Микола Голомша: «Корупція — остання цитадель циніків»

Потрібна політична воля

— Миколо Ярославовичу, боротьба з корупцією в Україні вже не один рік нагадує ситуацію, коли є багато слів, але мало діла. Чому?

— Закон України «Про запобігання корупції» дає чітке визначення поняття «корупція». Суть його досить проста — це завжди протиправне використання службових повноважень. Для боротьби з цим ганебним явищем у правоохоронних органів є всі необхідні законодавчі можливості й інструменти, але не вистачає політичної волі. Боротьба з корупцією безперспективна за нинішніх умов через те, що сама система влади побудована так, що людина прагне зайняти певну посаду саме через корупційні перспективи, а не заради виконання прямих обов’язків. При цьому вищим пілотажем корупційних діянь є намагання посадовців максимально дистанціюватися від власних темних оборудок — вони особисто не ведуть розмови, не підписують документи, не беруть валізи з «відкатами»...

На щастя, в Україні досить сильне негативне сприйняття корупції (як явища) і корупціонерів (як таких). Я би навіть сказав, що в нас існує сильна публічна антикорупційна мода. Однак виживання на побутовому рівні змушує безправного українця для вирішення своїх проблем у правовому полі шукати зв’язки — кума, брата, свата, доброго знайомого або, зрештою, посередника. При цьому пересічний українець не любить звертатися до державних установ, яким інтуїтивно не довіряє.

За умов, коли законодавство не зведено в кодекси, чиновники, судді, прокурори та інші досить легко маніпулюють законодавчими положеннями та власними службовими обов’язками. А відтак маніпулюють громадянами України. Тому я переконаний, що одними лише правовими інструментами із явищем тотальної корупції в Україні не впоратися. За відсутності політичної волі будь-яка розпіарена боротьба з цим ганебним явищем приречена на провал.

Але надія є. Завдяки Майдану і подвигу Героїв Небесної сотні в українському суспільстві відбулися тектонічні зміни. Українці завжди були самодостатніми і зараз поступово формують самодостатні громади. В цьому вбачаю цивілізаційний перехід до ери щасливих і успішних громадян і громад — скрізь по Україні, а не лише в урбаністичних центрах.

Корупція загрожує усій планеті

— Яке формулювання корупції є найточнішим? Чи є у вас власне визначення корупції?

— Річне в кращому чи гіршому визначенні. Їх може бути більш ніж достатньо, а справа не рухатиметься. Але всім нам — владі, громадським активістам, пересічним українцям — потрібно усвідомити, що корупція є настільки живучою, вона так пристосовується до нових умов, що лише проста констатація цього явища завжди гратиме проти держави і суспільства. Масштаб корупції в Україні всеосяжний. Водночас цивілізований світ зараз стикається з поки що неусвідомленим фактом тотальної світової корупції, яка огортає своїм павутинням не лише окремих високопосадовців, а цілі управлінські кластери. Ми є свідками розслідування корупційного скандалу у FIFA, FIDE. Періодично та чи інша країна здригається від корупційних скандалів. Утім навіть ООН офіційно не порушує проблему загрози тотальної корупції на планеті. Може, тому що і там є корупціонери, про що свідчать перші процеси сьогодення?

Чи є вихід iз цієї ситуації? Вважаю, що демократія може дати відповідь на ці виклики у планетарному масштабі. Наприклад, через Майдан, як це сталося в Україні. Для нас Майдан означає кінець епохи тотальної, і не тільки української, корупції як парадигми співіснування корупційної влади і безправного суспільства. Для тих, хто критикуватиме мене за цю тезу (мовляв, нічого не змінилося), хочу сказати: зрілість суспільства (і це перевага, а не недолік) не проявляється в одночассі. Ті глибини національної загальногромадянської свідомості, які відкрив Майдан, обов’язково спрацюють у вже недалекому майбутньому. І країна стане іншою під впливом саме цих ціннісних змін. На жаль, поки що всі гілки влади, включаючи і монополізовані ЗМІ, лише імітують свою функціональну діяльність, відстаючи від суспільних динамік як в Україні, так і у світі.

