В гостях у Садиків

Коли зараз по кілька разів на день можна чути про події у Сирії — згадується власна присутність у цiй країнi. Очевидно, тоді також підримували аль-Ассада, але Хафеза — батька нинішнього президента. В ті часи майже в кожному поході ми заходили в сирійські порти, і практично вся техніка, яку бачив там, була радянською. Радянський Союз мав у Сирії пункт постійної присутності військових кораблів у місті Тартус. Садики (так сирійці називали нас, а ми їх) — ставилися до нас досить доброзичливо, хоча поведінка наших окремих вояків не завжди була зразковою: хтось щось інколи міг поцупити на місцевому ринку чи в магазині.

У військо — за кілька днів до референдуму 1 грудня

На початку 90-х я закінчив школу, провчився рік у ПТУ, і провалив іспити в Політехнічний інститут. Тож мені світило військо, чого не дуже хотілося, бо відчувалося, що насуваються такі часи, що краще залишатися на «гражданці», і діяти по ситуації, а не випадати з життя на три роки. Мені вже було відомо, що маю потрапити на флот, це дещо пом’якшувало перспективу «тягот и лишений» військової служби. Здавалося, що є один прийнятний аспект — можна глянути на світ не очима Юрія Сенкевича (популярного на той час ведучого «Клубу телемандрівників»), а власними. До того ж термін служби на флоті саме скоротили до двох років.

У війську я опинився за кілька днів до референдуму 1 грудня, тож призивався ще з Радянського Союзу. Одразу потрапив у Севастополь, у так званий «Екіпаж» — військова частина-накопичувач, де призовники отримували форму, потім по кожному окремо приймали рішення щодо ВНС (військова навчальна спеціальність). Це був цілий комплекс заходів: медогляд, барокамера — випробування тиском, імітація занурення на глибину, просили «вистукати» щось за зразком на радіотелеграфному ключі, перевіряли знання іноземних мов тощо і... відправили назад до Києва, навчатися визначеній спеціальності. В ті часи школа таких фахівців розташовувалася на Рибальському острові.

У цей призов, останній з СРСР, в Україну потрапило багато призовників iз Росії та деяких інших республік. Саме в цей час відбувся референдум 1 грудня. Україна підтвердила Акт проголошення Незалежності, обрала Президента, почалися міжнародні визнання України як держави.

А наша вже сформована навчальна рота мала багатонаціональний склад — в основному українці і росіяни. Очевидно, перед командуванням постало питання, що тепер з нами робити? Зазвичай, призовники в перші тижні служби приймали присягу, ставали повноцінними військовими. Вважалося, що лише після присяги можна розпочинати навчальний процес, довіряти військову таємницю, відпускати у звільнення в місто, а з нами нічого цього не відбувалося, і так тривало близько двох місяців. Урешті вирішили, що спочатку українці приймуть присягу на вірність народу України. В день цієї події нас відпустили у звільнення. За кілька днів росіяни присягнули Росії, і почався навчальний процес. Після закінчення цієї школи і здобуття спеціальності киянам запропонували продовжити службу в цій же військовій частині, у так званій «кадровій команді», багато хто скористався цією можливістю, але мені здавалося, що щось у цьому рішенні мене б не влаштувало, тому я вирушив на флот.

Південноєвропейський театр військових дій із перебуванням у Сирії

Там на мене чекало велике розчарування. Фахівці моєї спеціальності не обов’язково мають служити на морі. Можуть служити і в частинах флоту на березі. Я потрапив у наземну частину. Таким чином нівелювався єдиний аспект, який, як я вважав, міг би бути корисним у цій службі — морські походи. Замість них почалися будні з «дідівщиною», нарядами по кухні, госпроботами у підсобному господарстві, але і з вахтами також, на обладнаних постах аналогічних корабельним, і з вирішенням тих же задач, які даний спеціаліст виконував би і на кораблі.

