Кланові війни: правила маскараду

Що зміниться після виборів у суспільстві, де продовжується зубожіння населення , де зарплати, малосумісні зі скільки-небудь гідним життям, де пропаганда продовжує дурити людям голови; де війна, що сама по собі є страшним лихом, зробила з нашої держави ще менш правове суспільство? За білбордами важко розгледіти справжнє обличчя кандидатів. За пафосними обіцянками неможливо зрозумiти реальні наміри претендентів на владу. Зазвичай усі ці передвиборчі клятви чи програмні обіцянки виконують лише роль засобу для досягнення мети — вийти на кращі рубежі для своєї політичної сили. Однак теперішня виборча кампанія переписала навіть усталені, й без того цілком умовні, правила полювання за голосами виборців. А кількість реклами говорила лише про масштаби обов’язків кандидатів перед спонсорами. А перед виборцями?

Рано робити підсумки . Ще навіть немає офіційних результатів, ще міста продовжать обирати собі мерів. Однак перші висновки та можливі варіанти майбутніх сценаріїв, що їх принесли ці вибори, вже напрошуються самі по собі.

Нестерпна легкість розколу

На нинішніх виборах демократичні, національно орієнтовані непровладні сили знову зробили традиційну для себе помилку: розійшлись по політичних партіях та тимчасових політичних проектах. Вони знову йшли на вибори роз’єднано.

Щоправда, важко, принаймні на Вінниччині, уявити об’єднання «Свободи» та «Батьківщини». Однак, треба віддати належне: ці питання таки дискутувались усередині невеликих партій націоналістичного спрямування. Наприклад, про об’єднання з «Батьківщиною» сперечались в обласному осередку Народного руху України. Дехто погодився, незважаючи на не дуже зручні для себе позиції, а більшість, залишившись вірними послідовниками В’ячеслава Чорновола, продовжили ходу по мандати в гордій самотності. Що з цього вийшло — питання риторичне. Адже політика в такий суперечливий час, коли біле намагаються очорнити, вимагає холоднокровності та жорсткого прагматизму. Так, як це зробила влада. Ще вчора маловідома порошенківська «Солідарність» ковтнула переможця останніх парламентських виборів «Народний фронт» та закусила вiдносно рейтинговим «УДАРом». Чого не зробиш заради збереження влади.

Непарламентські демократичні партії, вочевидь, не все розрахували. От і виходило, що в період передвиборчої гонки чимало виборців, розгортаючи агітматеріали, хапалися за голови, бо в усіх партіях національно-демократичного спрямування знаходили тих, кому готові були віддати голос, але, як правило, вони розійшлись по різних партійних квартирах. І єдине, що наразі більш-менш може виправдати демсили, ці вибори дійсно є репетицією парламентських і робота над помилками таки буде зроблена.

Реінкарнація протистояння

За всіма труднощами буднів дещо ховаються регіональні кланові війни. На Вінниччині вони проходили, зазвичай, у формі прихованого протистояння. Зрозуміло, що нинішнє затишшя спричинила війна. А ще перерозподіл політичних сил під тиском революції, коли відбулись колосальні світоглядні зміни суспільства.

Отже, чи можуть місцеві вибори реанімувати боротьбу за вплив на політичній вотчині Президента Порошенка?

«УМ» уже писала про центри політичного впливу в регіоні. Це, нагадаємо, група колишніх голів Вінницької ОДА та облради, а нині народних депутатів — Олександра Домбровського та Григорія Заболотного. Саме за їх керування почали інтенсивно нарощуватись економічні біцепси сім’ї Порошенків. Тоді, зауважимо, здебільшого говорили про бізнесовий талант Порошенка-старшого, Олексія Івановича. У цей час Петро Олексійович відточував дипломатичне мистецтво. І друга група — спікера парламенту Володимира Гройсмана, яка дещо посунула першу. І всередині цих груп керує процесом найближча до Президента — команда його сина — нардепа Олексія Порошенка. Вона й виносить остаточні вердикти з принципових питань і суперечливих кадрових призначень.

Регіональні кланові протистояння мали в регіоні перманентний характер, де й окреслились два основні гравці. З одного боку, наростаюче поглинання основних галузей аграрної області представниками орбіти Петра Порошенка, з іншого — вплив важковаговика, екс-нардепа, котрого у свій час називали «спиртовим королем» області, Григорія Калетніка.

