Мова карток та дітей

Уже два місяці в одній із львівських шкіл навчаються діти з особливими освітніми потребами. Шестеро першокласників, серед яких дитина з синдромом Дауна, діти з різними розладами спектра аутизму та діти з розумовою відсталістю, роблять перші успіхи в навчанні. Відкриттям такого класу в школі «Надія» розпочався спільний пілотний проект, результати якого вплинуть на навчальний процес у всіх школах міста.

Найперше— соціалізувати

«Спеціальний клас при львівській спеціалізованій школі «Надія» з поглибленим вивченням предметів еколого-правового профілю відкрився в рамках співпраці навчально-реабілітаційного центру «Джерело» та школи, — розповідає «УМ» практичний психолог Наталія Атаманчук. — Річ у тім, що колектив та соціальне середовище відіграє для дитини значну роль, тож найперше наше завдання — соціалізувати наших учнів».

Це насправді не так просто, адже всі учні класу мають тяжкі порушення мовлення — вони не розмовляють. Тому школа запровадила альтернативні методи комунікації — PECS. PECS — картка з малюнком — всесвітньовизнана система комунікації для людей із розладами спектра аутизму. На карточках намальовані предмети і дії, якими дитина може висловити своє побажання чи потребу. І так, демонструючи PECS, дитина може спілкуватися з іншими. Процес спільного, інтегрованого, навчання з застосуванням альтернативного спілкування вже є значним прогресом для учнів спеціального класу. Проте пояснити це їхнім батькам виявилося складніше, ніж здавалося.

«Батьки, окрилені ідеєю навчання в школі, по-іншому бачили перспективу таких занять. Вони сподівалися, що їхні діти зможуть читати чи писати в традиційному значенні цих понять, — продовжує психолог. — Та й не дивно, адже всі батьки хочуть бачити, що їхня дитина не відрізняється від усіх інших. Проте наразі наше завдання — навчити діток жити і давати собі раду в суспільстві. Вони нас чують і розуміють, але висловити свої потреби їм дуже і дуже важко. Аби доступніше пояснити батькам, що відчувають їхні діти, ми запропонували їм уявити себе в чужій країні, мову якої вони не знають. І ось посеред центру столиці раптом захочеться до туалету. Ситуація — життєва, але ж як пояснити іноземцеві, що саме вам потрібно знайти. І карточка з потрібним малюнком стала б у нагоді».

Кожна деталь має значення

В Україні такий спеціальний клас набрали чи не вперше, схожий проект дiє хіба що в одній зі столичних шкіл. Тож учитися всього і вчителям, і дирекції довелося спочатку самим. Усе літо перед початком навчального року колектив школи відвідував реабілітаційний центр «Джерело», де майбутніх педагогів навчали, як правильно поводитися з такими учнями, як розуміти їхні потреби та як зацікавити дитину.

«Педагогів ми обрали серед молодих студентів педагогічного коледжу, без досвіду роботи, — приєднується до розмови директор школи Ірина Хміль. — Це важливо, адже якщо вчитель має певний досвід, він підсвідомо проектуватиме його на учня. Але наші діти — особливі і потребують особливого підходу. Тому ми всі вчимося разом iз ними». Усі, хто працює з першим класом, постійно відвідують різні курси та тренінги. До прикладу, психолог зараз вчиться піскотерапії, адже малювання піском допоможе дітям не тільки розслабитися, а й попрацювати над дрібною моторикою рук. А вчителі постійно відвідують семінари та практичні заняття на базі Львівської спеціальної школи з важкими порушеннями мовлення «Довіра».

Міністерство освіти не розробило програми для спільного навчання дітей із такими комплексними порушеннями. Тож під час навчання спеціального класу колектив школи розробив індивідуальні плани для кожного учня. Це — перший у Львові пілотний проект між управлінням освіти та управлінням соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради. І за результати його роботи у Львові відкриють подібні класи і в інших школах. Загалом міська рада виділила на проект 288 тисяч гривень. Завдяки цим коштам школі вдалося замінити вікна, зробити для класу окремий санвузол, закупити парти, меблі та технічне обладнання.

