190 років на двох

97-річний Андрій Олексійович та 93-річна Ганна Артемівна вже кілька днів не можуть відійти від хвилювань. Той факт, що їх занесли до Національного реєстру рекордів України, став для них, зізнаються, великою несподіванкою. Подружня пара з райцентру Нові Санжари одразу стала знаменитою, у гості до неї зачастили журналісти. Така увага, за словами Ганни та Андрія Мокляків, і приємна, і втомлива водночас — усе-таки даються взнаки роки.

Разом майже 70 років: і в радості, і в горі

Разом подружжя майже 70 років, у березні відзначатиме «платинове» весілля. Обоє з одного села, навіть з однієї вулиці. Ганна Артемівна добре пам’ятає, як зав’язалися їхні стосунки. Молоді люди навчалися на ту пору в Полтаві: Ганна Карапиш (це її дівоче прізвище) — у фельдшерсько-акушерській школі, а Андрій Мокляк — у педагогічному інституті. На вихідні ж приїжджали до батьків. Отут, у рідному селі, і спалахнули почуття. Андрій першим поклав око на гарну з лиця і ставну Ганну. «Ішла із сільського клубу додому, а він наздогнав і запропонував провести. Отак усе й почалося — нічого незвичайного», — пригадує Ганна Артемівна.

Так збіглося, що Андрій та Ганна закінчили навчальні заклади в один рік — 1940-й. Андрія направили викладати фізику й астрономію до сільської школи на Вінниччину, а Ганна працювала фельдшером у своєму районі. Потім він пішов до армії, а вона обіцяла його чекати. Планували, коли повернеться, одружитися. Та на заваді стала війна. Андрій служив в авіаполку, обслуговував літаки. Його полк обороняв Ленінград і потрапив у блокаду. Що найбільше запам’яталося Андрію Олексійовичу, так це голод і холод. Він лежав на нарах і вже не мав сил навіть підвестися. Врятував його від голодної смерті земляк, льотчик Іван Семиволос. Випадково почувши, що той із сусіднього села Руденківки, Андрій, ледве піднявши голову, запитав: «А ти знаєш Ганну Карапиш?». Той відповів: «Так, це ж моя однокласниця!». Льотчиків у блокадному Ленінграді годували трохи краще, бо їм потрібно було підніматися в небо, тож Іван почав ділитися з Андрієм хлібом зі шматочком масла. І так останній звівся на ноги. Одного разу Іван Семиволос не повернувся з польоту. Та саме йому Андрій Олексійович завдячує своїм спасінням...

А як же склалася доля Ганни? Через місяць після початку війни вона отримала повістку і 19-річною почала виходжувати поранених у госпіталі Київського військового округу під номером 3413, що формувався в Нових Санжарах. Поранених, пригадує Ганна Артемівна, було дуже багато — усі 4 відділення були заповнені. Однак німці наступали — уже було чутно канонаду. Згідно з наказом, госпіталь перебрався до обласного центру й розмістився у 27-й школі. Проте фашисти вже бомбили й Полтаву. Госпіталь знову евакуювався в глибокий тил. Наступним його пристанищем стала школа в місті Кінешма на Волзі.

— Чи не щодня ми приймали нових поранених. Навантаження на медперсонал було дуже значним, — зітхає Ганна Артемівна. — Ніхто нас не запитував, спали чи ні. Але ми розуміли, що тим, хто на фронті, ще важче. Тож ніхто не скаржився. Я тоді напрактикувалася переливати кров — із першого разу потрапляла голкою у вену. Поранені втрачали багато крові, тож переливати її стало моїм обов’язком. Я мала вже звання старшого лейтенанта медслужби й була серйозною не по роках. Бійці не те що залицятися до мене — навіть подивитися в мій бік боялися.

— А коли ж ви зустрілися з Андрієм Олексійовичем?

— Аж через шість років. Коли закінчилася війна, Андрій повернувся додому. Мене ж кінець війни застав у Мукачевому, куди перемістився наш госпіталь. Я встигла навіть вступити на лікувальний факультет Ужгородського університету. Приїжджаю додому, зустрічаємося з Андрієм, і він пропонує одружитися. Я відповіла, що хотіла б навчатися далі. А він не погоджується: «Це ж іще 5 років доведеться тебе чекати». Отак довелося мені поміняти університет на заміжжя. Словом, кохання перемогло, — посміхається спогадам Ганна Артемівна.