За гарними гаслами — лобізм олігархів

— Які види корупції ви зустрічали у своїй практиці і які нові види цього явища бачите в сучасній Україні?

— Без перебільшення можу сказати, що за свою прокурорську діяльність стикався практично з усіма — а їх більше десяти за законом — видами корупції. Всі вони мають точне визначення та відповідну характеристику і немає сенсу їх перелічувати. Однак зараз, на мою думку, корупція як явище потребує переосмислення. Ми маємо від простого розуміння номенклатурно-посадової корупції (зловживання владою або посадовим становищем, розкрадання майна з використанням посадового становища, неправомірна вигода або хабарництво тощо) дійти до усвідомлення корупції у сучасних вимірах, таких як: інституційна, управлінська, стилістична, функціональна, брендова, капілярна, партійна... Цей перелік можна продовжувати, але суть в іншому: корупція не є чимось незмінним, вона живе і розвивається одночасно з розвитком держави і самої епохи, набуває нових ознак і вимірів і потребує адекватної, скоординованої реакції з боку суспільства.

Щодо предметних проявів корупції, то назву кілька з них. Наприклад, приниження владою (першими особами) ролі і значення українського суспільства перед іноземними аудиторіями, коли невідомі сентенції щодо ключових національних позицій від влади стають спочатку відомими міжнародним громадам через світові ЗМІ, а лише потім — самим українцям. Маю на увазі історію з погодженням у Венеціанській комісії змін до Конституції, які не отримали схвалення громадськості чи хоча б експертного середовища в Україні. Інший приклад: коли парламент політично шантажує суспільство, мовляв, міжнародне співтовариство вимагає окремих законодавчих змін задля вступу до ЄС. Насправді ж під цими гаслами певна олігархічна група просуває вигідні для себе зміни.

Серед іншого влада часто підмінює процедури функціональної відповідальності між інститутами конституційними і неконституційними. Це коли чиновники канцелярії, якою власне є адміністрація Президента, керують РНБО, коли радники АПУ напряму переймають низку функцій Міноборони і Генерального штабу і керують військовими. Я вже не кажу про кадрові ротації на базі методик бізнес-менеджменту епохи первинного накопичення капіталу, про нехтування кадрами державного рівня і відповідної підготовки.

А ще відбувається тотальна монополізація управлінських функцій, які імітують децентралізацію і ще більше посилюють централізм, у стилістиці мілітаризації держави і суспільства. В цьому ж ряду — використання потужностей ОПК не для боротьби із глобальним гібридним тероризмом, а для посилення експортних позицій в інтересах управлінсько-бізнесових мафіозно-лобістських груп у владі, відновлення старого середовища корупційної імітації стандартів НАТО (за назвами в номенклатурі, а не за якістю матеріалів та технологій їхнього виготовлення) тощо.

Хотів би назвати ще один вид корупції — міждержавний. До нього я відношу невиконання країнами-гарантами Будапештської угоди. Не хотів би розцінювати це як корупційну змову безвідповідальних геополітичних гравців. Швидше, це ситуативна корупційна гра одного з учасників угоди зі всім світом, якій сприяла міжнародна безвідповідальність, породжена глобалізацією.

Найвища цінність — гідність особистості

— Ресурсні інтереси та взаємовигідні бізнеси стали основою корупційних взаємин людей різних соціальних ніш — від чиновників високого рангу до відвертих бандитів. Чи зможе суспільство за таких умов протистояти корупції?

— Історія сучасної України, на мій погляд, ділиться на періоди «до Майдану» і «після Майдану». І це не часовий вимір, а ідеологічно-ціннісний. Майдан створив нову реальність життя, яку нашому суспільству ще потрібно осмислити і прийняти розумом і душею. І одночасно він відкрив для нас нові можливості, де немає місця корупції. Вона має залишитись у домайданній Україні.