Інтер’єр має значення

Все у класі — від кольору стін (відтінки жовтого та зеленого) і до розташування парт — має своє особливе значення. Стіни розмальовані в теплі пастельні кольори, які заспокоюють та сприяють розумовій діяльності учня, на партах наклеєно фотографії дітей, що сидять за ними, а серед меблів багато дитячих іграшок. Кожна дитина має свою індивідуальну шафку, парту, роздаткові матеріали. На дверях кожної шафки і парти розклеєні дитячі фотографії, бо в такий спосіб дитина краще запам’ятовує поняття «Я» та «МОЄ». А на інших предметах, таких як умивальник чи кран, наклеєні PECSи, щоб діти вчилися алгоритму дій. До прикладу, на дверях їдальні висить світлина, яка показує залу зсередини. З часом фото замінять на PECS з виделкою і ложкою, аби свідомість дитини асоціювала виделку та ложку iз закладом харчування. Тобто асоціація йде від простого до складнішого.

Кожен учень має «комунікативну книгу» (PECSи). Картинки кріпляться до клейкої смужки, в такий спосіб можна скласти речення. До прикладу, є картинка, яка означає фразу «я хочу». На ній намальована людина, що однією рукою вказує на себе, а іншою — на якийсь предмет. Коли ж учні навчаться послуговуватися картинками, усім їм роздадуть сумочки з PECSами, які завжди можна буде носити iз собою.

Процес навчання в спеціальному класі поділений на теми. Зараз діти проходять тему «Школа». Вони вживаються в роль учнів, їм розповідають, що ж таке школа і навчання. Мета таких занять — діти повинні відчути себе в соціальній ролі учня. Після двох місяців навчань учні вже звикають до дисципліни і розкладу уроків, але ще вчаться не заважати один одному.

«На уроці української мови ми прописуємо похилі рисочки, — говорить учитель початкових класів Ольга Левицька. — До кожного з учнів треба підійти, навчити правильно тримати ручку, часто прописати разом iз дитиною. Це було особливо важко для одного нашого хлопчика, який не вмів тримати ручки. Тож ми намагаємося виробити його моторику рук, наприклад, даючи гратися м’ячиком із маленькими шипами».

Чіткого визначення часу уроку тут немає, заняття триває, поки діти концентруються та слухають учителя. Якщо хтось із учнів втомлюється, він може усамітнитися за окремою партою, яку розташували поодаль від інших та «заховали» за шафками. Цю територію в класі називають «відпочинковою зоною».

Діти з розладами аутизму, за словами спеціалістів, дуже замкнені і не схильні до соціальних контактів. І хоча вчителі тішаться з дитячих успіхів у будь-якій грі, найбільше викладачі раділи соціальній грі з розподіленням ролей. Саме через гру в лікаря і пацієнта чи водія і пасажирів діти засвоюють поняття «соціальної ролі». Тому, коли Віка поклала свою ляльку на машинку однокласника і діти, хоч і недовго, але гралися разом, учителі вирішили пересадити дітей за одну парту.

Під час навчання дві пари учнів по-своєму здружились, тож вони сидять за партами поруч і навіть ходять разом, тримаючись за руки, до їдальні. Спочатку парти стояли колом і кожна окремо, проте з часом вчителі зрозуміли, що спілкування в колі дітям не сподобалось. Кожну таку деталь тут помічають та виправляють, щоб учням було найкомфортніше.

«Ми вже вивчили реакцію дітей, знаємо, що їм подобається, — говорить психолог. — Хтось потирає вуха, хтось качається по підлозі від задоволення». Полюбляють учні і займатися у спортзалі, тому колектив школи внесе до рекомендацій своєї програми більше фізкультури. До списку рекомендацій потрапить і те, що, аби діти не відвикали від уроків за час канікул, вони відвідуватимуть школу двічі на тиждень навіть на канікулах.

Позитивний приклад для всіх

Створення спеціального класу допомогло не лише дітям, які в ньому навчаються, а й усім учням школи. За спостереженнями колективу навчального закладу, їхні вихованці по-іншому стали ставитися до навчання. «Одна річ, коли на уроці пояснюєш дітям, що треба вчитися і допомагати іншим, — розповідає директор. — Проте наші слова вони часто сприймають як чергове повчання. Коли ж поруч iз ними вчаться діти, для яких це зробити набагато важче, коли наші учні бачать, скільки зусиль докладають першокласники зі спеціального класу, вони розуміють, що мають унікальний шанс — учитися. Але крім переоцінки своїх можливостей, учні намагаються реально допомогти першокласникам: приходять їх відвідати, спілкуються з ними, ходять на прогулянку... І ми сподіваємося, що таке спілкування стане початком створення відкритого суспільства».