Тритомне дослідження «Від депортації до депортації». (автора.)
Про важкі випробування, які випали на долю українців Холмщини та Підляшшя впродовж ХХ століття, донедавна широкому загалу було відомо мало. Саме ці землі входили до Галицько-Волинського князівства, потужного державного утворення, яке проіснувало майже півтори сотні років. А успішним його володарем, князем Данилом Галицьким, були збудовані нові міста, зокрема Львів, Холм, у якому постали величні храми та палаци.
А далі поступово цей край опинився під польським пануванням. Українці ж на своїх прадавніх землях стали небажаним елементом, зазнавали постійних утисків, асиміляції. Та страшними ударами по цій етнічній гілці українства, які призвели до її фактичного знищення, була депортація та розселення холмщаків на території Росії під час Першої світової війни, примусове переселення їх до УРСР на підставі угоди від 9 вересня 1944 року та сумнозвісна акція «Вісла» — насильницьке виселення українців iз місць їх історичного проживання в північні та західні райони Польщі.
Минулого року, вперше поїхавши на екскурсію до Польщі, я залишилася, щоб знайти на холмській землі садибу моїх предків. Мала лише нечітку мапу з Google, та допоміг священик із Замістя отець Віталій, який безкоштовно повіз мене до села, яке я розшукувала. Зі сльозами розглядала наша 90-рiчна мама світлини, на яких упізнала такі милі її серцю краї, де вже на чужому обійсті росте стара липа, а до гнізда на похиленій клуні, як і 70 років тому, повертаються лелеки.
А на Миколаївщині, на цвинтарі за селом, під пронизливими степовими вітрами знайшли вічний спочинок мої рідні та їхнi односельці — вигнанці з прадавньої батьківщини, що не зрадили своєї мови, віри, звичаїв...
У тритомному дослідженні «Від депортації до депортації», Чернівці, Букрек, 2011, 2014, 2015 на основі численних документів, спогадів автори Юрій Макар, Михайло Горний та Віталій Макар подали широку картину суспільно-політичного життя холмсько-підляських українців (1915—1947) та подальші їхнi долі як переселенців. Уже презентували книгу в Києві, Львові, Миколаєві, Луцьку, Любліні.
Цього року минає 100 років від початку так званого біженства, на яке були приречені близько 300 тисяч українців, примусово виселених до Росії.
Болісно читати сторінки праці про нелюдські умови, у яких проводилась депортація з Холмщини та Підляшшя у 1915 році. Відступаючи за Буг, російські війська отримали наказ залишити після себе безлюдний та економічно спустошений край. Козачі загони спалювали хати та господарські будівлі, достигле на полях збіжжя, вилучали в населення домашню худобу. Автори наводять спогади очевидців того вигнання. Колони біженців, гнані російським військом, залишали на шляхах сотні трупів. Далі бідолашних заганяли у вагони і везли тижнями за Урал, до Середньої Азії, Поволжя. Коли, нарешті, відкривали вагони, часто знаходили там лише трупи. Польське ж населення було заздалегідь проінформоване своїми представниками в Державній думі, і більшість його змогла уникнути переселення. Становище ж переселених у 37 губерній Росії було катастрофічним.
У даному дослідженні наводяться численні звернення холмщаків, зокрема, і до уряду УНР, у яких вони наголошували, що Холмщина як прадавня українська земля має бути приєднана до України, а вони прагнуть негайно повернутись на батьківщину. І хоч окремі родини добирались місяцями з Поволжя, возами долаючи тисячі кілометрів до покинутих осель, основна маса холмщаків рушила розбитими залізницями на рідну землю після підписання перемир’я між більшовицькою Росією та Польщею в 1920 році.
Автори книги докладно аналізують втрати від цієї депортації. Холмщина втратила 33% свого населення, а на покинутих землях біженців чекали спалені садиби, зарослі чагарниками поля, які мусили метр за метром розкопувати лопатами. Наслідком депортації 1915 року стало і розпорошення членів родини, втрата зв’язків між рідними. Тільки через 35 років знайшов у Харкові мій дід свою рідну сестру Софію. Доля ж його вітчима, якого, хворого на тиф, зняли з потяга по дорозі до Польщі, невідома.
Вражають наведені в книзі конкретні цифри матеріальних збитків по волостях, повітах. Через переселення українська спільнота втратила всі багатовікові надбання в галузі культури, церковно-релігійного життя, видавничої справи. Та чи не найбільшою втратою, наголошують автори, була зміна етнічного складу населення: через великі втрати під час депортації до Росії український етнос краю на своїй історичній батьківщині опинився в меншості.
У праці багато місця відведено висвітленню боротьби українців Холмщини та Підляшшя за свої права в умовах упертого ігнорування польською владою українських національних інтересів і відвертої дискримінації в політичній, господарчій, освітній, культурній та релігійній сферах. Тисячі незгодних з політикою влади українців опинились у таборах, багатьох було засуджено до смертної кари. У дослідженні наведено документи, які прямо свідчать про державну політику Польщі в міжвоєнний період, спрямовану на ліквідацію українства.