На жаль, люди зі сцени Євромайдану, які прийшли до влади, цього так і не зрозуміли. І зараз найбільше бояться третього, безкомпромісного Майдану. Я особисто проти такого вирішення проблеми. Але твердо переконаний, що суспільство має контролювати владу. Форми і методи цього контролю давно відпрацьовані демократичним світом. Однак українці зуміли сказати своє, нове слово в поступі демократії — ми гідність особистості підняли на вищий щабель людського існування.

— Але ж наші північні сусіди нав’язують Україні ще й агентурні технології нищення державності...

— Так, агентурний вплив присутній на всіх щаблях влади, як це не прикро констатувати, але і його можна побороти щонайменше двома шляхами. Найперше, силами наших правоохоронних органів. Робота кропітка, тим більше що в самих органах залишається ще чимало законсервованих агентів. Другий шлях має торувати суспільство. І це шлях самоорганізації самодостатніх громад, у яких може розкриватися талант кожного члена соціуму, в яких будуть створені всі умови для реалізації творчих потенціалів особистостей та мікроколективів. Тоді нам не страшні ні корупціонери, ні заслані агенти.

Ритуальні танці навколо корупції

— Утiм наразі боротьба з корупцією стала модним загально-політичним трендом, а не практикою судово-правової системи України...

— Дійсно, чиновник минулого — це, певною мірою, хамелеон. Він завжди набуває того ж «кольору», що і начальник над ним. Наразі наше чиновництво перебуває ще у радянських шатах, але вже «гаптованими» новітніми українськими державними інституціями. Ми, безперечно, рухаємось у Європу. А вимоги Європи, серед іншого, передбачають безкомпромісну боротьбу з корупцією. Для цього потрібно довести європейським партнерам, що весь державний апарат рішуче налаштований на боротьбу з корупцією. Але якщо вище керівництво не переймається боротьбою з цим явищем, більше того, саме замішане в темних оборудках, то що говорити про нижчі ієрархічні прошарки чиновництва? Ось так і починаються ритуальні танці довкола проблеми боротьби з корупцією — говорити про це потрібно всім і правильними словами, а реальні кримінальні справи відкладаються на потім.

Тому владні дії щодо цього явища носять звітно-паркетний характер. Влада оперує проблемою корупції як дивним рецидивом, який турбує тільки Захід чи громадян і ніколи саму владу, адже вона завжди у своїх очах безгрішна. Хотів би підкреслити, що високопосадовці не враховують одного важливого факту — боротьба з корупцією є не лише вимогою ЄС. Це, передусім, нагальна вимога українського суспільства. Це потреба, яку обстоює кожен громадянин. І це індикатор того, наскільки влада відповідає за свої слова, сказані зі сцени Майдану. Тому не виключаю, що практику судово-правової системи в боротьбі з корупцією доведеться застосовувати до тих високопосадовців, які зараз найбільше говорять про цю саму боротьбу.

Для подолання корупції потрібно не лише законодавчо забезпечити умови для безкомпромісної боротьби, а й започаткувати реальну автономність усіх гілок влади. Особливу увагу при цьому варто звернути на так звану четверту та п’яту владу — ЗМІ і громадські організації. Нарешті, місцеве самоврядування повинно відійти від обслуговування центральної влади і запрацювати на повну силу на благо громади.

Сакральність влади йде у небуття

— Можливо, доцільним є введення в Україні прецедентного права?

— Як людина, що формувалася в системі правового позиціонування до всіх подій і процесів у країні, я звик до чіткого і логічного виведення в практичне русло законодавчих постулатів. Не буду приховувати, мені часто доводилося стикатись iз логікою звичаєвого права. Більше того, ще за радянських часів у прокуратурі, на жаль, було присутнє телефонне право. Воно, до речі, значною мірою перейшло і в наші часи і набуло досить випуклих корупційних форм. Усе, починаючи від досудового слідства і завершуючи самим процесом суду, має свою ціну. Пересічний громадянин постійно стикається з цим явищем.