Утім невдовзі з’ясувалося, що коли судна виходять у море в тривалі походи, то команда значно доукомплектовується за рахунок матросів з інших кораблів, з інших військових частин. Тож нам наказали готуватися до відрядження на ВПК «Керч» (великий протичовновий корабель), який у складі ЗБК (загону бойових кораблів), разом iз двома сторожовиками мав виконувати завдання на ПЄТВД (південноєвропейському театрі військових дій) — так називали регіон відповідальності Чорноморського флоту.

У ті часи майже кожен вихід на ПЄТВД включав у себе перебування в Сирії, адже там з 1971 року перебувала радянська військово-морська база, в місті Тартус, рідше заходили в Латакію. Кораблі вийшли в море під радянським військово-морським прапором. На той час відбувалися тривалі переговори між Україною і Росією щодо розподілу флоту, і закінчилися вони лише в 1995 році. Тож уся моя служба (1991—1993) припала на час невизначеності, пройшла під радянською символікою на кораблях і в частинах, хоч такої країни не існувало. Цікавий прецедент у світовій історії — країни немає, але військові з’єднання діють від імені цієї країни. Тоді ж суттєво відчулася різниця між «нами» і «ними». Коли йшлося про розподіл флоту, багато хто з офіцерів-росіян ставився до цього із сарказмом, пропонували у приватних розмовах зняти з кораблів шлюпки і передати їх Україні — оце і є прийнятний варіант розподілу. Мене такий сарказм дратував.

Служити на кораблі під час походу було значно цікавіше, ніж на березі. Через деякий час ми отримали «тропічку» — легку тропічну форму. Відчувалося краще харчування, хоча свіжий хліб закінчувався швидко, і до столу подавали сухарі — настільки тверді, що це коштувало мені кількох зубів. Потрібно відзначити, що коли корабель проходив якимись особливо цікавими місцями, то про це оголошували по гучномовцях у відсіках. Наприклад: «Ліворуч по борту грецький острів Родос, праворуч узбережжя Туреччини». Хто не був задіяний на вахтах, міг вийти нагору подивитися. Прибульцями з інших світів здавалися великі круїзні лайнери, яскраво розфарбовані й освітлені , які часом зустрічалися в морі. Іноді потрапляли в дуже відчутні шторми. Тоді задраювалися всі люки, двері. Мені було відомо про один люк високо в надбудовах корабля, який легко можна було відкрити. Я у нього вилазив по груди, і спостерігав, що відбувається навколо. Думаю, що це були одні з найвидовищніших, найемоційніших моментів у житті. Мабуть, лише перебуваючи на борту військового корабля, можна зрозуміти, наскільки мілітаризованим є цей регіон. Відчувалася постійна увага з боку літаків, гелікоптерів, кораблів інших країн. Якщо з’являлася подібна ціль, по гучномовцях лунала команда: «Фотогрупі і розвідувальній групі — нагору». Вони мали сфотографувати об’єкт, ідентифікувати, визначити, звідки він міг злетіти, тощо. Я також завжди намагався вийти на цю команду. Коли проходили Босфор, там нас не оминув увагою катер, обладнаний фотоапаратурою. Було видно оператора, який фотографував наші кораблі. Хтось із офіцерів зауважив, що вже не перший рік виходить у море, і щоразу один і той самий Садик фотографує обладнання корабля. Садик — це чоловіче ім’я арабського походження, так сирійці називали нас, а ми під цим ім’ям узагальнювали арабів. Час у поході спливав швидко. Режим вахт ми називали «квадратом» — шість годин вахта, шість відпочинок, і так по колу.

Вражав доволі великий асортимент товарів

Наближався час візиту в Тартус — колишню радянську базу в Сирії. Це було місце постійної присутності радянських військових кораблів. Називали порт у Тартусі скорочено 720 ПМТО (пункт матеріально-технічного забезпечення). Більш досвічені офіцери і матроси добре підготувалися до візиту. Їм було відомо, що треба брати для вдалої торгівлі з місцевими — цигарки, фототехніку, навіть теплі речі. Торгівля чи обмін почалися майже одразу, з місцевими військовими, до речі вони практично всі доволі прийнятно говорили російською.

