не видно цим судам. Прокуратурі треба план виконати?
— Прикро знаєте що? Що пресують тих, хто не може дати собі ради. Кому реально потрібна допомога психолога, а замість цього їх судами добивають. Є у нас хлопець один, якого теж судять. Він лежав у госпіталі, а йому шиють самовільне залишення частини. Після контузії він став фактично овочем, а не тією людиною, якою був до поранення. Його треба за руку брати і вести до професійного психолога. А його прокурор на допит викликав, побачив, що з нього можна мотузки плести, й почалося. Таких і шукають, виконують на них план. З одним суддею достойним говорили про цього нашого побратима і він каже: «Це ж він там був, воював, має заслуги. І замість того, щоб зараз допомогти, реабілітувати, його ще по судах тягають, добивають». Вижив — на тобі ще контрольний у голову. Є ціла купа тих алкоголіків, які дезертирували, повтікали, і вони ходять, сміються. Беруться за тих, хто добре закусив у боях. І коли це все закінчиться — не знаю. Добре, що ми згуртовані, тримаємося купи, і за першим дзвінком біжимо виручати одне одного. Прокурори нам кажуть: «Ми теж були в зоні АТО». Та в якій зоні ви були? Ви були в секторі, біля штабу. Це там, де не чути навіть, як розриваються снаряди. На передовій ви точно не були. Ти спробуй посидіти, коли не знаєш, що буде завтра, що буде через десять хвилин. Людина, яка там була, розуміє.
— Групу бійців 51-ї бригади, які ще в липні 2014-го під час пекельних обстрілів російськими «градами», залишившись без їжі та води, перейшли російський кордон, щоб врятуватися, теж досі судять. На ваш погляд, це було дезертирство чи вимушений захід?
— Можу сказати одне: якщо вони відійшли, значить іншого виходу вже не було. Значить, треба було перейти кордон. Кричати, що я патріот, помру за Україну, це просто тут, сидячи на дивані. А хто оцінить це? Після побаченого й пережитого я переоцінив багато речей. Знаю, що якби не волонтери, у нас би ніхто не воював. Росія вже до Польщі дійшла б. Тільки тому, що ми українці такі згуртовані, ми стримали цю навалу. Це моє бачення.
— Тарасе, намагаюся уявити, як ви, звичайний хлопець без медичної освіти, який працював до війни барменом, змушені були рятувати людям життя. Тих знань медичних, які ви отримали в мирному житті, вистачало, щоб надати першу необхідну допомогу пораненому? У вас сестра, здається, медичний працівник?
— Так. Потяг до медицини в мене завжди був. Щось десь бачив, щось десь чув. Знаєте, на війні це був як дар Божий чи благословення. От тяжко поранений перед тобою, секунда проходить — і ти вже знаєш, що робити. Хлопці з одного мого погляду розуміли, що треба, де затиснути, де підтримати, підняти. Робили все гуртом, хоча відповідальність лежала на мені як на санінструкторові. Пам’ятаю: під Лисичанськом прийшов місцевий дід, геть порваний осколками. П’ять хвилин — і рани перемотали, машину викликали й відправили в лікарню. Минає три місяці, він телефонує й дякує. Запам’ятав моє псевдо — Цитрамон, бо чув, коли допомогу йому надавали. І стільки часу витратив, щоб знайти мій номер й особисто подякувати. Такі моменти гріють. Йому лікарі сказали, що якби ми неправильно зробили, то він утратив би руку. А йому не можна бути інвалідом, бо бабця лежача. Куди двоє інвалідів — померли б обоє...
— Доводилося, напевне, рятувати, дуже важких наших хлопців. Не губилися в таких ситуаціях?
— Різні були поранення. Але тоді не відчуваєш страху. Хоча були такі, хто відвертався і ледь не непритомнів. Ну хто пораненому допоможе, як не ми? Це життя, це війна. Думав, жахи будуть снитися. Але нічого.
— А що вам сниться зараз? Ви проходили психологічну реабілітацію?
— Ні. Час від часу війна сниться, але я намагаюся менше про це думати, більше на позитиві тримаюся. Мені здається, що став ще веселішим, ніж був колись. Сам собі піднімаю настрій і навколишнім, щоб менше згадувати страшне. Але час від часу накриває. Нам, кому вже під тридцять, все одно простіше. А тим, кому по двадцять, реально складно. У них організм ще формується і психіка дуже вразлива. Але й мені доводилося непросто. Якось прокинувся від грози, зачинився у ванні й читав, поки не стихло. Кілька місяців відчував якусь невмотивовану агресію. Та минуло. Коли ми вийшли з Іловайського котла, може, зо два тижні пройшло, як мене через інтернет знайшла активістка Юля Поліщук. Розповіла, що один хлопець зняв фільм «Війна за власні кошти», і тепер вона цей фільм представляє у студентських аудиторіях. І запросила мене з хлопцями взяти участь у презентації цього фільму, щось прокоментувати, розказати. Я погодився. Вона фактично змусила мене це зробити. І після першого показу студенти засипали нас запитаннями, тривала дискусія. А вже на вулиці відчув — ніби побував на сповіді. Просто камінь з душі спав. Це, напевне, й була моя перша терапія. Ще в мене є 9-А клас у НВК №26, з яким часто зустрічаємося, ходимо в походи. І це рятує.
