«Кожна поїздка на схід може стати дорогою в один кінець»

Тетяна — 23-річна волонтерка з Хмельницького. Попри діагноз ДЦП, дівчина однією з перших вийшла на місцевий Майдан, а згодом почала збирати допомогу для бійців у зоні АТО. Разом з однодумцями активістка заснувала благодійний фонд «Подих надії нації», який допомагає військовим, дітям-сиротам, онкологічним хворим. Волонтерка не тільки збирає допомогу на Хмельниччині, а й сама відвозить на передову все необхідне. Саме тому не зі слів бійців знає про умови життя українських військових, погане забезпечення продуктами, ліками та одягом. В інтерв’ю «УМ» дівчина розповіла про волонтерство у Хмельницькому, допомогу військовим та свої поїздки на схід.

«Мені робили чимало операцій»

— Тетяно, чому у вас виникла ідея зайнятися волонтерською діяльністю?

— Так складалося моє життя. Коли я навчалася в Ізяславській школі-інтернаті для дітей iз ДЦП та поліомієлітом, мені теж допомагали волонтери. Я маю проблеми зі здоров’ям, мені робили чимало операцій, я проходила тривалі курси реабілітації. Саме у дитинстві я вперше дізналася, хто ж такі волонтери та чим вони займаються. У мене з’явилася мрія — стати волонтером. Я хотіла допомагати хворим діткам, людям з особливими потребами. Навіть гадки не мала, що стану волонтером у період війни.

— Ви були незалежним волонтером, згодом заснували власний благодійний фонд «Подих надії нації». Як наважилися на такий крок?

— Під час Революції я приходила на хмельницький Майдан. Удень працювала, а після роботи заступала у «нічні чергування»: готувала хлопцям чай, каву, бутерброди. Спочатку працювала при громадській організації «Хмельниччина. Самооборона і контроль». Згодом її керівник поїхав добровольцем на фронт, а в організацію прийшли нові люди з новими порядками. Я пішла звідти і стала незалежним волонтером.

Недовго думаючи, поставила на міській площі скриньку і почала збирати кошти. Згодом про дівчину зі скринькою дізналися чи не всі хмельничани, а потім почали телефонувати бійці і просити про допомогу. Ось тоді спільно з друзями вирішили заснувати власну благодійну організацію та узаконити її. З усіма подіями, які сталися за минулі два роки, у людей змінилося ставлення до волонтерів. Люди звикли до війни, тому потрібно постійно про себе нагадувати, робити офіційні звернення у різні установи та організації. Особисто для мене фонд нічого не змінив, бо я живу цією справою. Навіть якщо буде дуже скрутно, волонтерство я не покину.

— Наскільки активно хмельничани допомагають армії?

— На оголошення у соціальних мережах відкликається чимало людей, утім раніше хмельничани долучалися активнiше. Допомога була суттєвішою і на картку частіше приходили кошти. Є люди, які допомагають постійно: хтось пече випічку, хтось купує медикаменти та одяг, хтось допомагає коштами. Школярі передають бійцям малюнки та листівки. Часто долучаються й студенти, організовуючи у своїх університетах різні акції зі збору допомоги. Все тримається на звичайних людях, іноді надходить допомога від депутатів та місцевої влади.

— Чому ви вирішили збирати гроші для військових і під час засідань обласної ради?

— Найчастіше допомагають пересічні хмельничани, які не мають великих статків. Тому я вирішила взяти скриньку для пожертвувань і піти в обласну раду. Знаєте, коли цілеспрямовано підходиш до людини і просиш про допомогу — більша вірогідність отримати результат. Хоча і в таких випадках хтось не реагує, хтось каже, мовляв, немає грошей. Я вдячна всім, хто долучився. Можливо, для них це невеликі гроші, але нам вони дуже потрібні.

Страшно... І страх не зникає

— Як наважилися поїхати на схід?

— Спочатку допомогу відвозили хлопці. Але прийшов час, і я дуже захотіла поїхати, побачити на власні очі, що там відбувається. Хлопці неохоче хотіли мене брати з собою. Але у листопаді минулого року я таки добилася свого, і разом ми повезли бійцям п’ять тонн речей та продуктів харчування. З тих пір у мене було близько 25 поїздок у зону АТО.

Коли їдеш уперше — не знаєш, що тебе там чекає, не знаєш, як тебе зустрінуть. Мої перші враження були дуже специфічні: це і гордість за хлопців, і страх. Страх від того, що бачиш зовсім іншу картину, не ту, що показують по телевізору. Добивають жахливі умови, в яких живуть наші захисники: сирість, неукріплені бліндажі, по яких так і ходять вітри. Під час спілкування з військовими приходить розуміння того, наскільки важлива для них наша допомога. Коли хлопці на прощання обіймають і кажуть: «Не забувайте нас, приїжджайте», то ці моменти важко забути. Знаєте, ці слова постійно супроводжують мене.

— Не страшно вирушати у поїздки?

— Страшно... І страх не зникає, кожного разу намагаєшся його перебороти. Я розумію, у будь-який момент щось може статися і поїздка на схід може стати дорогою в один кінець. Утім я їду, бо хлопці нас чекають. Мої батьки не схвалюють поїздки, але дізнаються про них уже після мого повернення із зони АТО.

— Кому допомагаєте в першу чергу?

— Я допомагаю не тільки хлопцям iз Хмельниччини. На «своїх» та «чужих» ніколи нікого не ділю. У мене є підрозділи, якими я опікуюся тривалий час. Підтримую з хлопцями зв’язок, перед поїздкою уточнюю, чого вони потребують у першу чергу. Часто відправляю необхідні речі «Новою поштою», передаю передачі іншими волонтерами.

Після кожної поїздки з’являються нові маршрути, бо по дорозі знайомимося з новими солдатами, які теж потребують допомоги. До прикладу, під час однієї з поїздок ми дізналися про притулок для матерів і дітей у Краматорську. Взяли список усього необхідного і під час останньої подорожі на схід заїхали і до них.

— Які речі зараз найнеобхідніші на передовій?

— Наближаються холоди, тому найперше — це термобілизна, термошкарпетки, флісові шапки, шарфи та теплі светри. Оскільки розпочався сезон застуд, то не завадять противірусні ліки. Не обійтися й без продуктів харчування: тушонка, паштети, консервація, чай, кава, печиво та всіма улюблені солодощі. І чи не найголовніше — моральна підтримка.