«Для тебе війна не почнеться, поки твоя дитина не підірветься на розтяжці»

«Люди говорять такі дурниці...»

— У тому бою під Карлівкою загинуло п’ятеро ваших побратимів, шістьох було поранено, в тому числі й вас. «ДНРівці» торжествували, що розбили підрозділ «Донбасу» і навіть якесь відео цього бою викладали в інтернет. Тоді ще росіян на Донбасі не було?

— Як це не було? З кого все почалося? Зі Стрєлкова. А хто такий Стрєлков?.. Командування було російське, інструктори... Росіяни були там від початку і до кінця. Хоча до кінця вони там не будуть. Залишать місцевим усе розгрібати, а самі змотаються. Ми в таких боях побували, хоча не мали б, бо нашою справою була розвідувально-диверсійна робота. Мене поставили ще й командиром відділення. Були в Новомихайлівці, Новоселівці, Красноармійську. Тоді біля Карлівки пішли вивчати ситуацію з водосховищем, яке забезпечує водою Красноармійськ. Дивилися ту дамбу, потім їздили до наших вояк запитувати, що буде, коли почнемо гранати метати. Боялися, щоб людей без води не залишити. А бойовики цим не переймалися. Вони як вскочили, у хід пішло все: гранати, крупнокаліберний кулемет і ще незрозуміло що. Їм пофіг усе було. Наших машин чотири йшло. «Дєд», наш командир, від’їхав метрів на 150 перепиняти цивільний транспорт, щоб зробити затор. Він пояснив двом-трьом водіям, щоб туди не їхали, бо там стріляють. І раптом підтягнулося підкріплення з чеченів. «Дєд» почав шмаляти й трохи затримав їх, подарував нам хвилин п’ятнадцять. Так само з боку Красноармійська машини їхали цивільні, ми встигли попередити про небезпеку. Про людей думали, а вони... Більшість із них як були сепаратюгами, такими й лишилися. А «Дєд» за них життя поклав...

Чесно кажучи, я б тисячу віддав їх за нього одного. Дивовижна людина була. Йому виповнилося шістдесят уже. Переніс інсульт, дочка розказувала, рік ходив із паличкою. Дві операції на очах мав, катаракту оперували. Хлопці його більше боялися, ніж Семена (Семена Семенченка. — Авт.). Він рота як розкриє — всі по кутках ховалися! Пам’ятаю, як ми перший раз із батальйоном «Восток» перетнулися. Вони тільки почали розгортатися, ми як вальнули, створили таку какофонію, що «сєпари» першу кров побачили, в машини — і ходу. У страху очі великі. Якби вони знали, скільки нас там сидить, то шапками закидали б. «Дєд» тоді перед боєм вискочив: «Сынки! Два раза умирать не будете! Раз умрёте, но знаете зачем. Честь дороже, а если кого-то это не убеждает, то знайте, что я лично застрелю того, кто будет бежать назад». Він сам росіянин етнічний, до речі. У «Донбасі» багато таких російськомовних патріотів було. Усі загиблі в тому бою були з місцевих. Зате у нас тут самі етнічні українці...

— ...Сидять і чекають: чи прийде війна до них чи ні?

— Не просто сидять, а ще й базікають: «От як прийдуть терористи сюди, то я піду воювати». Та тоді вже пізно буде! І як ти будеш воювати? Я знаю, що буду робити, куди йти, бо вже бачив і знаю, що це таке. А що ти один із другим робитимеш? Кажу їм: «Уявіть, що в Любешові вже росіяни стоять. Через три години вони в Камені-Каширському будуть. Воюй. «А де наша власть?» — кажуть. А немає! Мєнти розбіглися першими, адміністрація під триколор стала. Я бачив, як це було на сході. Хто має тебе спасати? В принципі, нічого у твоєму житті не зміниться. Ти нічого не робитимеш особливого, так само ходитимеш на роботу, гроші зароблятимеш. І в житті інших людей теж нічого не зміниться. Ну з’явиться кілька блокпостів. Для тебе війна не почнеться. До тих пір, поки твоя дитина не підірветься на розтяжці. А тоді ти, як баран, візьмеш вила в руки і підеш на блокпост. Тебе там банально розстріляють. І на цьому твоя війна закінчиться. Якщо думаєш, що десь партизанити будеш, то тепер тепловізори є, не дуже попартизаниш. Не та війна нині. А люди говорять такі дурниці й, головне, вірять у те, що говорять.

«Росіяни боягузливі за своєю натурою»

— Коли йшла чергова хвиля мобілізації, багато наших земляків, особливо хлопців із Полісся, втікали на заробітки в Росію, щоб там відсидітися. І ви тоді пропонували взагалі не пускати їх більше до України. Якщо покинули свою Батьківщину у важку хвилину, то нехай живуть у Росії чи Білорусі безбатченками. І досі так вважаєте?

