«Усмішка Діоніса»:

Остання книжка Тараса Федюка «Халва» (К.: Гамазин, 2014) — ніби явка з повинною: «я все написав я слова / як фокусник із рукава / виймав і крутив перед носом / тій публіці що нежива / тій мові яка відплива». Свою «заяву» назвав чесно: Халва. Слово-симулякр, що зазвичай камуфлює дефіцит реального. Іншими словами, зізнання у хронічному самонавіюванні. Аж так, що одного разу усвідомлюєш: солодощі світу сього тебе уже геть не обходять. Аж так, що — «Господи як же однаково більше мені!»

Звісно, це не скарга. Федюк — один із небагатьох поетів, у якого можна простежити міцний філософський первень. Це дуже схоже на грецький стоїцизм в його розумінні римлянином Сенекою, на котрого автор «Халви» часом ситуативно скидається («і наче мирро стікає мирно / життя з руки»). Сучасні дослідники кваліфікують систему Сенекового думання так: «Концепція філософії як терапевтичної практики», і вважають її тогочасним аналогом пізнішого психоаналізу (див.: Історія європейської цивілізації. Рим. За редакцією Умберто Еко. — Х.: Фоліо, 2015).

Власне подібною філософією самоперетворення Тарас Федюк переймається в усіх своїх книжках, регулярно оприлюднюючи в них зазвичай невтішний дебет-кредит. Як-от нині: «померлий друг у тебе є / еспресо дякувати Богу / іще гаряче і гірке / і згадане життя яке / тобі накульгує на ногу». Решта — зникла: «хто проворний — відлетіли: / гуси програмісти і / ти яка була кохана». Життєвий краєвид спустів до матриці: «стільки років що ого / повисипалось з рукава / а от пейзаж один: слова / а в нім і я». Сам пейзаж перетворився на натюрморт («мед і окріп і тонка інкрустація столу пігулками»), а оте «я», на авторову думку, виглядає геть непрезентабельно: «минуле за собою тягнеш вслід / як дурник іграшковий самоскид».

Звідси й починається прибирання в хаті буття, переоблік-переоцінка. Спочатку діагностика неспокою: «ні хорошо ні погано ні так собі... і майже всі тараси / тобі до лампочки». Далі — пошук причин. На поверхні, звичайно, оте для всіх спільне: «дуже швидко пролетіло / красне літо в Сан-Дієґо / ну якщо й не в Сан-Дієґо / пролетіло все одно». Та не дуже це схоже на вікову кризу; «внутрішня молодість» нікуди ще не емігрувала, але — «немає осені а хай собі була б / хай б дощ зі стежки змив відсутність сліду». «Відсутність сліду» — це криза письма.

Ні, віршувати Т.Федюк не розучився, усі його опубліковані вірші (а доскіпливо друкує далеко не все, що написалося) — варті правити за орієнтир для найамбітніших римувальників. Але прийшло прокляте питання «навіщо?». Навіщо писати? Не в сенсі бути «інженєром чєловєчєскіх душ» — тут нема ілюзій («ніхто ніколи ніде / нічого такого тобі»). А були ж! «Все життя як молитву хрипів: «підведися хорунжий / батьку нас буде двоє ми будемо добрі стрільці!» Та... «ми досягли таки / що лишились такі ж». Позаду — «биті іграшки ялинкові і комунізм / що не настав». Нині — «не треба нам ні брому ні історій / достатньо подивитись у вікно». Між тим і тим — «історія нашої втечі і ловів яка / більш схожа була не на повість а на скоромовку». Внаслідок ізнову опинилися «у психушці куди нас обох все одно повернули / яку звать батьківщиною».

Якось ніхто не зауважував, що Тарас Федюк — неабиякий аналітик. Звернув на це увагу, чуючи у приватних розмовах його несподівано влучні оцінки та дивно-бездоганні сценарії розвитку подій — і лише тоді побачив усе те у його книжках (авжеж, «як відбитки пальців / вірші в книгах»). Ясна річ, ця аналітика ховається у метафорах, але від того не стає менш точною. Здається, коли б Федюк не став поетом — був би, либонь, бажаною кассандрою усіх телевізорів. От і в «Халві» він фіксує парадоксальне, на перший позір, повернення «цих крутіїв звізди / цих що прийшли співати / ніби із пустоти / ніби з легкої вати / ніби лише пусти». Не важливо, чи ходить про всіх без винятку українських президентів, а чи про лєніних-сталіних-путіних — усі вони призвідники і жертви лінґвістичної скрині Пандори. Трансцендентна причина людських трагедій легковірності — «нас всіх обдурив алфавіт». І жодні інтелектуальні ліки — коли кинути оком бодай на ХХ століття — не впливають ані на загал, котрий не читає зовсім, ні на нібито освічену публіку (принаймні, на її критичну масу). Тому — навіщо писати? Хіба лише коротко: «вам іще віділлються слова / ті які ви не прочитали».

