Таке зіставлення, може, видається незрозумілим, навіть дивним. Зруйнування Запорозької Січі, валуєвські укази зрозуміло, але...
1933-й... Батько веде нас на берег пастися. Попереду з кошиком із лози йде батько, за ним — старший брат Вася, а я — позаду. «Череда» тих, хто паслися, велика. Одні збирають бур’ян у торби, другі лежать на боці і жують, треті лежать нерухомо, мертві. Коли ми проходимо повз мерців, тато грізно хрипить: «Не дивіться!». Додому поверталися повз конюшні. За стайнями якісь страшні люди вовтузилися біля гори дохлих коней, від який ішов густий і незвичний сморід. У нашому селі (село Коробчине Новомиргородського району Кіровоградської області, тоді — Херсонської губернії) у 33-му траплялися випадки людоїдства: Іван Неживий з’їв свою дружину, сусідська бабуся з’їла свого діда. Під час Голодомору померла моя молодша сестричка Мотя (мабуть, тому що в голодної матері не було молока), а також мій дід Іван Якимович Тофтул та молодший батьків брат Костянтин.
Сміливі, рішучі, ініціативні односельчани тікали з села. Проте втекти за межі України було майже неможливо. Лише одній дівчині з нашого села вдалося. Пізніше вона приїжджала в село і розповідала, як важко було перетнути кордон України, як опинилася у гірському аулі Грузії, вийшла заміж за місцевого чоловіка, які дивні там звичаї тощо. Але більшість селян тікала в міста. Там їм, як правило, давали роботу, житло і пайок. Адже головним завданням організованого Москвою Голодомору було не знищення українців як таких, а насамперед селян як щирих носіїв рідної мови, української культури, звичаїв своїх дідів-прадідів, які не піддавалися русифікації.
Утекла з села і мамина сестра Палажка Правиленко (по чоловікові — Лопушнян). Дуже дивно, що, почувши дитиною, я і зараз пам’ятаю слова з листа Лопушнян: «Во первых строках своего письма спешу сообщить вам, что мы живы и здоровы, чего и вам желаем...» і, що просто неймовірно, їхню адресу: «город Красный Луч, колония треста...». Їм дали роботу, житло і в такий спосіб розпочали русифікацію.
Дуже ймовірно, що сьогодні правнуки чи праправнуки Лопушнянів, не знаючи про те, що Москва ледве не знищила їхніх предків, убивають своїх родичів із села Коробчине за те, що Москві не вдалося їх ні заморити голодом, ні духовно згвалтувати, тобто русифікувати. Нещастя на сході України готувалося Москвою століттями: порушення Переяслав-Хмельницьких угод, підписаних Хмельницьким, зруйнування славної Запорозької Січі, емські, валуєвські укази, голодомори...
Лопушняни, відозвіться! Родичі, це не ви вбили коробчанських хлопців, моїх рідних? Не ви поранили мого зятя?
Михайло ТОФТУЛ