У той же час відсутність прецедентного права в Україні — тема дискусійна. Вона пов’язана з історичними аспектами розвитку права на території країни, практиками, що склалися за цей період. Зокрема, зі знищенням протягом кількох віків історичного досвіду виборності посад, який практикувався від Київської Русі і до козацької доби. Чи зможемо ми повернутися на нинішньому витку розвитку до традицій і нововимірності прецедентного права — покаже час.

Мене ж хвилюють аспекти конституційного права, яке безпосередньо впливає на регулювання суспільних відносин. І якщо всі роки незалежності імперативний метод правового регулювання видавався цілком природним і закономірним, то зараз чітко видно, що це була подовжена омана радянського конституційного права, в якій ми всі перебували. І саме така система застосування конституційного права давала простір для корупційних діянь влади при використанні своїх адміністративних можливостей по всій ієрархічній вертикалі. Тому суспільство рішуче заявляє про своє право на партнерські відносини із державою. На це, власне, націлена і децентралізація влади, яку рішуче обстоює керівництво країни. Хоча не всі високопосадовці розуміють, що сакральність владних структур відходить у небуття і відчайдушно б’ються за привиди минулого. Насправді держава за своєю організацією все ще залишається в минулому.

Наразі ми маємо лише декларацію намірів про перехід до парламентсько-президентської республіки (як реалізацію вимог Майдану) з одночасним практичним творенням централізованої диктатури олігархічних еліт. Що це, як не корупція вищого гатунку?

Рецепти від Майдану

— Чому, на вашу думку, відбувається парадоксальна річ — загальнонаціональні масштаби корупційних схем не знищують наявну державність, а, як не дивно, укріплюють її? Про яку тоді державність може йтися?

— Домайданна держава була переплетiнням офіційно-приватних інтересів і управлінських еліт, хоча по суті це були одні і ті самi особи. Замість відпрацювання визначеного функціоналу відбувалося дублювання та імітація відповідальності на всіх рівнях — від інституційного до персонального. У результаті створено фантастичну державу на принципах креативно-вольової корупції. Тобто саме корупційна складова була одним із наріжних каменів нинішнього державотворення, її цементом. Найвражаючим тут є те, що після майданного переляку оцей корупційний спрут досить швидко адаптувався до нових умов, узявши на озброєння саме майданні гасла. Але ж гасла — це не зміст.

— Отже, корупція усе ж таки є в Україні нездоланним злом?

— Нездоланних речей не буває. Але така загроза існує. В Україні зараз зіткнулися дві парадигми розвитку, два майбуття. Одне з них — це творення країни на цінностях Майдану, це розвиток самодостатніх громад і щасливе співіснування громадян, які матимуть змогу самостійно реалізуватися в житті, а не тільки в кар’єрі. Інше — це реалізація путінських сценарно-креативних технологій, які під прикриттям демократичних гасел намагаються нас затягти у безодню тотального цинізму, ввергнути у вир світової громадянської війни.

Більше того, застосування демократичних методів та інструментів кремлівськими спецслужбами в Європі спрямоване на руйнування європейської спільноти і цінностей, які вибудовувалися століттями. І тут, як не дивно, першими бити на сполох маємо ми, оскільки сьогодні краще за інших бачимо прямі і приховані загрози для світу з боку агресора — путінської Росії.

Зупинити агресора в його русі (особливо не фізичному, а ментально-руйнівному) ми зможемо, якщо замінимо загальнодержавну парадигму війни на творення мирного способу життя, орієнтованого на щастя. Рецепт такого творення був розроблений на Майдані. Залишилося його втілити на ділі. І це мають робити громади, не очікуючи більше спонукань зверху.

Вихід, як на мене, з цієї ситуації може бути лише один — українське суспільство не має зупинятися у своєму русі, початком якого став Майдан. Створення повноцінного громадянського суспільства, формування самодостатніх громад, де всі дії відбуватимуться прозоро і зрозуміло, — це і є шлях боротьби з усіма проявами корупції в державі та суспільстві України.