Отже, ілюзій немає. Точніше, їх немає в активному обігу, але Тарас Федюк облаштував собі приватну резервацію для своїх колишніх ілюзій — таку собі «Зону Овідія» або ж «Трансністрію». І ось вельми цікаве спостереження знавця літератури Володимира Моренця щодо ставлення поета до цього фантомного краю, де — «все, чим ти жив, що любив і чим терзався, що беріг і не зберіг, бо й не умів цінувати (молодість!)... Світ, який власне з любові ти оберігаєш, утривалюючи у слові, в уяві, у візіях чи кольорових снах... Цей духовний краєвид цілком безілюзійний, але водночас наскрізь перейнятий ніжністю до ілюзій, без яких це життя було би нічого не варте» (ЛітАкцент. Випуск 1. — К.: Темпора, 2008).

Дуже схоже на ілюзії пам’яті в Сергія Жадана, тим більше, що обидва поети згодні, що «зорі немає / і не було / привіт». Та різниця між ними суттєвіша за схожість — вона в тому Федюковому «привіт»: Жадан іще шукає пояснень, Федюк уже зневірився в їхньому існуванні. Втомився. Колись у нього «серед книг будильник бігав» («Таємна ложа», 2003), а нині — «ми все пережили / годинник зі смоли». У тій смолі в’язнуть не лише ілюзії, але, що гірше, — бажання.

І тут знову згадуються стоїки. Сенека увів до їхнього вчення другий, поруч розуму-розуміння, засадничий чинник пізнання-примирення зі світом: бажання. Пізніше інший послідовник стоїцизму Овідій вдався до небезпечних експериментів з бажаннями: «Навчитися розлюблювати — передбачає насамперед вдавати, що ви уже одужали, щоб потім зненавидіти те, що раніше любили» («Історія європейської цивілізації...»). Улюблений античний поет Федюка проробляв це заради жарту, не підозрюючи про можливість руйнівного втілення таких маніпуляцій — через багато століть Достоєвскій показав, як потрапляють до внутрішнього пекла: втрачаючи бажання любити колись люблене. Тож геть не випадково у «Халві» раптом з’являється Вій, як архетипне втілення жаху, в тому числі й жаху втрачених бажань, — «із хворобами книжками / з усіма / тими що не дзвонять».

І що робити, коли тебе навідують такі видіння-асоціації? Взагалі-то є два виходи з депресії, обидва згадані у книжці. Перший — рослинний: «професія на лавочці сидіти / кришити бублик осінь як бджолу / відгонити...». Другий — самовільний: «погладжу пальцями портрет / петит про те що ти поет / і прошепочу небесам: / сезам...». Проте Федюк винаходить третій шлях: «пробую жити неначе мене вже на білому світі нема». І додає — «мов старовинний гріш на оксамиті». Ця «усмішка Діоніса» (як означив В.Моренець всепроникну самоіронію Т.Федюка) вкотре рятує чергову книжку нашого поета. Якби не ці справді дотепно-витончені самознущання — витримати практиковані ним сходження в екзистенційні провалля було би тяжко.

Завершуючи свій аудит під так само самознущальною назвою «Халва», Т.Федюк прописує собі дорожню карту подальшого-поближчого про-життя: «осьо басьо от еліот / а більш нічого / не треба / книг п’ятсот-шістсот / мені до Бога / лишилося / а для письма / у стовпчик вже причин нема». Рецепт доволі відомий — і в Умберто Еко його знаходимо, і в його українського «послідовника» Юрія Винничука: «Повні шафи книг, і є серед них іще не прочитані, дивлячись на них, він жартував сам із собою: «Оце прочитаю вас і помру» (Танго смерті. — Х.: Фоліо, 2012). Що ж до відсутності причин до письма, то тут Федюк, схоже, трохи кокетує з читачем.

Так, бажань критично поменшало, але далеко не всі вони розбіглися. Принаймні не зрадили ті, що пов’язані з Жінкою. Всередині «Халви» чимало рядків, які затримують дещицю правдивого солодкого значення назви; котрі — мов набубнявілі бруньки — обіцяють майбутні весняні радощі (в літературному смислі, ясна річ). Ось, приміром, такий енергетичний кокон: «жінки як змії з раю втеклі / амор амброзія слова». Або цей-от цілком ерективний рядок: «її тіло чорне як африканська ніч не давало нікому заснути». Зрештою, від Тараса Федюка можна очікувати будь-чого. Бо — «моєї насправді мети / не знає ніхто... / ні ворог ні кінь у пальто».

Сам автор про свою «Халву» сказав так: «Основний підсумок — сумніви» (День, 19.01.2015). Хто б сумнівався після зіткнення з отаким: «от давайте зупинимо давайте запитаємо у чоловіка / який випадково зовсім ходить тут по воді а то небесами»?