— А вони й так безбатченки. Точно знаю, що тікали від мобілізації, тупо косили від призову. Тому хай сидять там і батрачать, тільки гроші додому пересилають. Їхнім родинам краще буде, гроші за переїзди туди-сюди зекономлять. А сюди хай не лізуть. Приїдуть такі, нап’ються, а потім ідуть голосувати. І маємо «нову» владу. Плачуться, що діти голодні, що треба десь заробляти. Коли фортифікаційні споруди на сході будували, 5 тисяч за два тижні платили. Там не стріляли, і заробити можна було, й на свою державу попрацювати. Мені подзвонили міліція і військкомат, щоб я когось знайшов. Нікого не знайшов. Не підходить їм такий заробіток. Мене 5 тисяч влаштувало б, бо я і стільки не маю. А вони не хочуть.

Не хочеш служити — немає питань. Пиши, що «я сцикло, я боюся, не поїду». Сиди вдома, пускай слину, пальця собі відріж, щоб в армію не забрали. А то приїде із заробітків, ще й насміхається з таких, як я, вояків, бо він, бачте, бабки заробив, а ми на війні що заробили, крім каліцтв і контузій? Чого ж ти повертаєшся сюди один з другим? Тут незабаром теж може бути дуже спекотно.

— Дивний ми таки народ: одні показують приклади небаченого героїзму та жертовності, а частина їде до країни-агресора гроші заробляти, від мобілізації там ховається...

— У нас викривлене уявлення про війну. Ми всі виховані на героїці радянських фільмів. Комуністи вміли це робити: діти біля верстатів працювали, Валя Котик партизанив, все — для фронту. Насправді ця війна не така. Поки вона до тебе не прийшла, ти її не відчуєш. Слава Богу, що воно десь там, а не тут. Якщо хтось ще вірить, що росіяни хотіли лише захистити росіян, то нехай 1939 рік згадають. Я не одному такому пацифісту казав: «Росіяни великі спеціалісти з розкуркулення. Прийдуть і знайдуть, що розкуркулити. Для них святою справою буде відібрати у тебе джипа і магазинчика. Росіяни такі хлопці, не ліниві в цьому плані. Їм поки по морді не даси — будуть пертися. Бо то така нація. Вони дійдуть туди, куди дозволимо ми. Якби їх не зупинили там, на сході, добровольці, бо про армію тоді ще не йшлося, і про міліцію українську теж, невідомо де б вони були. Добровольці, як козаки-розбійники, балаклави натягли й страху трохи нагнали. Бо хто під тими балаклавами — біс їх знає. Може, вони реально такі круті? Росіяни ж боягузливі за своєю натурою.

«По тюрмах сидять добровольці, а в героях ходять генерали»

— Ви й досі не маєте статусу учасника бойових дій? Писали якось, що вам соромно судитися з державою, за яку кров проливали. Але ж жити треба, двоє синочків у вас підростають...

— Мені не соромно в моєму житті ні за що. Бо не маю чого червоніти. А судитися з державою? Морально мені простіше було б піти й «перехерячити», даруйте, ту Верховну Раду, аніж іти в суд і судитися. У тому бою під Карлівкою п’ять наших чоловіків загинуло, шестеро поранені, в тому числі і я. Та грець зі мною. Поранені якось викарабкалися. Дехто вже в строю, один посвідчення отримав, бо був поранений вдруге. А ті, хто загинув? У того діти, в іншого діти, всі сімейні, у декого вже онуки є. Хто про них подбає? Ситуації в кожного різні, але ноги ростуть з одного місця. У тих документи зникли, то начальник штабу сектору АТО не хоче підписувати папери, киваючи то на ЗСУ, то ще на когось. І всі обіцяють: от були б ви у мене, все було б добре... Думаю, це все затягується свідомо. Або щоб поморочити людям голову, щоб не ходили й нічого не просили, або щоб принизити. Якби по-людськи, то все вирішується досить просто. Для цього достатньо слова Президента. Як у випадку з нацгвардійцями, які постраждали під час подій біля Верховної Ради 30 серпня. Там відразу статус учасника бойових дій дали. За те, що захищали Верховну Раду від людей. Тобто одним можна дати, а тим, хто захищав країну від ворога на передовій, — ні. Не пам’ятаю, хто з відомих сказав: найпростіше втратити довіру, нагороджуючи недостойних і караючи невинних. У нас так і робиться. По тюрмах сидять добровольці, а в героях ходять генерали: як тільки котел — так і зірка нова на погони. Мене ДАІшник зупиняє, починаємо розмовляти, а він козиряє своєю корочкою УБД (учасника бойових дій). Я її не маю, а він має. Чоловіче, ти мені скажи, коли ти там був, і я скажу, де ти був і що робив. Бо знаю, де ви стоїте. Ти на третій лінії був і навіть пороху не нюхав.

