Жити-горювати і творити

«Украла в матері кусочок полотна...»

Цього року влітку в столичному «Мистецькому арсеналі» надзвичайний талант самоучки з Київщини вшановували маштабною виставкою — показували більш як вiсiм десятків її робіт із різних музеїв. Постійні експозиції картин Катерини Білокур діють у Музеї українського народного декоративного мистецтва — найбільше зібрання, у Яготинській картинній галереї та музеї-садибі в Богданівці — до десятка там і там. Вражають малюнки на фанерних дошках, часто зшитих полотнах, композиції різносезонних квітів та фарби, нерiдко зроблені з соків червоного буряка, оранжевої моркви чи малинових ягід. Художниця власноруч робила пензлі, для кожної фарби свій, — вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини. Самотужки опанувала техніку ґрунтування полотна.

Роки життя Катерини Білокур — 1900—1961, коли встановлювалася й укріплювалася радянська влада, Україну винищували голодомори та війни. А творча особистість жила в українському селі.

Батько, Василь Йосифович Білокур, не був бідняком: мав 2,5 десятини орної землі, тримав худобу. У сім’ї було троє дітей: Катерина, Григорій і Павло. Шести-семирічною дівчинкою Катерина вже навчилася читати. Але її вирішили не віддавати до школи, щоб зекономити на одязі та взутті, та й не дівчача то справа. Малювати Катря почала змалечку. А сільським дівчатам — заведено — треба господарством займатися, шити-вишивати.

«Украла в матері кусочок білого полотна та взяла вуглину... І я намалюю з одного боку полотнини що-небуть, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік — і там те саме, — згадувала художниця. — А тоді виперу той кусочок полотна — і знов малюю... А одного разу... намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць... Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна... От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч... «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, — слідом за мною...»

Юнкою Катерина малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів — Микитою Тонконогом. Почала грати на сцені цього театру. Коли вже виповнилося 22 чи 23 роки, Катерина дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки. І відправилася туди вступати, взявши «копію з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері. Але в навчальний заклад її не прийняли — бо не мала документа про закінчення семирічки. Вражена і розчарована, вона повернулася додому пішки. Але продовжувала малювати, долучилася до драмгуртка, організованого подружжям учителів Калитів. А батьки продовжували наполягати, що вся творчість не має заважати роботі по господарству. 24—26-річною Катерина грала переважно молодиць: у «Наталці Полтавці», «Сватанні на Гончарівці», «Наймичці» та «Безталанній». Навіть хотіла 1928 року вступати до Київського театрального технікуму. Але без початкової освіти і туди не брали.

Уночі копає город, а вдень малює

Ще 1930 року батько й мати Катерини Білокур, як і донька, відмовилися вступати до колгоспу, пише в книзі «Листами, мов зорею, засвітилася» дослідник життя і творчості художниці Микола Кагарлицький. І наводить спогади односелиці Білокурів — Софії Журби: «Катерина Василівна була великою трудівницею і страждальницею, я б сказала, великомученицею. Ну, от судіть. Це було на початку чи в середині 30-х років. Піде батько Катерини Василівни в колгосп імені Кірова прохати виорати город, то й чує від голови колгоспу чи бригадира: «У тебе дочка, як кобила, запряжи її та й виори город!» Вертався батько додому ні з чим. А Катерина Василівна зі сльозами на очах уночі копає город, а вдень сидить за малюванням».

Мати Якилина Павлівна не ступила на колгоспне поле, пише дослідник. Катерина стала інвалідом ще 1934 року, коли надумала утопитися в крижаній воді із-за материної заборони малювати й прокльонів, простудила тоді ноги, кістки вразив туберкульоз. Уже після війни батько трохи теслював у будівельній бригаді, пас колгоспну худобу.

Коли Катерині Білокур повернуло на 39-й рік — для сільської жінки не лише довоєнного часу це досить поважний вік, немало її ровесниць уже бавили внуків — вона написала листа дуже відомій на той час співачці Оксані Петрусенко, вказавши на конверті лише ім’я-прізвище і «Київ, академічний театр». На аркуші зі сповіддю про своє життя художниця ще й намалювала калину як ілюстрацію до почутої з радіоприймача у виконанні співачки «Чи я в лузі не калина була?». Лист знайшов адресата, й Оксана Петрусенко доклала немало зусиль, щоб народну художницю помітили й показали її творчість за межами Богданівки. «І коли в автобіографії від 30 жовтня 1947 року прочитаємо рядки: «1940 року волею судьби Полтавський о(бласний) б(будинок) н(народної) т(ворчості) взнав за мою роботу: взяли в Полтаву мої картини, позвали й мене туди», не забудьмо, що тією «волею судьби» була Оксана Андріївна Петрусенко», — пише Микола Кагарлицький.

Коли Катерина Білокур уже стала відомою художницею, журналісти й функціонери підкреслювали — колгоспниця. І в автобіографіях потім вона про це писала — пропагандистсько-ідеологічні правила так диктували. Але навіть коли 1955 року її обрали депутатом райради, її сільське життя не було безтурботним. Лише за клопотанням партфункціонера від культури Якова Сірченка та директора Київського музею декоративного мистецтва Василя Нагая інколи забезпечували на зиму соломою, торфом та вугіллям, які не було де сховати від дощу та снігу...

Вимагала вона від усіх небагато

Практично все життя потяг до прекрасного Катерини Білокур наштовхувався на грубий спротив з боку найближчих людей — керували ними то патріархально-кріпосницькі уявлення про зайнятість сільської жінки, то боязнь суспільного осуду, згодом — нав’язування пропагандистських гасел про обов’язковість колективної праці. А ще — злиденне радянське життя, коли сільські родини змушені були ділити спільний дах на кілька сімей. Не мирилися між собою мати Якилина Павлівна та Катерина з невісткою Христею, яка прийшла з багатодітної родини, а потім народила п’ятеро дітей. У 1951—1958 роках Катерина Білокур практично самоусунулася від домашньої роботи, пишуть дослідники. Родинне господарство і буряки на колгоспному полі — усе це мала встигнути переробити невістка Христина. Зрозуміло, не обходилося без словесних суперечок.

У 1957 році Катерина Білокур в одному з листів писала: «Покинуть матір у Богданівці, а самій куди переїхати — це ж не виходить: це ж буде гріх од Бога і сором від людей: і скажуть, осудять, що, мов, яка дочка! Як були мати при доброму здоров’ї, усе робили діло, — тоді й не кидала, а як стала мати стара каліка, тоді покинула на муку, на поталу Христі. Ні, я такого не вдію! Буду жити-горювати в Богданівці...»

Усе більше давалися взнаки болі в ногах Катерині Білокур, а на початку 1961 року додається ще й сильний біль у шлунку. Лікуватися особливо ніде. Домашні засоби не допомагали. На початку літа померла мати художниці (батька не стало ще 1948 року). Через кілька днів Катерину Василівну доставили в Яготинську райлікарню, 10 червня зробили операцію. У той же день художниця померла.

«...Вимагала вона від усіх небагато — якісних фарб, олії, ґрунтованого полотна, а ще куточки для праці, якщо не в Києві, то поблизу нього, — згадувала Юлія Білякова, директор Центрального будинку народної творчості в Києві. — На жаль, усі ті, що чваняться своїм знайомством iз Білокур, освідчуються в любові до неї, мало зробили, аби їй легше жилося й творилося. Ми в боргу не тільки перед нею, живою, а й перед її пам’яттю».