— Правда, що у вашій фельдшерській сумці, коли ви на початку бойових дій приїхали в зону АТО, був більш ніж скромний набір медикаментів?
— Мені видали фельдшерську сумку, в якій були термометр, бинтів штук двадцять, пучок вати, йод, зеленка, кишково-шлункові пігулки, активоване вугілля, кілька упаковок цитрамону й анальгіну, аспірину, джгут і протишоковий препарат бутарфенол. Це знеболювальний наркотичний засіб, під час використання якого потрібно суворо дотримуватися інструкції. А як — ніхто нікому не пояснював. Кололи кожен на свій розсуд. Правильно по кубику через півгодини, якщо поранений знемагає від болю. Буває, що людина в шоковому стані, але не кричить. Тоді не бажано колоти. Можеш терпіти — терпи, тоді швидше зможуть надати потрібну допомогу в госпіталі, не доведеться виводити з наркотичного стану. А дехто, намагаючись допомогти, робив хлопцям по 3, по 5 уколів. То страшні речі. Машин не вистачало, поранені по 10-12 годин перебували в такому стані. Був випадок, коли 27 годин чекали машину. А всі медикаменти ми купували за свої гроші. Їхали в зону АТО і відразу накупили ліків на 4 - 5 тисяч гривень. Це найнеобхідніше. А за весь час на передовій купили більш ніж на 9 тисяч гривень. І не ділили на своїх і чужих, усіх рятували. Війна розпочалася, а ціни на медикаменти піднялися в рази.
— Це за волонтерські кошти купували?
— Ні, за власні.
— Від багатьох хлопців чула, що чимало з того, що доставляли вам волонтери, тиловики посилками додому відправляли. Це правда?
— Правда. Ми за свої гроші там одягалися, харчувалися, техніку ремонтували. Дехто каже: «Ви там були, і хорошу зарплату мали». Так, 5 тисяч отримував. Приїхав додому із 45 гривнями в кишені. Це все, що я заробив на війні. Ніхто не питав, де ми брали генератори, ремені для легкоброньованих тягачів, тільки гусениць не купували. А коли потрапляли в крамницю, то скуповувалися не на один день, а на тиждень, на місяць, бо не знаєш, що буде завтра. Чи привезуть тобі що поїсти, чи дадуть якийсь сухпайок або банку сала. Їсти хочеш, як-не-як, і пити. Літо 2014-го було пекельно спекотним. Волонтери тоді ще не доїжджали на передову. Усе доставляли в селище Дачне, де був тил 51-ї бригади. Волонтерів запевняли, що все по передовій розвозять, усі підрозділи забезпечені необхідним. Уже згодом ми дізналися, що найкраще тиловики приховували для себе, дехто і посилки додому відсилав. Був такий випадок: наш генератор «гавкнув», і ми приїхали в Дачне робити машину. Скільки телефонуєш у тил, щоб приїхали допомогти — безрезультатно. Мусили самі до них їхати. Увечері після ремонту хотіли прийняти душ, а нам: «Понаїхали сюди, їм ще душ подавай». Зрештою, знайшли нормальних хлопців, принесли свою воду, помилися. Просимо, дайте харчів якихось. «То їдальня розпоряджається. Усе обліковано». Ну який облік, коли два величезні намети до стелі забиті 1,2-2-літровими пляшками мінеральної води, а ми не маємо що пити?! Склади були забиті картоплею, капустою, морквою, банками із салом, консервами. Нам нічого не дали. Ми вночі мусили йти і красти продукти й воду. Ті самі, які нам волонтери доставляли. Голод не тітка. Поїхали на склад РАО (склади з боєприпасами), там стоять два «УРАЛи», завантажені боєприпасами. А водій не хоче їхати до нас на передову з боєприпасами, бо там стріляють. Так ми його ледь не розірвали! Отаке у нас було тилове забезпечення. Зате коли почали статус учасника бойових дій оформляти, вони першими все собі пооформляли. Бо їм не треба було папірців стільки, як нам збирати, вони були в секторі «Дачне», а це вже зона бойових дій. А ми каталися туди-сюди, треба було купу витягів з наказів позбирати, на кожне переміщення новий наказ був. З горем навпіл за рік, хто раніше хто пізніше, отримали й ми ті посвідчення учасника бойових дій.
— Тиловим щурам живеться добре на всіх війнах...