— На вашому сайті в коментарях читала, що міліціонери ледь не в черзі стоять і гроші платять, щоб потрапити на схід і постояти в третій лінії оборони. Це правда?

— Правда. Вони там бабло мають нормальне. І «погранці» теж. Грубо кажучи, вони послали туди одного, другого, щоб подивитися. Побачили, що немає там нічого страшного, навіть не стріляють, а бабло косять конкретне. Як один мені розказував, він за місяць в АТО заробив більше, ніж за півроку на митниці. Уявляєте? Кожна машина даниною обкладається, особливо на третій лінії.

«У нас немає покарання за невиконані передвиборчі обіцянки»

— Богдане, ви балотувалися в обласну раду від «Самопомочі», набрали чимало голосів, але депутатом не стали. Та не нарікаєте на продажність своїх земляків, як дехто із політиків, хоча продавалися хто за гроші, хто за сто грамів. Не засуджуєте їх?

— У всьому світі так: є 5 відсотків активних громадян, а решта покірні, які за ними йдуть. То закон природи. Але в нас чогось той активний елемент, який при владі, далеко не найкращої якості. Якщо дасть Бог, то колись вирвуться інші активні елементи, як я, наприклад, може нескромно, проте... У нас багато хто називає себе патріотами й мало хто знає значення цього слова. Слово «патріот» походить від латинського «патрі», що означає «батько». Тому до свого народу маєш ставитися, як до своєї дитини, незалежно від того, чи погана вона, чи хороша. Якщо караєш, то тільки задля того, щоб їй було краще. Деколи навіть пробачаєш те, чого іншому не пробачив би, але це твоя дитина. Так само й народ. Клясти своїх дітей і бажати їм зла — треба бути конкретною скотиною. Як роблять деякі наші псевдопатріоти, бо не обрали, бачте, нас, розумних, і тепер пропадайте. І взагалі ви бидло, козли й дегенерати. Так, бидло і козли, але то твій народ. І нікуди від цього не подінешся. Є кращий? Є, але він не твій. Людей обманути неважко.

Якщо мою думку хочете знати, то я вважаю, що голосувати мають ті, хто платить податки. У нас же все пенсіонери вирішують, тобто люди, яких найлегше ввести в оману. Навіть якщо буде стовідсоткова явка на виборах, усе одно пенсіонери все вирішуватимуть, бо вони в списку виборців мають переважаючу більшість. Отримуєш пенсію — не вчи жити того, хто дає тобі пенсію. Хай громадяни, які працюють, самі розбираються. От коли погано будуть керувати — тоді вже ставте питання. Але погано вони не керуватимуть. Кожен розуміє, що пенсія буде більшою, коли в мене, молодого, буде більша зарплата. А підкуп виборців є у всіх країнах, навіть демократичних, прямий чи непрямий, але є. Неважливо, чи за свої гроші кандидати це роблять, чи за чужі. А що, у США передвиборчих шоу не проводять? Як на мене, це теж підкуп, тільки рівень інший і зовні виглядає по-іншому.

Наша проблема в іншому. У нас немає покарання за невиконані передвиборчі обіцянки. Як сказав нещодавно один сільський голова: «А я не переживаю. Мене район не покине». Йому немає за що переживати, бо його свої не кинуть. Тобто потрапив у владну обойму — і все, це вже пожиттєво. Наші люди втомилися від брехні і політиків, і депутатів, але все одно голосують за когось із брехунів. Бо всі брешуть. Так вони завжди будуть брехати! Вони мусять брехати, щоб туди потрапити. У них вибору немає

— Тоді логічне запитання: для чого нам вибори? Щоб вибирати менш брехливого серед брехунів?

— Якби депутат знав, що за брехню свою і невиконані обіцянки він буде покараний, усе було б по-іншому. Не народ треба змінювати, а принцип влади. За Польщі як було? Один солтис на все місто. Він ішов, палицею в штахетник стукав, якщо сміття бачив біля хати. Через день-другий знову йшов, і якщо сміття було не прибрано, прикріпляв папірець із виписаним штрафом. І все. Народ той самий був. Просто правила гри інші. Найефективніше покарання карбованцем. Ще Макіавелі сказав: «Людина швидше пробачить убивство батька, ніж позбавлення її спадку». Словом, яка влада — такі люди. А не навпаки.