Через деякий час нам дозволили виходити в місто, перед цим проводили інструктажі, пояснювали особливості тутешніх звичаїв, застерігали від фотографування місцевих, особливо під час релігійних обрядів, забороняли відвідувати їхнє житло, кожен мав ознайомитися з пам’яткою — як діяти в різних ситуаціях, пояснювалося значення арабських цифр тощо.

Нас, звиклих до радянського дефіциту, в Сирії вражав доволі великий асортимент одягу, взуття, різних аксесуарів, сумок. Також був певний вибір продуктів, особливо багато солодощів у великій кількості приватних крамниць. Кожен отримав трохи готівки — сирійських фунтів, вони доволі швидко розійшлися. Нас непогано забезпечували цигарками. Декілька своїх блоків цигарок «Ватра» я без особливих труднощів зміг продати. Я мав із собою невеликий фотоапарат «Агат 18». Він постійно привертав увагу місцевих, я мав достатньо пропозицій щодо його продажу, але хотілося і самому відзняти кілька плівок у Сирії, і врешті я продав цей фотоапарат водію міського автобуса, той був дуже задоволений і в подальшому, коли бачив мене в місті, — жестом запрошував в автобус підвезти. Загалом сирійці ставилися до нас доволі доброзичливо, залюбки з нами фотографувалися, закликали в магазини, часом запрошували в помешкання, пропонували різні послуги, пропозиції.

Тартус мав характерний вигляд невеликого приморського містечка цього регіону: невисокі будинки, мечеті, мінарети, багато приватних магазинів, ринки. На вулицях їздили по-азіатськи яскраво прикрашені автобуси. Чимало велосипедів, моторолерів. Траплялися торговці, які перевозили свої візки на віслюках. Дивно було дивитися на жінок в паранджі. Місцеві діти часом не давали проходу, випрошуючи значки з форми, кокарди. У Сирії ми не весь час перебували в порту. Іноді виходили в море на відпрацювання різних завдань. Виконували ракетні стрільби, на борту базувався гелікоптер, обладнаний апаратурою для пошуку підводних човнів — також часто виконував польоти. Була зустріч і спільні дії з кораблями балтійського флоту.

Були й нештатні ситуації, які траплялися, — поломки на кораблях нашого ЗБК. Через них доводилося коригувати плани маневрів і навчань. По закінченні походу вийшла велика статя в севастопольській газеті «Флаг родины» під заголовком «Техника ломается. Люди нет», де було написано про героїчне подолання всіх труднощів. Але ми припускали, що справа може бути і в тому, що з кораблів і частин виносили металеві речі, плати з радіодеталями, все що можна було здати за гроші. Одного разу (дія відбувалася в іншій військовій частині) це набуло такого розголосу, що приїхала військова прокуратура, в усіх брали відбитки пальців, проводили розслідування, суд. На суді офіцер юстиції питав у затриманих хлопців, чи розуміють хоч вони, що накоїли? «Ви по суті вивели з ладу бойову одинцю». Хлопці виправдовувалися, що вони розбирали покинуті пости, де техніка припадала пилом, але все одно отримали вирок — кілька років дисциплінарного батальйону.

У цілому подібні відрядження проходили успішно. Того разу вдалося виявити атомні підводні човни, а за результатами ракетних стрільб екіпаж отримав нагороду. По закінченні цього походу наш ЗБК вітав у Севастопольській бухті ескорт військових катерів, біля пам’ятника затопленим кораблям грав оркестр. Поруч швартовочної стінки відбулася урочиста зустріч. Відтак було відчуття причетності до великої, відповідальної справи.