Великий обсяг даного видання становлять матеріали, присвячені релігійній ситуації на Холмщині та Підляшші. Лише за роки Першої світової війни православна українська громада втратила більш як 300 своїх храмів. Новий етап знищення українських православних церков розпочався з 1938 року. Драматичні сторінки цієї безглуздої акції містять довгий перелік знищених святинь, серед них згадувані ще в ХІ та ХІІІ століттях та якi мали значну історичну та архітектурну цінність. Плачучи, розповідала моя мама, як у її селі Славятин (неподалік від Замістя), незважаючи на спротив селян, була розібрана за наказом із г’міни (сільської управи) давня дерев’яна церква. Автори книги наводять конкретні факти примусового навернення українців до католицької віри в школах, війську, навіть небіжчиків на цвинтарях.
Із початком Другої світової війни життя українців у Польщі стало зовсім нестерпним. Удень у села вдиралися німці, грабували населення, обкладали непомірними податками, влаштовували облави на молодь для вивезення в Німеччину. Та справжній жах починався вночі. Озброєні польські банди чинили проти українців нещадний терор. Із настанням сутінкiв українські родини ховались у стайнях, на горищах, у льохах, скиртах соломи. Та то був ненадійний захисток. «Ми знищимо українців у селах, і вони стануть наші», — так говорили поляки. І знищували... Символом кривавої трагедії Холмщини стало село Сагринь, Грубешівського повіту, в якому 10 березня 1944 р. від рук польських націоналістичних банд загинуло більше тисячі мирних жителів. У тому ж повіті було спалено давнє українське село Берестя і вбито 340 його мешканців, серед них і моя рідна тітка Козак Євгенія з двома малими дітьми, яких бандити спалили живцем. Протягом 1943-44 років на Холмщині від рук польських карателів загинуло 14 моїх близьких родичів.
Подаючи численні спогади дивом уцілілих очевидців жахливих убивств, документальні матеріали, автори переконливо доводять, що геноцид українського населення — у результаті якого було знищено понад півсотні сіл iз тисячами ні в чому не винних людей — розпочався задовго до подій на Волині.
Радянські військові не захистили українців від безчинства польських бандитів, а лише наполягали на їх переїзді до СРСР. Не маючи надії на покращення свого становища, українські родини в 1944 році змушені були залишити свої оселі, майно, могили рідних. Тих, хто не погоджувався на переїзд, вивозили примусово у товарних вагонах. Була люта зима. Не вистачало залізничного транспорту, тисячі змучених, розгублених людей на залізничних станціях тижнями чекали вагонів, страждаючи від холоду, хвороб, ставали жертвами грабіжників. Наведені в дослідженні документи та спогади свідчать, що виселення проводилось польськими та радянськими військовими підрозділами із застосуванням найжорстокіших методів, навіть за допомогою танків, спалювання сіл, облав у лісах.
В Україну, в основному її південні та східні області, було переселено більш як 483 тисячі осіб.
Нелегко було переселенцям, які споконвічно господарювали на власній землі, почати нове життя в атмосфері сталінського терору, злиднів колгоспного села 50-х. Катастрофічно не вистачало житла, продовольства. Переселенським родинам зразу ж було запропоновано вступити в колгосп, про обіцяну можливість ведення власного господарства не згадували. Перебуваючи під наглядом КДБ, важко працювали в колгоспі, були залякані, не знали законів.
Не всі депортовані змогли прижитися на нових землях. Нестатки, незвичні природні умови, туга за рідними лісистими краями спонукала їх на переїзд ближче до батьківщини, плекаючи надію згодом повернутись на землю своїх предків. І хоча змінювати місця проживання переселенцям суворо заборонялось, все ж частина їх, укотре покинувши взяте майно, переселилась у західні області.
Остаточно українська спільнота на Холмщині та Підляшші була знищена жорстокою акцією «Вісла», в результаті якої на північних та західних землях Польщі було розселено 140,5 тисячi українців. Майже 4 тисячі було запроторено у філіал німецького концтабору Явожно, серед них близько 900 жінок та дітей.
Значне місце в дослідженні приділено подальшій долі депортованих. У складних умовах повоєнної дійсності вони доклали чимало зусиль, щоб їхнi діти змогли отримати хорошу освіту. Вихідці з Холмщини та Підляшшя зробили вагомий внесок у розвиток різних галузей науки, стали всесвітньо відомими діячами культури, для прикладу скрипаль світового рівня Богодар Которович.
Вражає величезна кількість залучених до видання матеріалів із архівосховищ України, Канади, Польщі, періодичної преси різних періодів, опублікованих спогадів очевидців описуваних подій. Праця насичена багатющим, унікальним ілюстративним матеріалом. Вступні та підсумкові матеріали кожного з трьох томів подано російською, польською, англійською та німецькою мовами, що сприяє поширенню даного видання.
Автори дослідження вірять в остаточне порозуміння між українським та польським народами та їх спільну участь у розбудові об’єднаної Європи.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
