Нерви «Молодості»

Фестивальний тиждень попередніх років для численних шанувальників «Молодості» минав у щоденному вирішенні питання: як скласти власний маршрут, аби не пропустити найцікавішого? Дуже часто, ретельно склавши власну програму і побувавши на кількох сеансах, ввечері доводилося визнавати, що якусь фестивальну цікавинку ти таки проґавив. Нині ж це питання для кіноманів отримало зовсім інше емоційне забарвлення. Так само ретельно складаючи власний план перегляду фільмів, вони мусили коригувати його, вже сидячи у кріслі перед великим екраном. Оскільки чимало картин цього року чомусь були з розряду таких, на які не хотілося витрачати ні часу, ні душевних сил. Відсутність цілісного образу стрічки пояснювати авторським баченням режисера — таке навіювання іноді може допомогти досидіти до кінця сеансу. Але на всю кількість таких картин, навіть заявлених у позаконкурсних програмах, цього самозаспокоєння точно не вистачало.

Топ-назвою в афіші фестивалю, як і прогнозувалося, стала прем’єра фільму Сергія Лозниці «Подія». Стрічка, що розповідає про визначальний етап новітньої історії пострадянських країн, повернула всіх нас у минуле, аби по-новому відчути теперішнє і навіть зазирнути у завтра. Тоді, у 1991-му, серпневий путч сприймався по-різному. Хтось вважав його перепусткою у щасливе майбутнє, хтось намагався очолити народний спротив, аби отримати свої персональні дивіденди у вигляді посад чи інших преференцій.

Три дні з життя Ленінграда, який дуже скоро стане Санкт-Петербургом, Сергій Лозниця фіксує максимально документально, монтуючи цю історію із фрагментів кінохроніки. «Фільм складається з епізодів, розташованих у хронологічному порядку, що віддзеркалюють життя міста під час тих неспокійних літніх днів, — розповів режисер. — Ми можемо спостерігати поступову зміну настрою людей: ми бачимо, як звичне життя стає історією; обличчя людей, вихоплені з натовпу, фіксують нерв часу, опис якого не знайти ані у підручниках з історії, ані у записах політичних виступів. Можливо, у цих обличчях, із їхнім виразом сум’яття, недовіри, рішучості, гніву, ми знайдемо відповідь на питання — що сталося в Росії у серпні 1991 року і чому значення цієї події спантеличує нас і нині». Не дивно, що після перегляду картини журналісти одразу поєднали «Подію» та іншу стрічку Лозниці, «Майдан», у своєрідний диптих. Настільки вмотивованим є це поєднання, кожен зможе визначити сам: «Подія» вийшла в український прокат, в Києві фільм можна переглянути в кінотеатрах «Жовтень» та «Кінопанорама».

Ще одна стрічка, яка апріорі претендувала на посилену увагу гостей та учасників фестивалю, мала назву «По той бік» і позиціонувалася як українська складова міжнародного повнометражного конкурсу. Для більшості тих, хто потрапив на цю прем’єру, вона стала прикрим розчаруванням цьогорічної «Молодості». Команда проекту на чолі з режисером Олександром Литвиненком позиціонувала «По той бік» як «детективну історію з глибокими психологічними елементами, містичними епізодами та артхаусними вкрапленнями». Головна героїня — дівчина, що пережила клінічну смерть, унаслідок чого стала бачити у своїх видіннях місця злочинів. А основний меседж фільму звучить наступним чином: «Будь-яке зло породжує ще більше зло». Аби зрозуміти (чи так і не зрозуміти) цю споконвічну істину у трактуванні режисера, глядачам довелося добрих півтори години займатися самонавіюванням, описаним у першому абзаці цього матеріалу. Звісно, тільки лінивий після завершення сеансу не почав вправлятися у грі слів назви картини... Незважаючи на відсутність компліментів на адресу стрічки після прем’єри, її автори оголосили, що на початку грудня вона вийде у прокат.

Національний конкурс короткометражок цього року потішив сміливістю думок і суджень, нестандартністю подачі матеріалу, цікавою тематикою діалогів, до яких молоді режисери у своїх картинах — нині їх було показано 23 — залучали фестивальну публіку. Звісно, молодь не обійшла своєю увагою події, що ось уже другий рік тривають на сході України. (Герой стрічки Вофки Солов’я «Міна» — молодий художник Гєна, який прагне виїхати зі Східної України, адже не хоче жити з людьми, для яких неважлива самоідентифікація). Висміяти хиби сучасного покоління (Жора з фільму «Абонент» Марини і Оксани Артеменків — як збірний образ тих наших співгромадян, які живуть за принципом «аби день до вечора»). Зізнавалися у почуттях до рідного міста («Закохайся у Миколаїв, якщо насмілишся» Енжи Богаченко), співчували людям, які змушені переживати не найкращі роки свого життя (Андранік Берберян на фестивалі представив картину «Останнє літо», в якому розповідає про сирійця Алі, який нині мешкає в Києві)... Глядачів на сеансах Національного конкурсу було в рази більше, ніж на інших показах. І в цьому факті один із найбільших позитивів фестивалю, який, попри все, таки має залишитися в Києві.