Наразі головна іміджева проблема людей типу Калетніка в тому, що значна частина виборців не вірить у щирість їхніх намірів і дій. Більшою мірою це підживлюється загальною тенденцією та відповідною риторикою у ставленні суспільства до можновладців періоду Януковича, мовляв, розбудовував владу диктатора. Але помилки нинішньої влади таки тримають одіозних постатей на поверхні.

Свою порцію уваги від громадськості колишній голова Вінницької облради, ОДА, екс-нардеп, а нині президент Вінницького аграрного університету Григорій Калетнік отримував і від вінницьких активістів, і від представників партії «Воля» у ВР, зокрема Ірини Суслової. Однак при всій повазі до енергії та бійцівської вдачі парламентарія Суслової, очікуваний результат не прийшов. Адже, аби зрушити з місця бодай на йоту обране Григорієм Калетніком місце, котрий вибудував цілу систему й пірамідальну схему підтримки власного реноме, у тому числі й участю в брендових науково-практичних проектах, необхідно дуже ретельно готуватись. І остання ніч перед іспитом не врятує.

Тут варто хоча б фрагментарно зануритись у минуле, аби розгледіти декотрі епізоди політичної мозаїки, котру Калетнік навчився складати майже досконало. Скажімо, ставши головою Вінницької ОДА в 2004 році, він не «рвав» публічно опозицію. А одиночний виїзд контролюючого спецназу в «порошенківське» село — дрібниці порівняно з тим, що очікували в області. Особливо зважаючи на те, що, як стверджувало оточення Порошенка, саме Григорій Калетнік був тією «торпедою», котра ледь не втопила в парламенті катер бюджетного комітету Петра Олексійовича.

Що стримувало Калетніка? Нічого. Усе виявилось значно простіше й водночас складніше. З одного боку, опоненти закидали йому як голові ОДА тактику розкладання яєць у різні кошики. З іншого — як справжній стратег, він уміє вибудовувати довгі, затяжні кампанії, де вимагаються довготривалі розрахунки, витримка й терпіння, і, зазвичай, паралельно веде власну гру. Політика — мистецтво неможливого.

Союз «меча та орала» сумнівний, але сам процес...

І допоки раз по раз роздмухувались антикалетніковські настрої, Григорій Миколайович зміцнював на освітній ниві міжнародну співпрацю з колегами зі США, Франції, Німеччини та створював консорціум, де аграрна наука має тісніше переплестись у взаємодії з практикою, особливо на потужних підприємствах. А ще місцеві аналітики розгледіли в шахових клітинках претендентів до місцевих рад від традиційно підтримуваного в області ВО «Батьківщина», фігури, наближені до президента ВНАУ Григорія Калетніка. Скажімо, в списку до обласної ради називали двох кандидатів. Вочевидь, дивились неуважно, бо там їх більше, а ще слід додати кандидатів до районних рад. Крім того, щось же значать відвідини ВНЗ у день святкування чергових іменин закладу спікером парламенту Володимиром Гройсманом?

Відтак ще одна група впливу в області почала відновлювати свій дещо підупалий вплив. Чи почне Президент Порошенко наступати на улюблені мозолі Калетніка, цього зараз не знає ніхто. Можливо, i сам Петро Олексійович..., поки що.

І нехай не вводить в оману те, що зараз Григорію Миколайовичу нібито важче, ніж будь-коли раніше, бо тим цікавіший і захопливіший для стратега й тактика Калетніка сам процес оновлення статус-кво. Адже лише це має повністю задовольнити честолюбного Калетніка, котрий дійсно є сильним гравцем.

А що ж пересічному подолянину очікувати від можливого нового протистояння борців за бізнесово-науковий вплив? Що чекати тим, кому грошей не вистачає на найнеобхідніше, коли в палаюче вогнище зневіри й невдоволення подоляни спересердя вкидають усіх політиків, незалежно від партійної належності? Єдине, що може дати ймовірна реанімована конкуренція — це недопущення абсолютної монополії та бодай якийсь вихід із паралічу байдужості до реальних потреб людей.

Ну, зрештою, «стибрити» кiлька мільйонів на виховання онуків — цим уже нікого не здивуєш. А от, маючи колосальний вплив, зробити щось справжнє, від душі, а не заради збагачення, для своєї малої та великої Батьківщини — це місце в сучасній українській історії все ще пустує.