«Єдині, хто міг серйозну кашу заварити в країні, це добровольці»

— Окрім журналістики, ви ще й волонтерством займаєтеся у своєму місті, допомагаєте бійцям на сході і тим, хто повертається у мирне життя. Маєте розуміння й підтримку з боку земляків?

— Я чекав, коли після другої і третьої хвиль мобілізації повернеться багато хлопців, вони прийдуть до мене і скажуть: «Знаємо, що ти волонтериш, знаємо, як треба хлопцям там допомагати, бо на своїй шкурі це відчули. Давай чимось підсобимо. Хоч прийдемо почергуємо». Але мало хто прийшов. Двоє-троє чоловіків відгукнулося. Я нікого не засуджую і, з одного боку, їх розумію. Повернувся живим-здоровим, дітки батька мають, батьки не переживають. Що ще мобілізованому треба? Зрозуміти можу, а пробачити — ні. А може, навпаки: пробачити можу, а зрозуміти — ні. Мене бісить, коли чую зараз: «От прийдуть хлопці з АТО, вони покажуть!» Вони півтора року там сиділи, мерзли, щоб ти тут щось зробив. А ти пальцем не поворухнув, нічого не робив. А тепер ще ждеш, щоб ці хлопці прийшли і ще за вас усе зробили, щоб стару владу нагнали, а тебе поставили? Хай хлопці-фронтовики тут порядки наводять, а ти залізеш у тепле крісло покерувати? Чим ти ліпший від старої влади? Був час, півтора року війни. Ці хлопці давали вам шанс тут щось зробити. А ви сидите й чекаєте. Весь час чекаєте. Спочатку американського дядечка, який приїде і навчить, як жити. Потім російського чекали, думали, що газ безплатний вам буде закачувати. Тепер АТОшників чекають, що вони за вас усе зроблять. Та у них своїх проблем — вище даху!

Зустрічаю одного вчора — не має посвідчення УБД. Після госпіталя не повернувся у військову частину, бо ніхто не казав, зараз дезертирство шиють. Хлопець у нормальних боях був, дивився смерті в очі, вижив. Кажу йому: «І ти боїшся придурка в краватці?» Боїться. Іншого футболять із земельною ділянкою вже 8 місяців. Кажу йому: «Сідай, поїхали в міськраду». Сидить у кабінеті, а йому чешуть дурню і по вухах їздять. Він слухає все це й соромиться щось сказати чи заперечити. Те, що вони воювали, не значить, що вони якісь особливі. Такі самі, як і всі. По суті своїй вони залишилися такими ж селянами, як і були до війни. Він приїхав додому, взяв на руки дитинку, яку ще не бачив і яка, може, без нього зробила перші свої кроки, — і вже щасливий. Його не чіпають — і слава Богу. Дадуть щось — дякую, не дадуть — так і буде. Єдиний, хто міг якусь серйозну кашу заварити в країні, — це добровольці. А їх 80 відсотків уже в землі, решта як я, побиті, покалічені.

— Російських дітей відтепер будуть виховувати у дитячо-юнацькій організації «Російський рух школярів», який нещодавно заснував Путін своїм указом. Це відроджена піонерія часів СРСР. Можемо лише здогадуватися, в якому дусі буде це виховання за державні гроші. А як нам дітей своїх виховувати?

— У нас є багато дитячих організацій, їх треба розвивати. Центрами виховання найперше має бути школа. Треба зрозуміти, що ми живемо в світі інформаційних технологій, і школа, за великим рахунком, не стільки потрібна, щоб знання здобувати, а щоб виховувати. Приклади в історії є, та ж сама Еллада. Там виховували громадянина. Треба змінювати саму концепцію освіти. Патріотичним вихованням займатися треба, але тільки не допускати до цього чиновників. Бо вже перевірено: де держава — там «косяки». Як тільки держава почала у волонтерський рух втручатися, бачите, що там стало робитися. Як тільки держава почала підпорядковувати собі добровольців, так вони стали пачками лягати. А до цього нормально воювали й операції проводили вдалі.

Нам багато чого треба переглянути в плані виховання українця. Замість того, щоб створювати якісь державні структури, які займатимуться патріотичним вихованням молоді, нехай краще за ці гроші мультики класні знімуть. На кшталт російського блокбастера про Альошу Поповича і Добриню. Мої сини із задоволенням його дивилися, і я з ними теж. Ми маємо своїх героїв, які можуть стати героями чудових українських мультиків. Для старших дітей треба фільми знімати. Зніміть кіно про кіборгів чи батальйон «Донбас» — і через десять років українську націю буде не впізнати!