— А пам’ятаєте ту першу зустріч після довгої розлуки?

— Аякже. Андрій схопив мене в обійми й розцілував у присутності моєї численної рідні. Я аж зашарілася — тоді так відкрито демонструвати свої почуття було не прийнято.

«Потрібно любити до кінця віку»

Поки їх розпишуть у загсі, 23-річна Ганна та 27-річний Андрій не чекали — справили весілля заздалегідь. Ні вельону, ні весільної сукні в нареченої не було — тоді було не до того. Скрізь розруха, та ще й голод уже давав про себе знати. Голодного 47-го в Мокляків народилася донька Лідія. Ганна Артемівна пригадує, що той рік був настільки важким, що вона змушена була одразу ж іти працювати. Переживши голод не тільки 47-го, а й раніше ще страшніший 32—33 років, подружня пара й досі по-особливому ставиться до їжі, робить запаси найнеобхідніших продуктів. Майже 40 років Ганна Артемівна пропрацювала медсестрою в поліклініці в Нових Санжарах — до 60 років її не відпускали на пенсію, настільки вона була сумлінним медпрацівником. А Андрій Олексійович викладав фізику й астрономію в місцевій школі. Незважаючи на вік, може й зараз, як «Отче наш», розповісти визначення законів Ома, Паскаля чи Авогадро-Жерара. Пригадує, що був суворим учителем, хоч «двійки» ставив рідко — для нього важливіше було добитися, щоб учень вивчив урок. «Діти дужче любили, як я викладав астрономію — цей предмет, може, й цікавіший за фізику. А в учительському колективі я мав авторитет тому, що добре грав на мандоліні та співав, — стверджує Андрій Олексійович і затягує пісню: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная...»

Хоч Мокляки все життя трудилися, багатства так і не нажили: не було в них, пояснюють, схильності до накопичування речей чи грошей. Попри скромні статки, в цій родині завжди панували мир і злагода.

«Мама з татом жили душа в душу, не можу пригадати, щоб вони бодай раз посварилися, — запевняє 69-річна донька Мокляків — пані Лідія, котра проживає в Ужгороді. — У нашій тісній оселі, де у двох кімнатах, окрім батьків та нас із братом Володимиром, мешкала ще й бабуся, завжди була спокійна атмосфера».

— Можливо, тому й дожили до такого віку, що не псували одне одному нервів. А це вже само по собі щастя, бо молодість дається всім, а от старість, та ще й глибока, лише вибраним. Якщо сваритися, з’ясовувати стосунки, то навіщо тоді й одружуватися? — резонно зауважує Ганна Артемівна.

— Але ж жінки й чоловіки — із різних планет. То як же нам зрозуміти одне одного?

— Потрібно пристосовуватися, — такий короткий рецепт сімейного щастя від довгожительки.

Ганна Артемівна розповідає, що її чоловік свого часу дуже полюбляв футбол, тож вона почала разом із ним відвідувати футбольні матчі, які відбувалися на місцевому стадіоні. І так захопилася, що й досі не пропускає жодного футбольного поєдинку по телевізору, знає всі комбінації гри, до того ж є палким уболівальником полтавської «Ворскли» — мабуть, найстаршим. «Більше того, футбол став нашим родинним захопленням: на ньому «звихнені» не тільки ми з чоловіком, а й донька з зятем і обидва онуки», — хвалиться Ганна Артемівна.

Колись чоловік був для Ганни Мокляк підтримкою й опорою. А тепер вони помінялися ролями: відколи Андрій Олексійович, послизнувшись, упав і отримав перелом шийки стегна, його почали підводити ноги. Тож Ганна Артемівна терпляче за ним доглядає, хоч і скаржиться, що їй уже важко.

— За що ви полюбили Ганну Артемівну? — запитую дуже голосно, бо Андрій Олексійович недочуває.

— Вона була дуже вродливою. А трудівниця така, яких іще пошукати. Було, прокидаюся вранці, а її немає поряд. І я знаю, де її шукати: в городі, де стільки всього понасаджує! А скільки разів вона мене рятувала — вважай, витягала з того світу. Я її й досі люблю — любов не зникає, — крізь сльози зізнається літній чоловік. — Потрібно любити, поки й дихаєш, до кінця віку...