— Звичайно. Вони попривозили додому по 20-30 тисяч гривень. Чого на таку війну ще не їхати? Той кухарем був, той на складі зброю видавав, волонтери завжди привезуть щось смачненьке. Приїдуть такі, як ми, по форму — будь ласка, форма є, по 150 і більше гривень. І мусиш купувати. Не будеш же у шортах воювати. Форма та рвалася чорно, особливо біля техніки. Там зістрибнув, там ящики з боєприпасами розвантажуєш, там зачепився, порвав. Місяць не витримувала. Зараз ті хлопці, які справді воювали й «закусили» по повній, не кричать і не рвуть на собі сорочку, що вони воювали. Випливають інші «герої», на тусовках світяться, піаряться. І пільги з квартирами отримують, обвішуються медалями, як новорічна ялинка, по трупах ідуть. По трупах пацанів, які полягли. Приписуючи собі бої, в яких і близько не були. Скільки є сімей загиблих, які нічого не мають, ні квартир, ні грошей, а їм допомогти потрібно в першу чергу. Це не заздрість, повірте, а образа. Бо так не має бути. Усі воювали, однаково кров проливали. Наш підрозділ підбив 9 одиниць ворожої техніки, 30 побратимів урятували. Але не кричимо про це на всіх перехрестях.
— Війна — це кров, смерть, страждання. Але були якісь і світлі моменти у фронтовому житті. Ви розповідали історію, як у вашому підрозділі жив полонений сепаратист Віталька, якого ви навчили співати Гімн України. Він був із місцевих чи приїжджий?
— Швидше за все, росіянин, бо взагалі нічого не розумів українською. Паспорт у нього був український, але такий новенький, ніби вчора його наштампували, і прописки не було. Видно, переодягнули його в сєпара й поставили як дурника. Питаємо: «Президент України хто?» «Не знаю». — «Думай, Віталька, думай». «Ющенка!» «А Прем’єр-міністр хто?» Мовчав, мовчав і видав: «Турчин». Він їв те, що ми їли, спав там, де ми спали. Єдиною нашою умовою було — вивчити український Гімн за дві години. Це такий клас, коли ти прокидаєшся, а він несе тобі кварту кави і співає наш Гімн! У перші дні виходило трохи незграбно: «Щє нє вмєрла Україна», а далі цілком пристойно. Думаю, де б він не жив і скільки, а забути наш Гімн не зможе. Так само і «сєпари» були, які не знали державного Гімну. Його долі подальшої не знаю. Він хотів з нами їхати, але куди його було брати? Техніки багато знищеної, своїх людей треба було виводити. Кудись пішов. Мені й нецікаво, якщо чесно. До полонених ми ставилися лояльно. Були хлопці, у яких чухалися кулаки, бо в того побратим загинув, у того — родич. Але я своїм авторитетом медика це стримував. Є міжнародні угоди, до полонених треба ставитися з повагою. Коли вже повернувся додому й слухав, читав свідчення наших хлопців, що з ними робили в полоні, настільки було боляче й образливо. Ти ж до них нормально, по-людськи, а вони — звірі... Бидло є бидло. Може, й дико звучить, але, з одного боку, добре, що ця війна почалася, бо того бедламу трохи виб’ємо. Бо це нелюди — що вони творили з нашими полоненими. У нас нікого на органи не розбирали, нікого не кастрували і солярки чи щебеню в їжу не додавали. Про побої взагалі мовчу. Але й серед них були люди. У мене товариш Ванька-мінометник був у полоні. Каже, дідок їх водив на роботу, вони розбирали зруйновані будівлі. Йшли біля колонки, де завжди дозволяв попити, вмитися. І якось підійшов до нього пацанчик років вісімнадцяти: «Дєд, дай мнє одного укропа, я его сейчас порешу!» А дідусь каже: «Вали на передовую, поймай себе и делай, что хочешь».
— Ви пройшли вишкіл медичний за стандартами НАТО в Києві. Держава займається підготовкою військово-тактичних медиків чи знову це роблять волонтери?
— Усе робиться на волонтерських засадах. У Міноборони обіцяли, що буде група інструкторів, які їздитимуть по полігонах і навчатимуть хлопців основ тактичної медицини. Про це говорили ще в травні. Те, що в першу хвилю мобілізації гинуло до 80% поранених, бо не знали навіть, як правильно джгут накласти, — то дрібниці. Навіть джгутом сорокарічної давнини можна зупинити кровотечу, якщо його правильно накласти. Але треба знати, як. Зараз волонтери почали запрошувати інструкторів, тепер більше знаємо і вміємо. Тепер показник смертності знизився приблизно до 60%, тобто на 20% більше врятованих життів. А це сотні, тисячі наших хлопців, які вижили. Це прогрес. У США, до прикладу, помирає до 5% поранених. Американські солдати два роки вивчають тактичну медицину і складають іспит. Хто не зміг скласти — ніколи не потрапить у бойову бригаду. Він сидітиме, папірці писатиме, водієм буде, але в бойовий підрозділ — зась. Американський солдат, коли поранений, сам собі надає першу допомогу й чекає, поки за ним прилетить вертоліт. І через 20-25 хвилин його мусять вивезти з поля бою гелікоптером. У нашій армії все ще діють радянські стандарти, коли беруть кількістю, а не якістю. І людське життя не в ціні. На жаль.
— Ви знов повертаєтеся на війну. Чому?
— Підписав контракт. Попросили хлопці, з якими був, яких знаю, які мене знають. Хлопці, які більше, ніж пацани...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
