У зоні небезпеки...

«Ваші друзі — у зоні безпеки». Це перше, про що мене повідомив Facebook уранці 14 листопада. Після низки жахливих терактів, які впали на Париж моторошної ночі п’ятниці 13-го, Facebook створив сервіс швидкого контакту з друзями в зоні ураження. Аби пересвідчитися, що з ними все гаразд.

Слушна ініціатива. І дуже оперативна — треба віддати належне адміністраторам всесвітньої мережі. Я маю друзів у Парижі — і це не просто «френди», а близькі мені люди. Тож мені було важливо почути, що хвиля мороку і жаху не зачепила їх. Не зачепила — фізично. Тому що в моральному сенсі ця хвиля накрила нас усіх. Буквально. І давно.

Світ стрімголов сповзає в прірву апокаліптичного безумства. Війни, терор, страх і відчай стають картинкою повсякдення. Хоч би де був, ти не можеш від цього заховатися. Не можеш вдавати, що це не стосується тебе безпосередньо. Не можеш думати, що втечеш від цього кудись — «у разі чого». Адже думка про «запасний аеродром» є в кожного. Особливо, якщо ти переймаєшся не тільки власним життям, а відповідаєш за безпеку своїх дітей.

Однак ця думка вже давно нікого не рятує. Бо «запасних аеродромів» немає. Навіть якщо ти живеш у благополучній заокеанській країні і «співчуваєш» Україні, яку розриває війна, щиро обурюючись діями українських політиків і не розуміючи, «куди ця країна котиться», є речі значно страшніші. Тому що насправді невідомо — куди взагалі «котиться» світ. Тому що немає жодних гарантій, що одного ранку чи якоїсь «глупої ночі» хмільний безумець не втілить марення хворого мозку перетворити Америку на «ядерний попіл». А ядерну хвилю не зупинять ні санкції, ні кордони, ні відсутність віз...

«Не можу сказати, що повністю щасливий. За себе я вже не хвилююся, але боюсь за свою онуку. Світ, у якому їй жити, — неспокійний, неідеальний. Війни, терористи, різні смертельні віруси...» — казав 80-річний Станіслав Лем. Ми зустрічалися з польським письменником-фантастом наприкінці 2001-го, коли світ лихоманило після терактів у Нью-Йорку. «Добре, що ми з вами живемо в тій частині світу, де немає воєн, гірше було б народитися в Африці чи десь на Близькому Сході, де постійно точаться війни і ллється кров...» — заспокоював себе Лем.

Навіть уявити не можу, що би він сказав нині — про Україну, Європу, про світ... Світ сьогодні — суцільна зона небезпеки. Без розпізнавальних маркерів і червоних вогників-попереджень. У доброзичливому і гостинному Тунісі туристів розстрілюють просто на пляжі... Прощаючись із барвистими рибками і коралами в Єгипті, не маєш гарантій, що твій літак випустить шасі на злітно-посадковій смузі вдома. Приїжджаючи у місто романтики і кохання, ти вже ніколи не забудеш про листопад 2015-го... І найстрашніше: у твоєму домі, в Україні, тліє пожежа війни, яку розв’язав кривавий «старший брат», отримуючи від того диявольську зловтіху. І ти не бачиш кінця-краю цьому безумству.

Здається, люди освоїли всі можливі й неможливі сфери. Те, що півстоліття здавалося фантастикою, нині — повсякдення. Але людство так і не знайшло відповідь на питання: як зупинити пожежу воєн. Натомість усе більше й більше підкидає дров у багаття апокаліпсису.